The Cruel Story of a Woman Who Spins and Spins the - Рецензія до фільму «Жорстока історія жінки, що крутить колесо» / The Cruel Story of a Woman Who Spins and Spins the Wheel

Фільм в FHD з українськими авто сабами
https://youtu.be/hupKV4l9bcs?si=1B7_woPd2zDBE7Nx

Фільм «Жорстока історія жінки, що крутить і крутить колесо» (1984) режисера І Ду Йона є ідейним продовженням його роздумів про жіночу долю, але він виводить тему на ще вищий рівень — на рівень системного та механічного.

Назва про «колесо» тут не випадкова. Це не просто прядка, це символ (нескінченного кола страждань) та залізної логіки корейського неоконфуціанства доби Чосону, де жінка — лише деталь у механізмі продовження роду.

Це один із найтрагічніших парадоксів в історії Східної Азії. Корейське неоконфуціанство справді стало набагато радикальнішим, догматичнішим і жорсткішим, ніж те, що було в самому Китаї. Це саме та ідеологічна «пастка», яка створила умови для подій у фільмах The Hut та Mulleya Mulleya.

Чому корейське неоконфуціанство (Seongnihak) було жорсткішим за китайське?

Ідеологічний фанатизм «новонавернених».
Коли династія Чосон прийшла до влади, нова еліта хотіла повністю стерти вплив буддизму. Вони прийняли вчення китайського філософа Чжу Сі як абсолютну істину. В Китаї неоконфуціанство співіснувало з даосизмом і буддизмом, що пом'якшувало його, хоча структурно воно увібрало в себе елементи двох інших.

У Чосоні неоконфуціанство прийняло форму догматичного пуританізму стало єдиною дозволеною ідеологією, що межувала з релігійним фанатизмом. Буддизм був витіснений з міст у гори, ченці прирівнювалися до найнижчого стану, а ритуали (поховання, весілля) були повністю переведені на конфуціанський лад. Хоча все було трішки складніше. Попри офіційну заборону, даоська магія, геомантія (пхунсу/феншуй) та буддійські молитви за померлих залишалися частиною життя навіть конфуціанської еліти (особливо серед жінок королівського двору). І одночасно з цим будь-яка спроба відкрито поєднувати Сонріхак з буддизмом вважалася єресю.

Корейські інтелектуали (янбани) були схиблені на метафізичній чистоті. Якщо в Китаї конфуціанство було більше про державне управління, то в Кореї воно стало про контроль над побутом. У Китаї вдови могли виходити заміж вдруге (це не віталося, але траплялося часто). У Кореї ж за часів Чосону це було фактично заборонено законом, а діти від другого шлюбу вважалися незаконними й не мали прав.

Корейське суспільство законсервувало ієрархію. Жінка була позбавлена права навіть виходити на вулицю вдень у містах (існували «жіночі години» вночі). Щоравда це стосувалось знатних сімей. Для селянок, рибалок або торговок ці правила були значно м'якшими, бо вони мали працювати. Вони вільно ходили на ринки, до річок прати білизну або працювали в полі. Неоконфуціанський етикет на них поширювався менше, оскільки економічне виживання родини було важливішим за ідеологічну ізоляцію. Крім того, вони все ще були частиною економіки країни.

Те, що ми бачимо у фільмі The Cruel Story..., де героїня стає заручницею ритуалів — це прямий наслідок корейської інтерпретації неконфуціанства, яка звела роль жінки до «функції» всередині роду.

Чому цей фільм «розширює» тему The Hut та Mulberry?

Якщо в «The Hut» зло було конкретним (певні люди) хоча й з певним зображенням системи, то тут зло — це сама традиція. Героїня потрапляє в знатну родину, де все виглядає красиво і шляхетно (шовк, тиша, етикет), але всередині — абсолютна мерзота.

Фільм показує абсурд: жінку карають за «невірність», але водночас сама родина змушує її завагітніти від стороннього чоловіка, бо законний чоловік безплідний, а рід має тривати. Це пік цинізму — її тіло використовують як інкубатор, а потім вимагають від неї бути «святою».

У фільмі багато уваги до фактур — дерево, папір, бавовна, звук колеса, що крутиться. Але ця краса підкреслює холодність і байдужість світу до почуттів героїні (яку грає неймовірна Вон Мі Кьон).

Фінал як закономірність.
Це був справжній соціальний глухий кут. Жінка в цьому фільмі намагається вирватися, але «колесо» (суспільство, закони, родина) просто перемелює її. Це критика того самого конфуціанства, яке за фасадом «порядку» приховувало жахливу жорстокість до людини.

Чому ці три фільми варто дивитися разом:
The Hut (1981): Гнів, помста, вогонь. Жінка як месниця.
The Cruel Story... (1984): Безвихідь системи, ритуали, соціальна пастка. Жінка як жертва традиції.
Mulberry (1986): Виживання, еротизм, соціальна критика через побут. Жінка як та, що вистоїть попри все.

І Ду Йон фактично створив трилогію про те, як корейська жінка в епоху Чосону та в післячосонівський колоніальний період (Mulberry) намагалася знайти своє місце в світі, де всі правила були написані чоловіками.

Ознайомтесь з іншими періодами корейських держав Кочосон, Пуйо, Jin, Коґурьо, Корьо, Сілла, Пекче, Кайя, щоб розуміти, що те що було в Чосоні не було таким завжди.

Головний цинізм фільму «Жорстока історія жінки...» це історія про те, як доля дає людині фальшиву надію лише для того, щоб розчавити її ще сильніше.

Цей сюжетний поворот із «відновленням статусу» родини чоловіка — це найвищий ступінь іронії І Ду Йона. Коли вони були рабами, вони були разом у своєму горі. Як тільки вони стають аристократами, вступають у дію нещадні закони «чистоти крові», які й стають для героїні смертним вироком.

Чому її самогубство було «вигідним» родині, адже логічно, смерть матері одразу після народження спадкоємця сіє підозри? Але для тогочасного неоконфуціанського суспільства логіка працювала інакше і набагато жорстокіше.

«Мертві не говорять». Справжньою таємницею була не відсутність матері, а те, хто саме був біологічним батьком. Доки вона жива, вона — живий доказ ганьби чоловіка та фальсифікації роду. Її смерть «запечатує» цю таємницю назавжди.

Культ «Доброчесної жінки» (Yeolnyeo) - це історичний статус, що надавався жінкам у Кореї (в період династії Чосон) за надзвичайну вірність чоловікові, часто поєднану з дотриманням суворої конфуціанської етики та самопожертвою. Цей термін символізував ідеал жіночої відданості, що включав вірність навіть після смерті чоловіка. В аристократичних родинах Чосону смерть дружини після народження спадкоємця (або після смерті чоловіка) часто подавалася як «героїчне самогубство заради честі». Родині було вигідніше мати мертву «святу», ніж живу жінку, яка знає правду про безпліддя господаря.

Звичайно, прямого державного закону, який би зобов'язував вдову вчинити самогубство, не існувало. Це напевно єдиний момент, де жінка мала вибір. Проте цей «вибір» відбувався під колосальним тиском суспільної моралі, економіки та державних стимулів.

Механізм «Колеса». Як можна помітити, фінал із двома сценами (петля або меч) показує, що вибору насправді не було. Якщо вона не вб’є себе сама, її вб’є система. Це і є те саме «колесо», яке повернулося в початкову точку: вона знову стала жертвою в домі свекра, тільки тепер цей дім «шляхетний».

Найтрагічніше в цій частині фільму — це трансформація чоловіка. Коли він був рабом, він мав силу вбити пана-ґвалтівника. Але коли він став аристократом, він став частиною системи. Він не зміг захистити дружину від власної родини, бо статус і «ім’я роду» виявилися для нього важливішими за кохання. Це ще одна грань, де влада і статус роз'їдають людську гідність.

Ці дві сцени в кінці — це сильний режисерський прийом. І Ду Йон ніби каже глядачеві: «Не плекайте ілюзій». Це не просто історія однієї жінки, це опис історичної м’ясорубки. Те, що свекор попередньої родини пощадив її на початку фільму, виявилося лише відтермінуванням вироку.

Цей фільм разом із «The Hut» та «Mulberry» створює дуже похмуру, але чесну картину того, що традиція, була побудована на кістках і зламаних долях таких жінок.