2/10 Перевірив чи фільм дійсно поганий. Так це просто жах

Перевірив чи фільм дійсно поганий. Так це просто жах:

цей мюзикл важко адаптувати під фільм, бо там нема нормальної історії;
пісні в мюзиклі дуже недуже;
виконання пісень слабеньке;
рішення зробити з людей котів за допомогою графіки просто жах;
декорації і масштаб дійства не відрізняється від театрального.

Маючи всі можливості фільму та графіки спустити майже 100 млн на це не вкладається в голові.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Бобер
Бобер (2011)
The Beaver
9/10 Не в пирогах щастя

Так, напевно, вона саме така, справжня депресія. На межі божевілля. Дуже страшно.
Коли ця біда трапляється з такими матеріально забезпеченими і процвітаючими людьми, як персонаж Мела Гібсона, невдахи дивуються: то у мене, мовляв, депресія, а цей просто з жиру біситься. Насправді неважливо: досяг ти своєї життєвої мети і бажаного соціального статусу чи залишився на дні. Головна помилка полягає в тому, що ти прийняв нав'язані правила і втягнувся в чужу гру, витративши на це дорогоцінний час свого життя. Те, що навколо тебе всі роблять те ж саме, тебе не виправдає і не врятує. Прислухайся до самого себе. Та частинка Бога, яка знаходиться у тебе всередині, з самого початку інкарнації тихо тобі підказує: не в пирогах щастя, хлопчику, а в чомусь зовсім іншому ...

9/10 Роуд-муві на старій газонокосарці

Інколи навіть такі розумники, як Девід Лінч, щоб остаточно не втопитись у потоці своїх фантазій, мусять хапатись за своє справжнє коріння, повертатись до тієї Америки, яку вже повернути, мабуть, не вдасться. А символом цієї справжньої, вчорашньої Америки є не великі цицьки, не гангстери, не кейси з баксами, а простий впертий хлопець на тракторі, який робить свою справу. А ще в кукурудзяному штаті Айова - дуже красиві пейзажі, схожі на наші. І люди там переважно розумні, добрі і чуйні. Але чомусь не дуже щасливі. Нема дитячого сміху - в кадрі майже самі літні люди. І все решта постаріло, зносилось і стало майже непридатним - люди, будинки і навіть газонокосарки.
Загалом, окрім газонокосарок, все досить знайоме, на жаль...

7/10 Про двох самотніх чоловіків без грошей у Нью-Йорку...

Був би я Дастіном Гофманом, не грав би я бомжів. Не цікаві мені бомжі: ні київські, ні нью-йоркські. Чомусь не шкода мені їх і допомагати їм зовсім не хочеться. А зображати їх в кіно нескладно, адже інших внутрішніх мотивацій, окрім їжі та випивки, у них нема, тому Станіславський з Лі Страсбергом тут не перепрацювались.
Був би я Джоном Войтом, не грав би я альфонсів. Огидні вони якісь.
Фільм досить цікавий для перегляду, але якийсь порожній. За що йому дали трьох Оскарів і одного Глобуса, я так і не здогадався.

9/10 Чим би дитя не бавилось

Фільм Яна Шванкмаєра про сексуальні та інші збочення дуже смішний і не викликає жодних негативних емоцій. Гадаю, головною причиною того, що безліч людей таємно займаються подібними речами, бувають не патології і дитячі психічні травми, а гострий нереалізований потяг людини до Гри, адже безліч проблем звалюються на нас через надто серйозне ставлення до життя. Якщо витрачати щоденно хоча б годинку на справи, які не мають практичного значення (наприклад, написання позитивного відгуку на переглянутий фільм), наступного дня матимете гарний настрій, хороший апетит і правильний обмін речовин у вашому організмі. Перевірено МОЗ і британськими вченими.

Якось в Анатолії
Якось в Анатолії (2011)
Once Upon a Time in Anatolia
8/10 Післясмак

Цікава тема ця турецька самотність Нурі Більге Джейлана. Вона у нього, звісно, не голівудська, але й не європейська, та й на медитації Андрія Тарковського теж не схожа, хоча вплив відчувається. Нема зайвого інтелектуалізму і жодних істерик. Всі тримають себе в руках і на дистанції. І тим не менше,
чомусь добре відчувається глибина прірви - аж холодком віє. Але не могильним, якимось іншим...

10/10 Краще не рипатись...

Якби існувало постійне омолодження, це був би такий же трагікомічний процес, як і постійне старіння, яке ми зараз маємо. Тобто, зі щоденним очікуванням неминучого кінця. Кажуть, що неможливо відчути повноцінний смак життя, якщо за лівим плечем у тебе не стоїть зашкірена весела дама з косою. Через це безсмертні боги нам люто заздрять, бо нездатні насолодитись своїм безрозмірним, але таким прісним і жалюгідним життям.
Різновидність гіпотетичного "кінця" тут великої ролі не грає, хоча усвідомлювати перспективу перетворення у сперматозоїд трохи приємніше, аніж уявляти себе їжею для хробаків. Гарним заспокоєнням може бути правильно обрана релігія - відновлення зв'язку з Творцем із перспективою реінкарнації в нове тіло. Щоправда, перед цим метемпсихозом майже назавжди стирається накопичена непосильним трудом індивідуальна пам'ять про весь цей джаз. Ну, що поробиш - така процедура, кого любиш - забувай. Гра закінчена, гра починається. До речі, латиною ludo - гра, а це значить, що люд ... ина має гратись, тож насолоджуйтесь процесом, а для більшої насолоди пам'ятаймо про more.))

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
6/10 А молодість не вернеться... не вернеться вона

Попередження: рецензія містить спойлери

Оскар - 2009, "Найкращий фільм", номінант

“Загадкова історія Бенджаміна Баттона” - це коротенька оповідь Ф.С. Фіцджеральда, наскрізною темою якого є гіперболізована проблематика взаємодії з суспільством людини, що кардинально відрізняється від інших, і так званою “пристойності”, яка доходить до абсурду. Взяти хоча б епізод бесіди книжного Бенджаміна з дружиною, що прекрасно ілюструє собою і те, і інше:

“Невимушено, як йому здавалось, щоб розрядити обстановку, Бенджамін поділився:
- Усі кажуть, що я як ніколи молодо виглядаю.
Дружина зиркнула на нього.
-Ти вважаєш, що цим слід хизуватись? – гмикнула вона.
-Я не хизуюсь – відповів.
Хільдегарда знову гмикнула.
-Точно.
А за хвилину додала:
-Невже у тебе не лишилось гідності це припинити?
-Як?
-Не збираюсь сперечатись з тобою – відмовила вона. – Є правильно і не правильно. Якщо тобі хочеться відрізнятись від інших, зупинити тебе я не можу, та подумай чи це розсудливо.
-Хільдегардо, я нічого не можу вдіяти.
-Можеш. Просто ти дуже непоступливий і хочеш відрізнятись від інших. Ти таким був та залишишся назавжди. Задумайся, якби інші такими були на що би був схожим світ?”

Паралельно оповідання досліджує з усіх боків сам феномен “зворотнього життя”, показаного значною мірою як розумова та фізична деградація, втрата набутих знань та досвіду і розчинення в порожнечі. А що ж від цього залишилося в екранізації?

Якщо першоджерело через свій дещо іронічний тон і наскрізь фантастичний підхід виглядає як одна велика чи то метафора, чи то притча, в якій повністю “перекручена” людина намагається вписатися в повністю звичайне життя, то кінокартина заявляється як драма/мелодрама з елементами магічного реалізму, а тому намагається пояснити глядачеві те, що в оповіданні було просто фактом, хоч і дивовижним. А спроби пояснення запускають ланцюжок суто технічних питань (і я зараз не про спецефекти та грим Бреда Пітта - до них якраз питань ніяких нема)… Чому Бенджамін народжується немовлям із старечими зморшками, а помирає також немовлям, тільки вже звичайним? Адже щоб витримувався принцип “життя навпаки”, він мав би народитися дорослим старим дідом відповідного зросту, статури, звичок і знань, як це було в книзі. Або ж тоді вже померти двометровим немовлям. Або ось іще таке: герой виглядає як старий, тіло в нього старе, але душа і мозок у нього дитячі. Отже, коли він покидає рідний дім у віці 17 років, він має тіло 68-річного чоловіка. Але як він витримує значні фізичні навантаження, які передбачає робота матроса на судні, і звідки в нього, пробачте, потенція 17-річного хлопця, яку він, судячи з контексту, демонструє в одному з епізодів?

Відійшовши від питань, пов’язаних з дотриманням фільмом правил, означених у ньому самому, я виявила, що він також став черговим учасником рубрики “Голівуд зневажає калькулятори”. Ось нам говорять самі герої, що у певний момент часу Бенджаміну 49 років, а Дейзі - 42. Значить, коли Бенджаміну було 17, і він покидав рідний дім, Дейзі мало бути 10. Але у той момент нам показували дівчину років 16, та і сам Бенджамін говорив про неї, що “Дейзі перестала бути дівчинкою, і стала дівчиною”. Не ранувато, дядьку, у 10-то років? Схожа дивовижа нас очікує і після повернення Бенджаміна додому. У цей момент йому 26, а коли він приїздить до Дейзі в гості до Нью-Йорка, їй 23. Значить, або Бенджамін чекав 4 роки, щоб поїхати нарешті у гості до дівчини, яку перед цим водив на побачення, або Дейзі має звичку заглядати в гості до мами Бенджаміна раз на 4 роки...

Якщо вимкнути “режим зануди” і спробувати просто сприймати фільм як він є, можна помітити дещо іншу розстановку смислових акцентів у порівнянні з книгою. Почасти вона виникла через те, що у фільмі героя дещо осучаснили, перемістивши дату його народження з 1860 на 1918 рік, адже поняття про “правила пристойності” із часом все ж схильні змінюватися. Життя екранного Бенджаміна теж навряд чи тягне на звичайне, адже, не будучи скованим правилами та обмеженнями, характерними для інших, він намагається максимально адаптувати своє життя до власної специфіки, тож проблема вливання в суспільство в нього по суті і не стоїть. Тож якщо оригінальне оповідання констатує фактичну неможливість нормального життя, якщо ти істотно відрізняєшся від інших, то фільм, будучи знятим майже через 100 років після написання оповідання, немов би святкує досягнення часу, наглядно демонструючи, що в сучасному суспільстві свою інакшість можна і треба використовувати.

Однак, граючись з даною ідеєю, фільм випускає з поля зору те, що труднощі в головного героя не виникають навіть там, де мусили б. Він психічно здоровий, ніхто не намагається здати його в лікарню на досліди, і, за великим рахунком, єдина проблема, що хоч якось нашого героя тривожить, пов’язана з коханням, і це зводить фільм, що міг би бути дуже і дуже багатогранним, до звичайної, хоч і не зовсім банальної, мелодрами.

Завдяки специфічному розвитку головного героя автори обігрують у новий спосіб класичні мелодраматичні сюжети, надаючи їм двозначного звучання. Ось історія про курортний роман, яка водночас є оповіддю про перший досвід молодого хлопця із зрілою жінкою. Ось історія про невзаємне кохання, що водночас сприймається як спроба юної дівчини задля цікавості звабити старшого за неї чоловіка. Ось історія про те, що є люди, що можуть провести разом все життя, а є ті, кому судилося бути разом лише в короткотривалій точці перетину, ілюстрована максимально буквальним способом. Ну і, насамкінець, історія про те, що деякі речі - вічні, як от, наприклад, кохання, або оповіді старого чоловіка про те, як його сім разів била блискавка.

Яку ж ідею можна винести з цієї тригодинної мелодраматичної оповіді? Була спроба сформулювати думку про те, що в такому “житті навиворіт” є своя логіка. Адже коли ти молодий душею, нічого ще не знаєш і не вмієш, маєш купу дурної енергії в голові, то немічне тіло не дасть тобі натворити дурниць. А от коли ти вже здобув мудрість та життєвий досвід, тоді з цим багажем ти можеш нарешті пожити в повну силу. Але ще більше мені подобається думка про те, що у старості та раннього дитинства, виявляється, більше спільного, ніж ми думаємо. Невміння нормально ходити, говорити, самостійно себе обслуговувати, та і деградація на шляху до смерті не омине нікого, ні звичайного стариганя, ні Бенджаміна Баттона. І в цьому процесі немає нічого привабливого, хоч як би ти при цьому не виглядав.

Ну і, якщо вже ми заговорили про вигляд, то саме він і є в цьому фільмі головним рушієм всього. Бенджамін, переживаючи постійну невідповідність між зовнішністю та внутрішнім станом душі, обирає собі за кохану людину, для якої зовнішнє - це один з головних аспектів її професії, а значить, становить важливу частину її сутності. Не приймаючи в собі цю невідповідність, не знаючи, що з нею робити, він тягнеться до людини, яка ще менше здатна прийняти його, ніж він сам. Нездатність бачити внутрішнє за фасадом зовнішнього - одна з проблем людства, і навряд чи вона колись буде вирішена.

Насамкінець скажу, що автори істотно полегшили собі роботу, крупним помолом показавши останні десяток років життя головного героя і швиденько загнавши його в старечий маразм. А я б із задоволенням подивилася на 5-річного хлопчика, що згадує, як він у молодості служив матросом і мав по дівчині в кожному порту. Це було б веселенько… Але що ж поробиш, закони жанру...

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Серіал « Рим »

Історія - це картина , яку пишуть життям . Історію творять великі люди : королі , імператори , консули . На історію можуть впливати і малі люди , від рішення здавалося б мізерної людини картина історії змінить свої кольори.
Картина Риму - кривава . Боротьба за владу , громадянська війна , змова , зрада , дружба , кохання , народження , смерть - усе заради політики та республіки .
У фільмі описані усі прошарки римського населення . Найвидатніші постаті історії - Гай Юлій Цезар , Цицерон ,Помпей , Клеопатра уособлюють так званий вищий світ , золото тогочасного суспільства . Саме у їхніх руках опиняються долі римського народу . З іншого боку життя простих людей . Луцій Ворен та Тіт Пуло - легіонери , життя яких відкриває для глядача широку панораму простого римського населення , де бідність , насильство та смерть , здавалося б , звичайні речі. Але все ж у такому жорстокому світі завжди існуватиме справжня вірність ,дружба, кохання та милосердя .

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Серіал «Рим»

Почнемо з того, що це масштабний історичний драматичний серіал, який був створений для каналів BBC, HBO та RAI (для Великобританії, США та Італії відповідно). Спочатку позиціонувався, як міні-серіал. Проте після того, як керівництво HBO ознайомилось зі сценарієм першої серії, було вирішено випустити повноцінний дванадцятисерійний сезон з бюджетом більше 100 мільйонів доларів. Це вже доволі вражає.
Більшість епізодів було знято на кіностудії, що знаходиться на околицях Риму. Там же відтворили численні споруди дренього міста.
Незважаючи на те, що по зрозумілим причинам він не претендував на звання якогось найкращого серіалу всіх часів і народів, «Рим» всеж отримав високі оцінки на різноманітних сервісах, які спеціалізуються на систематизації та оцінці всіх представителів кінематографічного мистецтва. На одному з найвідоміших таких сервісів, а саме IMDB, оцінка, сформована відгуками глядачів, становить 8.7/10, що є насправді надзвичайно високим показником.
Сюжет першо ... го сезону серіалу крутиться навколо Юлія Цезаря (Кіаран Хайндс), описуючи історію його життя, а саме період від приходження до влади аж до смерті. Вникати в деталі сюжету немає жодного змісту, адже нам всім чудово відома історія, яка змінила наш світ, вплинувши на всі аспекти життя людей.
Сам серіал отримав численні нагороди за найкращі візуальні ефекти, найкращі костюми, найкращий музичний супровід і навіть за найкращі зачіски (Online Film & Television Association 2007, Primetime Emmy Awards 2006 та 2007).
Що ж до моєї суб’єктивної оцінки? Серіал насправді припав мені до душі своєю тематикою, адже ця епоха є одною з найцікавіших за всю історію людства. Це чудово, що можливість створити екранізацію такої історії опинилась в руках настільки талановитих режисерів та компанії загалом, що вже давно зарекомендувала своє ім’я, як та, що створює виключно якісні продукти.
Я із захопленням спостерігала за всіма подіями хоча вже і знала розвиток більшості з них (спасибі викладачу з латини). Мені серіал трохи нагадав «Гру Престолів». І чесно кажучи, він сподобався мені більше, ніж перші сезони відомого на весь світ творіння Мартіна. Також хочу зазначити, що «Рим» дуже затягує. І він є причиною як моїх безсонних ночей, так і надсилань домашніх завдань за одну хвилину до дедлайну. Осилила обидва сезони за декілька днів, не могла відірватися. Тепер доведеться не відриватися від заповнення зошита з історії зарубіжної літератури… але, як на мене, воно було того варте.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Цой живий!

Молодий Джозеф Гордон-Левітт та його персонаж дуже схожий на ікону лєнінґрадського року - і антропологічно, і по замашках. Тож фанатам "Кино" це кіно мало би сподобатись))

1/10 Тортик з гіменцем

Попередження: рецензія містить спойлери

Події відбуваються у мальовничому шведському селі, дуже схожому на українське. По селу походжають русяві блакитноокі дівчата у вишиванках і віночках з живих квітів - чисте тобі свято Івана Купала та й годі.
На цьому вступний позитив плавно закінчується і починаються суворі будні кровожерливої релігійної секти з наркотичними речовинами, ритуальними убивствами і груповими сексуальними оргіями (у віночках, але вже без вишиванок).
- Що це? - з жахом запитують у місцевих мешканців очманілі американські туристи.
- А, нічого такого. Це наші дуже давні і гарні звичаї, - відповідають їм шведи, схожі на українців.
Ще одною цікавинкою фільму, окрім віночків і вишиванок, є великий хрест, який часто появляється в кадрі, попри язичницький (за всіма ознаками) характер кривавих сектантів.
Картина отримала багато позитивних відгуків кінокритиків, які пророкують велике майбутнє молодому, але дуже талановитому режисеру Арі Астеру, що народився в Нью-Йорку, в сім'ї музиканта та поетеси.

Бідні шведи... Як же багато цікавого вони про себе не знали, заки не подивились цей шедевр.

6/10 Своїми для своїх

Оскар - 2009, "Найкращий фільм", номінант

Що ж, здається, "Горбата гора" прорвала свого роду дамбу консервативних устоїв, після чого фільми на нетрадиційно орієнтовану тематику мало не рікою полилися. Харві Мілк - людина, ім'я якої навряд чи щось скаже глядачеві у наших широтах і довготах, але добре відоме у його рідній країні. Його іменем у Сан-Франциско названі площа, центр мистецтв, середня школа, публічна бібліотека, не кажучи вже про присвячені йому книги та театральні постановки. І ось Харві Мілк, ЛГБТ-активіст, перший у США відкритий гей-політик, обраний на державну посаду, удостоївся власного художнього фільму, який вийшов якраз до 30-річчя його трагічної загибелі. Останнє - якраз не спойлер, бо сам фільм про це скаже десь хвилині на десятій. І раз фінал нам із самого початку відомий, очевидно, що картина буде пробувати “брати” нас розповіддю про події, які призвели до такого драматичного фіналу.

Перша третина даної кінокартини викликала якийсь под ... ив. Вона більше розказувала нам закадровим голосом, а не показувала, а якраз останнім, власне, і мало б займатися кіно, принаймні художнє. Водночас, косячи під документалку, вона якось не давала достатнього експозиційного підгрунтя для розуміння ситуації. Наприклад, нам розповідають про поліцейські рейди у барах для гомосексуалістів, але ми не розуміємо, заарештовували їх за надуманими звинуваченнями, просто чинили проти них насильство чи сама сексуальна орієнтація була злочином? А було б так просто згадати хоча б словом у цьому тематичному фільмі про те, що одностатеві стосунки було офіційно декриміналізовані в Каліфорнії лиш у 1976 році. І хоч загалом суспільство, мабуть, ще раніше почало ставитися до цього явища більш-менш ліберально, однак поліція продовжувала проводити рейди, які водночас і вписувалися в їх професійні обов'язки, і відповідали внутрішнім принципам самих копів, основну масу яких складали консервативні нащадки ірландських іммігрантів. Доволі крупним помолом подана також і історія створення району Кастро, що за кілька років перетворився на гомосексуальну Мекку. Одним словом, автори кінокартини вочевидь вважали, що глядачі про це все і так знають, а хто не знає - ідіть читайте на Вікіпедії, займайтеся самоосвітою.

Також кінокартина примудрялася випускати з уваги потенційно виграшні моменти. Наприклад, просто напрошувалась якась іронічна сцена про те, звідки взялася фраза головного героя "Я - Харві Мілк, і я хочу вас завербувати!" Але ні, просто прийміть як є цей факт, що, у принципі, ні на що і не впливає...

Ближче до середини історія починає розвиватися жвавіше і стає справді цікавою. Значних зусиль тут докладає виконавець головної ролі Шон Пенн, що, схоже, здатен органічно вписатися в будь-який образ. Достатньо лиш порівняти його рухи та міміку із реальним Мілком, щоб оцінити проведену актором роботу, і щоб почало здаватися, що ці двоє на обличчя дуже схожі одне на одного (хоч насправді це далеко не так). Він створює персонажа щирого, харизматичного і захопленого власною ідеєю - занадто хорошого, як для політика, але зважаючи на той факт, що на кін було поставлено значно більше, ніж політичне кар'єра, у це доволі легко повірити.

Слід зазначити, однак, що і в цій частині у фільм багато чого не помістилося. Природньо, що він зосередився на ЛГБТ-активізмі головного героя і лиш побіжно згадав про те, що він прагнув відстоювати інтереси і інших соціальних груп, але, як на мене, не просто словесна згадка, а розповідь про проекти Мілка, що не стосувалися ЛГБТ, створили б більш рельєфний образ, близький різним категоріям глядачів. А ще можна було б багато витиснути із судового процесу над убивцею Мілка… але то я вже, мабуть, забагато хочу.

Загалом, до самої ідейної суті претензій доволі мало, на відміну від форми подачі. До того ж, схоже, що це фільм-спогад, фільм-данина пам'яті, а аж ніяк не фільм-всесторонній аналіз. Саме тому він не роздумує, він видає готові лозунги, але в якийсь момент неначе перетворюється на ходячу пропаганду. Через таку форму подачі навряд чи він змусить хоч одну людину якось переглянути свої погляди. Скоріш за все, ті, хто і так підтримує ідеї фільму, оцінять його позитивно, а противники цих ідей будуть плюватися далі, ніж бачитимуть, і про це наглядно свідчать різко полярні коментарі про це кіно у, скажімо так, спеціально відведених для цього місцях. Так що, по суті, це фільм, знятий своїми для своїх, хоч рівень правдивості та навіть документальності оповіді доволі високий.

Ідея, що неоновими літерами світиться у цьому фільмі, насправді може бути розширена. Адже у світі, де порушують права тих чи інших людей, в один прекрасний день можуть прийти і за твоїми власними - це раз. У світі, де тебе можуть звільнити з роботи чи вигнати з квартири за певною ознакою, яка ніяк не стосується ні роботи, ні квартири, можуть в один прекрасний день влаштувати полювання на відьом, приписавши ці самі певні ознаки неугодній людині - це два.

Мабуть, суспільний запит на такі фільми буде мати місце аж до тих пір, доки будуть проблеми, що потребують подібних маніфестів. А у світі, де люди, яких по суті не об'єднує нічого, крім сексуальної орієнтації, змушені триматися разом для вирішення проблем, із сексом не пов'язаних, - у такому світі явно не все нормально. Однак сам по собі, без гостросоціальної та наболілої тематики, і тим більше без історії, яку написало саме життя, цей фільм навряд чи міг би претендувати на високу художню цінність. І малоймовірно, що він стане такою ж подією в кінематографі, якою, вочевидь, став у каліфорнійському політикумі трагічно загиблий Харві Мілк.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
5/10 Не в старості річ

Оскар - 2008, "Найкращий фільм", переможець

Для творчості братів Коенів є характерними кілька ключових моментів, які вони використовують, мабуть, у всіх своїх кінокартинах. Принцип невизначеності, що стверджує відсутність фатуму, долі, і чіткий зв’язок між діями персонажів та результатами цих дій. Принцип доміно, коли один, іноді навіть не дуже значний, епізод, запускає ланцюжок подій, часто доволі кривавих. Принцип, який можна сформулювати як “світом править не таємна ложа, а явна лажа”, або ж просто принцип ідіотизму - коли сюжетна спіраль закручується через те, що хтось із персонажів - ідіот, або чинить по-ідіотськи, чи просто наперекір логіці та здоровому глузду.

Ще одна ознака, якою завжди вирізнялися фільми братів Коенів - це реалізм, увага до деталей, чітка осмислена ідея, а також наявність легкої та доречної іронії навіть у чистих драмах, таких, як “Фарго”. І що, скажіть мені на милість, сталося із моїми улюбленими авторами, коли вони знімали “Ст ... арим тут не місце”?
Підемо по порядку. Дана кінокартина - це драма, повільна, тягуча і серйозна, навіть із певним ухилом у триллер, і водночас у філософську притчу. Основні принципи у цьому фільмі все ж витримуються, тільки ланцюжок подій запускається не ідіотизмом, а простим людським співчуттям, що проявилося в дуже недоречний момент. Але оскільки ні гумор, ні екшн не можуть служити компенсуючими факторами, подібний фільм повинен створювати хороший саспенс, бути адекватно реалістичним і нести чітку та осмислену ідею. І якщо з саспенсом у нас все до пори непогано, то з реалізмом не задалося майже відразу.

Головний протагоніст у виконанні Джоша Броліна заявлений як доволі розумний мужик з характером. Але чи можливо бути настільки екстрасенсом, щоб на місці перестрілки, де стоїть п’ять машин і більше десятка трупів, одразу визначити, що когось одного не вистачає? Причому суть не в тому, що він побачив підозрілий слід, який вів від місця в пустелю, він просто це якось ДІЗНАВСЯ, і все. Мабуть, пострибав серед трупів з уявним бубном. По ходу діла ми також будемо спостерігати у його виконанні всілякі багатокроківочки (зрозумілі і не дуже), покликані збити зі сліду того, хто йде за ним. Але при цьому настільки геніальна людина навіть не здогадалася перевірити ту саму валізку з грошима! І річ навіть не в тому, що він мав би здогадатися про передавач, захований серед пачок. Тут якраз немає нічого дивного, що людина, не близька ні до криміналу, ні до правоохоронних органів, не розглянула такий варіант. Просто у валізі могла бути, наприклад, вибухівка, або там міг бути нарізаний папір у пачках замість доларів, або ще якась дурня… треба ж хоча б подивитися, що ти везеш і куди! Не менш геніально було відправити дружину до матері, хоч очевидно, що це перше місце, де її будуть шукати, коли не знайдуть вдома… У Коенів бували різні персонажі, і розумні, і не дуже, але щоб герой був водночас і розумний, і дурко - таке я спостерігаю вперше.

Персонаж Хав’єра Бардема - найманий убивця Антон Чигур - виглядає, як йому і годиться, інфернально та зловісно. Чистий психопат, зло в людській подобі, що діє за якимись, відомими лиш йому одному, принципами. Нечутливий навіть до власного болю, а значить, однозначно невразливий до чужого. Дуже харизматичний персонаж, але своєю всюдисущістю він нагадав мені героя Рутгера Хауера із кінокартини “Попутник” 1986 року. Він теж спершу виглядав як звичайна людина, однак чим далі, тим частіше почав без пояснень просто знаходити героїв у випадковому місці і просто всіх підряд вбивати. Дякувати Богу, Антон Чигур хоч не перебив цілий поліцейський відділок, обмежившись одним неуважним копом. Та все ж “Попутник” - це триллер 80-х років, який використовує все ту ж концепцію інфернального зла та подекуди жертвує реалізмом задля саспенсу. А “Старим тут не місце” - драма кінця 2000-х, у якій неодноразово показують, що Чигур - людина із плоті та крові, яка регулярно отримує всілякі пошкодження свого зношеного кіллерського організму. То звідки ж його неймовірні здібності? І я навіть мовчу про те, що насправді подібна людина довго не протрималася б у професії, із його звичкою карати всіх підряд, в тому числі і безпосередніх замовників, на власний розсуд.

Всі ці речі особисто мені дуже заважали, так як акцентовано реалістична манера зйомки не давала розгулятися фантазії, а сюжетні дивовижі не давали співпереживати героям, а одне дивне постановочне рішення, яке фактично поставило крапку в історії протистояння героїв Броліна та Бардема, так і взагалі не те щоб викликало питання, але здалося необов’язковим і навіть непотрібним.

Однак у нас залишилася третя складова - ідея, яку нам по суті намагаються вживити під шкіру протягом усього фільму. Це думка про те, що світ котиться в пекло, він перестав керуватися логікою та мотивацією, у ньому панує хвороба та зло, і нам всім треба над цим замислитися. От цікаво, а раніше, років 30-50-80 тому, не було психопатів? Та були, просто через брак комунікації про них мало хто знав. У давні часи шерифи не носили зброю? Подивилася б я на таких беззбройних, наприклад, у кінці 19 століття на Дикому Заході, чи довго б вони прожили… То може, ніхто нікуди не котиться, а ці благословенні часи насправді існували тільки в чиїйсь уяві? Або ж все дуже тривіально: дерева були вищі, небо синіше, і все, що треба, стояло...

Носієм даної ідеї виступає підстаркуватий шериф, який говорить дуже багато всього, однак мало що робить. Він завжди на два-три кроки позаду, він статист, і в нього явні симптоми професійного вигорання. Своєю байдужістю він стримує пориви свого напарника, який хоче щось робити, а може, навіть, і міг би щось робити. Якщо провести паралелі з фільмом “Фарго”, то ми теж побачимо схожу ідею, але там її адептом виступає жінка-коп на пізніх термінах вагітності, і той подив та жах, що вона відчуває, не заважає їй ні вести кваліфіковане розслідування, ні самій (!) затримати небезпечного злочинця (і це якраз показано доволі реалістично). А значить, нормальна людина здатна робити свою роботу за будь-яких умов, а всілякі непрофесіонали завжди будуть звалювати провину на погоду, самопочуття, обставини, низьку зарплату, і світ, який котиться кудись не туди.

Таким чином, я приходжу до висновку, що подібним “старим” у такому світі і правда не місце, причому річ тут не у віці, а в характері та бажанні. Просто тут треба постійно вдосконалювати навики, підвищувати кваліфікацію і прагнути робити трохи більше, ніж знімати котів з дерев або зупиняти водіїв за неправильно закріплений вантаж, і якщо ти так не можеш, то толку з тебе небагато. Та і, думається мені, що в ідеальному світі, намальованому уявою шерифа Еда Тома, він сам не зміг би осмислено існувати по одній простій причині: там не потрібна поліція.

У принципі, може бути, що саме такий сенс автори і закладали у своє творіння, у такому разі, звісно ж, смислові претензії знімаються.

Резюмую: тягуче, споглядальне, триллероподібне, але не дуже реалістичне кіно з претензією на філософський сенс. Мені не дуже сподобалося.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Нафта
Нафта (2007)
There Will Be Blood
9/10 І буде кров

Попередження: рецензія містить спойлери

Оскар - 2008, "Найкращий фільм", номінант

Одразу скажу, що той, хто бачив хоча б один фільм режисера Пола Томаса Андерсона, одразу буде налаштовуватися на якесь не зовсім тривіальне видовище. Причому описати цю нестандартність якимись конкретними словами не видається можливим. Подібні емоції викликає, наприклад, його “Магнолія”, де наче все дуже просто, потім водночас складно, а потім взагалі йде дощ із жаб, і в підсумку люди на форумах починають писати путівники по розумінню та розбору даного фільму.

Предмет сьогоднішньої розмови - ще один фільм Пола Томаса Андерсона, - є, умовно кажучи, екранізацією роману американського письменника Ептона Синклера “Нафта!” Але від історії про те, як син нафтопромисловця вступив у конфронтацію з власним батьком, почавши захищати інтереси профспілок та простих робітників, у фільмі залишилося, схоже, не так і багато. Більше того, героям дали навіть інші імена та/або прізвища, що перетворює голосне слово “екранізація” у менш претензійне “за мотивами”, а сам фільм - на цілком самостійний художній витвір, тож до літературної основи прив’язуватися, мабуть, взагалі немає сенсу.

Одначе назву роману-першоджерела наші локалізатори використали також і для фільму. І, мабуть, дарма, адже автори, особливо такі як Андерсон, навряд чи дають ім’я своєму творінню просто так. “There will be blood” - “І буде кров” - це частина біблійної цитати про те, як Бог перетворив воду в єгипетських озерах на кров, щоб змусити фараона відпустити євреїв з рабства. З одного боку, тут міститься прямий натяк на подальші події, адже там, де є цінний ресурс, рідко обходиться без крові. З іншого боку, всі чули висловлювання “Нафта - це кров землі”. І тут виникає не просто пряма аналогія з тематикою кінокартини, а навіть думка про те, що Біблію не можна сприймати буквально, вона переповнена фантазіями і метафорами, які можуть приховувати інше явище, лякаюче та фантастичне в давнину, але цілком нормальне, скажімо, в сучасному Єгипті, для якого нафта є одним з ключових ресурсів для експорту. Отакі вони, люди, істоти гріховні, але розумні, раз змогли взяти те, що було колись карою єгипетською, поставити це собі на службу і обернути в золото...

Деякі рецензенти, чиї творіння попалися мені на очі, вочевидь, прониклися певними “жанровими” очікуваннями, і відповідно до них писали свої рецензії, вставляючи в них ремарки про зловісний оскал західного капіталізму. Але уважний перегляд ставить все на свої місця. Адже якщо головний герой Деніел Плейнв’ю - це типовий образ капіталіста на зламі століть, то значить, на думку автора, нафтопромисловці всі як один були відвертими психопатами, а це явно не відповідає дійсності. Також у фільмі немає ні прийому “злочину і кари” (бо такий головний герой просто не здатен на розкаяння, а отже, і говорити про це немає сенсу), ні протагоніста, який би уособлював собою “справжні цінності”, на зразок любові, дружби та віри, ні (о, який жах!) любовної лінії. Таким чином, кінокартина є по суті артхаусом, що імітує жанрове кіно, та при цьому перетворюється на посібник по руйнуванню жанрових штампів, і цим однозначно тримає інтерес.

Наш головний герой - це Деніел Плейнв’ю, золотошукач, а потім нафтопромисловець, чоловік невідомого віку. Ми не знаємо, чи ця людина народилася такою, чи життєві обставини дитинства або юності привели її до того, до чого вона прийшла, адже фільм кидає першу каменюку в звичну сюжетну побудову, відмовившись від детальної експозиції. Нам не демонструють ні дитинства героя на початку, ні флешбеків по ходу справи. Фільм навіть не використовує штучно створених діалогових сцен, які покликані були б слугувати експозицією та заповнювати необхідні інформаційні пробіли. Зате він подає чисто візуальну передісторію, в якій не лунає жодного слова, але яка при уважному перегляді містить у собі значну кількість корисної інформації. Що ж, я часто лаю голівудські фільми за надмірну присутність закадрового тексту, адже кіно - це в першу чергу візуальне мистецтво, і воно має не розказувати, а показувати. Як то кажуть, проси - і отримаєш, причому вдвічі більше, ніж треба :-)

Мовчазні вступні сцени дають нам зрозуміти, що наш герой, по-перше, дуже впертий у досягненні мети, навіть якщо це передбачає роки нудної та монотонної роботи. Його впертість навіть дещо межує з фанатизмом. По-друге, він нечутливий до власного болю, адже навіть отримавши серйозну травму він, в першу чергу, йде не допомоги шукати, а несе видобуте каміння на оцінку. Значить, його фанатизм переважає навіть турботу про власне здоров’я. А коли людина не чутлива до власного болю, вона точно не вразлива і до чужого, що може бути однією з ознак психічної паталогії. Ну і наостанок, він явно не любить людей, адже не спілкується з ними навіть тоді, коли має можливість. Не прагне перекинутися словом, не хоче завести хоч одного приятеля, з яким можна було б сходити в салун на склянку віскі. Ні, його прагнення і його час цілковито підкорені одній меті, а люди навколо - лиш інструменти для її досягнення, і подібне ставлення до оточуючих також характерне для психопатів. У принципі, демонстрація його родини у флешбеках, можливо, пролила б світло на причини такої поведінки. Але насправді і зараз достеменно невідомо, що і як створює подібних людей. Чи це генетичні паталогії, чи порушення внутріутробного розвитку, чи мутації, чи несприятливі обставини в сім’ї… чи може все разом? Тож автор, імовірно, просто не пробує задаватися питаннями без відповіді, тим більше, що його цікавить не минуле, а сьогодення.

ПІсля того, як необхідність копирсатися в шахті самому відпадає, Деніел надягає личину джентльмена. Він навчитися ходити, говорити, носити костюм і переконувати оточуючих, що йому не байдуже до їх інтересів - це не так і складно для психопата-імітатора, як і додуматися до геніальної ідеї зображати з себе батька-одинака. Однак чим довше він займається подібним імітаторством, тим сильніше розгорається в ньому протест через необхідність приховувати власну сутність від інших.

Примітно, що в своєму фінансовому зростанні Деніел дещо нагадує ворону з байки І.Крилова, що хотіла стати павою. Тільки якщо у байці героїню з її неадекватними претензіями заклювали спершу чужі, потім свої, то в нашому фільмі все з точністю до навпаки. Чим дужче ростуть статки Деніела, тим більше він зневажає цих “ворон”, із середовища яких він вийшов, дрібних людців, що не здатні планувати, усвідомлювати масштаб, шанс і перспективу, а живуть собі своїм дрібним, нічого не вартим, життям. Тому і факт загибелі когось із робітників на його свердловині турбує його тільки тому, що доводиться виходити до громади і робити вигляд, що йому не байдуже, при цьому відволікаючись від нормальних справ. Але “приставши до пав”, які у принципі готові прийняти його в свою зграю, Деніел усвідомлює, що звони вилощені, вилизані чистоплюї, які, імовірно, отримали якийсь спадок і тепер скуповують чужий, вже налагоджений, бізнес, щоб не бруднити рук, тоді як він “сам себе зробив” і тепер прагне чогось ще більшого і вищого, ще масштабнішого, лишаючись у своїй “величі” дуже самотнім.

Однак нарцисична потреба розділити свою “велич” із кимось, виховати свого наступника, свою копію, живе в головному героєві, і саме тому прийомний син, якого по суті постійно використовують як ширму, все ж стає вмістилищем “батьківських” амбіцій Деніела. Звісно ж, батько сина не любить, психопати взагалі цього не вміють. І коли з хлопчиком трапляється нещастя, Ден буквально впадає в істерику, яку можна було б прийняти за вияв любові, якби він через пару хвилин після цього не побіг дивитися на палаючий стовп нафти, забувши про все на світі. І цілком логічно, що травма хлопчика навіки відвертає від нього названого батька, адже син нарцисичного психопата не має права бути глухим, травмованим або навіть просто слабким.

Лінія “крові” у фільмі набуває ще одного значення, коли на сцену виходить брат головного героя. Парадоксально, що для людини, що явно не підтримує зв'язків з родиною, кровні узи виявляються дуже важливими. Імовірно, зв'язки були обірвані багато років тому, імовірнно, через жорстоке поводження з героєм власного батька, від якого він в буквальному сенсі втік. Однак брата, якого він ніколи не знав, він сприймає не скільки як родича тих людей, спілкування з якими він обірвав, скільки як власне кровне продовження, генетичну спорідненість, і тому він готовий поставитися до вже дорослого і сформованого, але рідного по крові чоловіка на порядок тепліше, ніж до хлопчика, якого сам виховав. Але важливість “крові” та наростаюче усвідомлення власної “величі” приводять Деніела до єдино можливого для нього рішення, коли він дізнається правду про свого брата. З цього моменту навряд чи щось вже може стати героєві на заваді, адже він переступив останнє табу, що в нього лишалося. Тепер попереду тільки безкарність, плекання власної величі та вбивча самотність.

Окремий елемент деконструкції штампів - це розвінчання історії про “правильні християнські цінності”, такі, як любов до ближнього, на противагу егоїзму, і поклоніння Богу на противагу золотому тільцеві. Адже віруючі люди постають перед нами або сліпими релігійними фанатиками, або ж їх поводирями, що в боротьбі за народний інтерес ніколи не забудуть про себе. Проповідник Ілай Санді, який, здавалося б, міг стати головним протагоністом цього фільму, в одній з ключових сцен демонструє, що насправді немає ніяких принципових відмінностей між ним та “бездушним капіталістом” Деніелом Плейнв’ю. Кожен з них готовий вигідно продати свої принципи, і по суті, вони обоє насправді поклоняються тому самому богу. Вдавані ж ідеологічні розбіжності насправді є лиш прикриттям боротьби за вплив та авторитет у даній спільноті. І не те щоб Деніелу потрібна насправді любов та повага, однак його потреба бути єдиним джерелом влади генерує роздратування на адресу будь-якого конкурента. Ілай, у свою чергу, не маючи фінансових важелів, прагне впливати на людей в інший спосіб, хоч, на відміну від головного героя, він, дякувати Богу, на психопата не схожий...

Ну і фінальний акорд насправді не передбачає ніякого катарсису. “Бездушний капіталіст” не отримає “заслуженого покарання”, бо таким людям вже нічого не страшно. “Бездушний капіталіст” не може розкаятися, бо в історії про психопата такого в меню не передбачено. Ну і “бездушний капіталіст” не може бути щасливим, навіть досягнувши бажаного. То чи варто було витрачати скільки зусиль для того, щоб “заробити стільки грошей, щоб ніколи нікого не бачити”? З таким успіхом можна було б сидіти в горах, так само не бачити людей тижнями і так само не бути щасливим. Ото тільки віскі в горах не наливають… це, мабуть, і стало вирішальним фактором.

P.S. Цікаво, а наскільки взагалі морально та законно купувати в селян землю за безцінь, користуючись їх незнанням? З одного боку, людина усвідомлює істинну цінність землі завдяки накопиченим знанням та вмінням, які працюють на неї. Якщо хтось не знає вартості власної землі, тому готовий продати її задешево - ніхто йому не винен. З іншого боку, тут наявне замовчування істотних умов договору, а це начебто тягне на шахрайство… Хоч, підозрюю, що в наш час законодавство вже давно відрегулювало це полемічне моральне питання.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
Нещодавно переглянуті: