Твін Пікс (2017)

Magical Fleas of St. Antoniy 31 серпня 2024, 16:00

Попередження: рецензія містить спойлери

Показати рецензію

В останньому епізоді другого сезону «Твін-Пікс» Лора Палмер промовляє загадкову фразу: «Зустрінемось через 25 років», що можна трактувати як довготривалий план Марка і Дейвіда на продовження серіалу, який не міг не стати культовий у свідомості глядачів. А можливо, це просто так співпало і розвиток стрімінгових сервісів в купі із браком оригінальних людей, змусили телевізійних богів нарешті звернути свою увагу на давній проект, з яким трапилась і слава, і падіння. Проте часи змінились і для самого серіалу: після того як він засів у пам’яті глядачів карамельно-ламповим полотном з ностальгійними мотивами, з тривожною містикою та інтригуючими таємницями – то перед глядачами постав вже пізній Лінч із максимально насиченим, заплутаним і сюрреалістичним наративом, жорстокими відвертими сценами, картинкою, яка місцями нагадує кадри «Гумкоголового» і тягучими, проте атмосферними паузами. Звісно, зрілий Лінч чудово вписувався в американське телебачення десятих років, але пізній Лінч вже давно випереджав час і глядачам дали зрозуміти, що їм показуватимуть 18-епізодний арт-хаус, що одночасно привертало увагу і відштовхувало. Так, «Твін-Пікс: Повернення» не міг конкурувати із «Іграми престолів» чи навіть з середньорейтинговою драмою – уявити, що «Твін-Пікс» піде дорогою повторення і в маленькому містечку розіграється чергова детективна історія із тими самими постарілими персонажами означало б віддати культовий серіал на поталу масовому мистецтву і остаточно принизити його. Певне, тоді були б хороші рейтинги і про «Повернення» забули б менше ніж через рік. Проте Фрост і Лінч тримали рівень до кінця і «Повернення» увірвалось в інформаційний простір, тримаючи в напруженні усіх, хто спостерігав за дійство протягом усього літа 2017 року. Нині фанати, критики і блогери створили величезний масив теорій і пояснень того, що взагалі відбувалось в третьому сезоні. Вони хапались за все: за перші два сезони, за «Fire walk with me», за книгу Марка Фроста, за графічні образи, за деталі, використовували паралельне відтворення різних епізодів, пірнали в індіанську міфологію, американську історію, видаючи практично 4-годинні ролики із приблизним поясненням усього того, що являє собою така кіноепопея як «Твін-Пікс». Звісно, кожна теорія приблизно близька до істини, і, разом з тим, через окремі деталі може бути спростована. Фрост і Лінч нічого не пояснили і залишили усе на відкуп фантазії фанатів.

Як зазначалось вище, перед нами постав пізній Лінч, який одночасно детально вибудовує картинку та практично дражнить глядача можливими відсилками, які насправді можуть вести в нікуди. В третьому сезоні відбувається певна подальша трансформація сюжету розслідування вбивства Лори Палмер, яка здавалось вичерпала себе ще в середині другого сезону, проте Лінч перевентув все з ніг на голову не лише фінальним епізодом, але й «Fire walk with me», коли розширює історію, наповнює іншими образами і персонажами – тепер в «Поверненні» центральною фігурою постає агент Дейл Купер, вірніше, його розчеплення на лиходія із холодним інтелектом і дурника із дитячим чуттєвим серцем. В попередньому сезоні ми побачили як із Червоної кімнати вийшов двійник Купера, в якому перебував лиходій Боб, проте вже в третьому автори пішли шляхом ускладнення взаємодії двійника і взагалі двійників із реальністю та міфічними духами. Двійник Купера це по суті Доппельгангер, темне відображення Купера, який нібито детально імітує реальну людину, хоча його суть значно глибша та полягає у викритті, препаруванні перед глядачами особистості Купера – тому коли до лихого Купера мовлять, що він і є Купером, а не просто містером К то мимоволі починає вірити, адже обставини складаються так, що ідеалізований до неможливості Дейл просто не міг не розчепитися у потойбічному і реальному світі. Власне, це той прийом, який Лінч практикував в «Загубленому шосе», «Малголленд Драйв» та «Внутрішній імперії» - паралельне існування кількох особистостей. Ми бачимо Купера одночасно в кількох особистостях і обоє вони перебувають в пошуку чи то дому, чи міфічної Джуді – так чи інакше, але й покійна Лора Палмер як символ тут набирає особливої сили, адже ще в попередніх епізодах було помітно, що Купер в певній мірі одержимий покійною Лорою. Власне, з історії відомо, що Купер страждав самотністю і все шукав власне кохання, через що його кохані жінки потрапляли в біду, а він чи то розігрував із себе чи то дійсно був справжнім втіленням лицаря на білому коні, проте постійно кидався їм на допомогу, від чого ті гинули чи втрачали здоровий глузд. Куперу здавалось, що на ньому лежить якесь прокляття і власне автори намагаються пояснити нам Купера, причому пояснити через Лору Палмер, коли він все-таки ризикує і відправляється крізь часі простір задля того, щоб урятувати її і, певне, приректи на нові страждання, продемонструвавши своє нутро безвідповідального романтика. В останньому епізоді перед нами вже зовсім інший Купер – з’єднаний з кількох однобоких особистостей, сірий, в міру жорстокий, похмурий, готовий заступитися за офіціантку, яку ображають, але при цьому й саму офіціантку тримає на прицілі. Насправді Купер не перетинає якусь межі поміж світами, а сам стає іншим, переосмислює самого себе і розуміє, що він все так само одержимий Лорою Палмер, прагне воскресити її – символічно чи по-справжньому, але усе впирається в зло, яке чинили з нею.

Лінч тепер пропонує нам зовсім інший світ, бо якщо попередній «Твін-Пікс» можна було сприймати як перетин «ейзенгаверської америки» та «рейганоміки», то перед нами вже пост-рейганівська Америка, виснажена, спустошена із стариганями, які повільно вмирають в бідності та молодим безвідповідальним поколінням, яке тоне в наркотиках, самотності та жорстокості, також такі заможні острівці як Лас-Вегас із вуличними перестрілками та цинічними жадібними людьми. Несподівано «Твін-Пікс» постає перед глядачами як цілий незагримований соціальний зріс нетуристичної країни, де показані і великі міста, і зникаючі містечка. Саме містечко Твін-Пікс більше не виглядає раєм (можливо, Лінч з Фростом вирішили деконстроювати той ламповий образ зі свідомості глядачів), хоча здається, що все на місці, але відколи в місті розкрилось стільки таємниць, здається, та карамельна аура розчинилась в сірій буденності і щось тепле і світле мешканці постійно носять в собі, проявляючи доброту в рідкісних випадках. З іншого боку, Лінч робить те саме, що вчинив у «Fire walk with me» - він далі розширює всесвіт «Твін-Піксу», додаючи нові виміри, нових химерних персонажів – так розширення поняття Джуді, яке розслідує спецпідрозділ ФБР веде нас до древньої міфології, а простір розбивається на численні світи: тут вже не просто Чорна і Біла Ложа, Червона кімната, а по суті нескінчений космос, яким мандрує Купер. Власне в третьому сезоні автори розкривають нам походження Боба – відверто злого духа, породженого Джуді через реакцію на перше випробування ядерної зброї в 1945 році і стає очевидним, що у світі відбувається глобальне протистояння добра і зла, де Лора Палмер виявилась не випадковою жертвою, а центральною фігурою. Так само більш активну роль грають химерні лісоруби, однорукий Майк і ще більш загадковішу і не до кінця зрозумілу вносять відсилку до місіс Трімонд та її внука. Як й очікувалось, Лінд подарував деякі відповіді, а взамін представив ще більше таємниць.

Візуал являє собою ряд неймовірних картинок із захоплюючим поєднанням колів, дизайнерських рішень, просторовим розташуванням предметів і людей. Лінч практично малює справжні картини в кожному кадрі, від чого картини притягують увагу, а ще він нібито навмисне затягує сцени, паузи між діалогами, що може і дратувати і додавати більше атмосферності. Чого вартує лише сцена де кілька хвилин прибиральник просто підмітає підлогу в барі без будь-якої сюжетної прив’язки, а після слідує розмова бармена по телефону про двох повій, яка також нікуди не виде і ні до чого не прив’язана. Тобто, глядач може витрати час на тривалу кількахвилинну сцену, зайти в глухий кут і при цьому відчуття динаміки абсолютно не втрачається. Саундтрек розширився до різних жанрів, Анджело Бадаламенті подарував кілька звичних плинних космічних мелодій, а Лінч пішов на елемент, який він пропрацював к кількох серіях перших сезонів «Твін-Пікс» та «Fire walk with me» - представлення музичного номеру на сцені бару на практично кожне завершення епізоду. Кожен музичний номер має свою атмосферу та лірику, які доповнюють показане в епізоді, також вистачає різної музики в інших сценах в купі із тривожним ембієнтом, що робить «Повернення» одним із наймузичніших творів Лінча, хоча є тривалі проміжки де не почуєш жодної закадрової мелодії. Слід визнати, що Лінч уміє підпорядковувати музику інших композиторів під серіал і вона працює на персонажів, і на сюжет.

В третьому сезоні «Твін-Пікс» Лінч в творчому плані розкручується на повну саме в аспекті експериментальності – чого лише вартує вже легендарний восьмий епізод, в якому відбуваються практично абстрактні речі, але інтуїтивно глядач вгадує їхнє значення. Кілька затяжних химерних епізодів стають об’єктом обговорення на роки вперед. Можна сказати, що Лінч не лише виклався як митець, «Повернення» можна сприймати як своєрідний відбиток соціуму того часу. Тут піднімається питання наркоманії, мрій, розчарування, сексуального насильства, жорстокого поводження – все представлене і з чорним гумором, і з помітним нехай і пафосним, але з гуманізмом. Можна помітити певне сентиментальне ставлення до персонажів, особливо до старих із ще перших сезонів – Лінч прагне згадати кожного, виділити йому нехай навіть кілька секунд і відмітити в титрах і присвятити поточний епізод їхній пам’яті. Це один із сенсів, які може виділити для себе глядач, для якого відкритий фінал (хоча чи насправді той фінал відкритий?) змушує думати, що Купер потрапив в інший вимір, чи що його замкнула в штучному світі Джуді – ні, Лінч, як й у всіх свої фільмах, так само продовжує закладати прості сенси про різні прояви людської природи, про сни, про ілюзії, про те, що за кожною простою фразою чи звичайним вчинком іноді в душі людини ведеться справжня космічна битва між силами добра і зла. Ми не бачимо цієї битви, почасти навіть не відчуваємо, а Лінч усе це нам показує, вивертає перед нами наш мікрокосмос в масштабах макрокосмосу і чекає на нашу реакцію. Власне, реакція глядача – це головне.