Голова-ґумка (1977)

Magical Fleas of St. Antoniy 31 серпня 2024, 15:37

Попередження: рецензія містить спойлери

Показати рецензію

Є історія, що на створення «Гумкоголового» Дейвіда Лінча надихнув один вірш із Біблії. Режисер мовчить який саме як і мовчить про що саме його перша повнометражна стрічка, вірніше, розмовляє про загальні теми, про свій творчий шлях, але аж ніяк не дає нам наперед прокладеного шляху. Глядач повинен пройти фільм сам і бачити лише своє. Подібний трюк можна сприймати за капризи митця, якби не зауваження самого Лінча, що ми тепер можемо слухати музику епохи бароко і класицизму, бачити картини епохи Відродження і при цьому людина не може ставити претензії автору, випитувати, про що цей твір, яка його суть. Глядач приймає або не приймає правила гри, особливо, якщо це стосується його свідомості чи підсвідомості, образи з якої знаходять невимовний зв’язок з тим, що глядач бачить на екрані. Лінч завжди нагаолошує, що вважає свого «Гумкоголового» найбільш вдалішим і найбільш духовним фільмом з усіх відзнятих.

«Гумкоголовий» чорно-біла стрічка, що з одного боку виправдано малим бюджетом, а з іншого це задум Лінча, який зробив чорний колір центральним в цій історії. Візуально тінь наповнює кожен кадр і від сцени до сцени чорнота густішає, будь-яке джерело світла як то лампа чи навіть сонце вдень поступово згасають, наповнюючи пітьмою довколишній світ. Чорний колір в «Гумкоголовому» особливий: це і космос-простір, який постає в перших кадрах коли прозора голова головного героя Генрі накладається на вихоплену фокусом планету, яка радше нагадує ембріон чи вуглинку, а довкола світлі цятки зірок; це чорнота ночі, якою Генрі мандрує до будинку сім’ї своєї дівчини; це чорні стіни інтер’єрів, де мешкають персонажі; це чорний костюм Генрі, в якому він незмінно ходить по задвіркам порожнього індустріального краєвиду; це чорнота землі, яка знаходиться у Генрі біля ліжка і з якою проростає стебельце рослини (дуже схожий прийом Лінч раніше використовував у свої короткометражці «Бабуся»).

Чорно-біла палітра особливо підкреслює нереалістичність подій, немов сон, про який можна згадати в сенсі того, що там відбувалось, але ніхто не пам’ятає, радше вгадує, яка кольорова гамма там була. Разом з тим, якщо брати сон, то він доволі узагальнений в подіях, тоді як Лінч дає глядачеві доволі багато дрібних деталей вигаданого ним світу: від пеналу в нагрудній кишені Генрі як обов’язковий атрибут інженерної спеціальності до фото ядерного вибуху, яке Генрі повісив на своїм ліжком. Тим самим глядач не має перед собою чіткої межі поміж сюрреалістичною реальністю і сном, хоча й несподівані розширення сцен як то поява леді за радіатором чи людини на планеті, яка перемикає важелі натякають на просто їхнє неможливе існування в будь-якому куточку світу, але за логікою фільму саме ці сцени доповнюють куці діалоги персонажів та візуально додають вимірів сприйняттю у глядача.

Лінч також добряче попрацював над атмосферою «Гумкоголового», яке можна охарактеризувати як максимально гнітючу, немов автор переніс увесь свій досвід життя у Філадельфії. І сюжетно, і візуально фільм відштовхує практично з перших кадрів. У Генрі і його дівчини народжується недоношена дитина-мутант. Вони одружуються і живуть разом з дитиною, яка візуально нагадує пуголовка, голова якого тримається на тоненькій шиї, а тіло замотане в пов’язку. Риб’яче обличчя видає пронизливий скрипучий плач, іноді знущально сміється над Генрі, важко дихає від хвороби або тремтить від страху бути знищеним своїм батьком. Потворна дитина постає головним центром фільму, що навіть головним герой Генрі здається лише оболонкою дитини-мутанта, особливо, коли його дружина у відчаї йде з квартири і каже, що не може більше так і що їй необхідно виспатися, то її втеча стосується не скільки дитини, а від самого Генрі. Звісно, візуально від початку і до кінця ми спостерігаємо за Генрі, за його стосунками з дружиною, із вродливою сусідкою, але наріжним каменем подій залишається дитина, навіть не дитина, а безіменна істота, до якої головний герой лише раз промовляє «ти», не даючи жодного імені. Леді за радіатором, яку Генрі бачить у своїх мріях, має дефекти у зовнішності у вигляді розбухлих щік, людина з планети вкрита хворобливими виразками. Та й з самим Генрі відбуваються метаморфози як у власній уяві так і в яві інших людей після того як вгледіли його дитину.

Особливе місце в фільмі посідає звук, руку до якого також доклав персонально Дейвід Лінч. Перед нами постає цілий набір індустріальних звуків, гуркоту, шипіння, іскріння дротів. Звуки чи музика саме під екстер’єри – протяжні порожні старі індустріальні об’єкти, вздовж яких Генрі ходить із тривожним виразом на обличчі. Також в сценах, де і без того похмура умовна реальність поступається снам беруть ведучу роль прості синтезаторські мелодії, ніби підкреслюючи ілюзорність зображення. Звісно, що простота звукового ряду зумовлена низьким бюджетом, при цьому в кожній сцені не панує абсолютної тиші, а навпаки, здається, що все довкола переповнене шумом. Наприклад, коли Генрі приходить до своєї дівчини і вони мовчки сидять в кімнаті, то до зовнішніх індустріальних «концертів» додається максимально гучне цмокання цуценят, які в тій же кімнаті ссуть величезну суку. В окремих сценах Лінч накладає безперервний гул, ніби глядач мандрує справжнім чорно-білим космосом всередині ракети-маленького-індустріального-містечка назустріч мрії самого Генрі, коли той в яскраво білому антуражі кидається в обійми леді за радіатором.

«Гумкоголовий» має більш візуальну перевагу над сюжетною складовою, тому його різні трактування можуть доволі відрізнятися одне від одного. Найбільш прийнятним є твердження, що фільм відображає почуття і страхи батьківства. Це пов’язують із тим, що на момент написання сценарію Дейвід Лінч був одружений і в нього була маленька дочка. Генрі постає уособленням людини, яка долучилась до таїнства батьківства і його власна дитина видається йому максимально потворною і безіменною, яка обмежує Генрі у свободі кохати красивих людей, бути коханим і, зрештою, його мрії обертаються навколо такого химерного образу як леді за радіатором. Варто комусь сторонньому угледіти малюка-пуголовка як згодом той сторонній бачить тіло Генрі з головою того самого пуголовка, боячись мати будь-які відносини із мутантом, який породжує мутантів. Це один із несвідомих класичних страхів перед плоттю від плоті нашої. Внутрішній генетичний код, який раз дав збій і цей код в стрічці представлений сюрреалістичним образом людини з планети, яка рухає важелів механізму, який з самого початку відповідає за скидання сперматозоїда в масляну чорну калюжу-матку, від чого нажаханий Генрі беззвучно несамовито кричить в чорний космос.

Якщо переглядати «Гумкоголового» кілька разів попри гнітючу атмосферу, то помічає, що художні образи складаються в інші сенси, зауваження непомітних раніше деталей. Наприклад, початкова сцена накладання образу Генрі на невідому вугільну планету чи то ембріон, де сидитись поцяткований виразками чоловік і рухає важелі. Як тільки від одного такого руху випадає сперматозоїд в чорну калюжу і Генрі волає, закрадається відчуття невідворотної події, яка трапилась з вини Генрі, від чого головний герой боязко озирається і немов злочинець крадеться повз індустріальні будівлі. Власне, за кілька хвилин ми розуміємо причину такої поведінки, коли матір його дівчини суворо розпитує хлопця про сексуальні відносини з її дочкою. В той же час батько дівчини розповідає під зовнішній гул про свою роботу і чути за кадром озлоблений гавкіт собаки. Генрі не відповідає ствердно, проте матір одразу озвучує, що від відносин Генрі та її дочки народилась дитина. Одразу розуміється нереалістичність цієї події і під дитиною можна розуміти чи то обман чи то нещирість самого Генрі у відносинах із дівчиною. Бо, власне, його об’єктом мрій та ніжних почуттів є та сама леді за радіатором. При цьому пара під тиском обставин починає жити разом з дитиною, вірніше, нещирістю Генрі, від чого життя молодої сім’ї видається гнітючим пеклом. Це можна побачити у сцені, де вночі дружина лежить і її лихоманить, а Генрі витягує з неї величезних паразитів-сперматозоїдів і розбиває їх об стіну. Ще одним практично надуманим підтвердженням є сцена кохання між Генрі і вродливою сусідкою, яка помічає потворну дитину, вірніше, бачить нещирість Генрі у відносинах вже із нею, проте перед тим як помітити пуголовка дозволяє пристрасті буквально потонути в ліжку. Наступного разу коли сусідка і Генрі зустрічаються в коридорі, то вона цілується з потворний чоловіком, а сама сусідка бачить замість обличчя Генрі потворну голову пуголовка, тобто, бачить не головного героя, а його нещирість, його брехню, його поганий вчинок щодо дружини. Зрештою, у сцені сну Генрі позбувається власної голови, замість якої виростає голова потворної дитини, ніби так проростає його суть, а втрачена голова із людськи обличчям йде на виготовлення гумових стирачок на олівцях – так можна інтерпретувати самообман свідомості Генрі, якій ненавмисно завдавав болю своїй дівчині, не розуміючи, стираючи усвідомлення внутрішньої потворності. Потворна дитина без імені стала більш ріднішою для самого Генрі, аніж спільна для нього й дружини і він плекає її, доглядає, коли вона хворіє на виразки (такі самі, якими вкрите тіло людини з планети, до того ж, пуголовок захворів саме після того як Генрі полишила дружина, тобто, коли їхні стосунки не могли продовжуватися і завдана кривда втрачала силу). Відродження малого трапилось як Генрі покохався із вродливою сусідкою – пуголовок не просто одужав, а почав єхидно насміхатися над своїм батьком. Фінал стає очевидним для глядача, який довго спостерігав гнітючу атмосферу – Генрі виправляє кривду-потвору за допомогою ножиць і конаючий пуголовок росте у розмірах, випорожнюється величезною кількістю каші, якою його весь час кормили, ніби катарсис для головного героя, його усвідомлення неправедного життя і нарешті він обіймає леді за радіатором. Причому обіймає її як непорочну, непіддатливу кривдам Генрі як то він бачив раніше уві сні коли леді за радіатором пританцьовувала на маленькій сцені і чавила черевиками паразитів-сперматозоїдів, які падали біля її ніг. Розширене і деталізоване пояснення однієї із версій все одно не здатне до кінця розшифрувати сюрреалістичний ряд «Гумкоголового» і тим більше, задовольнити глядача.

Також висувається версія більш глобального масштабу про те, що потворне дитя – це сучасна на той час Америка, зароджена від «доброї старої америки зразка 50-х років», на що натякає одяг батьків пуголовка: Генрі як молодий інженер тих часів, а дружина як зразкова домогосподиня. Уся дія обрамлена індустріальним антуражем та зловісним гулом за стінами, які тиснуть на молоде потворне покоління поміж гіпі та панками, немов привиди минулого, які усе ніяк не відступають. І «стара добра америка зразка 50-х років» являє собою батька з панківською зачіскою, який стає вбивцею та матір, яка кидає напризволяще дітей. Що й казати, «молода америка» постає потворною сиротою, не позбавлена бажання єхидно насміхатись над «старою америкою» і вибльовувати все їй скормлене назад. І в фіналі ми вже маємо ідеалізацію «старої доброї америки зразка 50-х років» і потворність Америки сучасної, хоча до того ми бачили процес становлення такого стану справ. Цікава деталь від перегляду – в стрічці важко співчувати комусь із персонажів, неможливо вокремити когось як жертву обставин – глядач бачить перед собою рухливу живописну картину без передісторій чи можливого подальшого розвитку подій. Ні картина, немов космічний корабель, затиснутий у величезному вакуумі, який прямує з нізвідки в нікуди.