Темний полудень
Темний полудень (1995)
The Passion of Darkly Noon
9/10 Страсті Темного Полудня

З перших кадрів здалося, ніби щось не так із зображенням і треба підрегулювати: зменшити яскравість та насиченість кольорів. Насправді, так і має бути. Надмірно яскраві і життєрадісні барви бентежать і від самого початку спонукають сприймати це видовище, як умовну реальність, веселий сюр - попри тривожне очікування анонсованих макабричних подій. Легкий чорний гумор постійно присутній, хоча він не зовсім чорний, бо яка ж з біса темінь може бути в полудень? Псевдорелігійний фанатик (Брендан Фрейзер) впродовж сюжету з прискоренням (як з гори на санках) з'їжджає з глузду, але виглядає він не дуже страшним, тому для більшої певності перед вирішальною "битвою" він покриває своє тіло червоною фарбою (наче автохтонний лісовий індіанець), що робить його ще кумеднішим. Юна напівроздягнена відьма (Ешлі Джад) дуже граційно і спокусливо рухається в кадрі, фокусуючи на собі увагу естетів та не даючи задрімати випадковому кіноглядачу, який так і не втямив, що це було... А мені дуже навіть сподобалось ... , особливо, прошиті кулями батьки героя, що сидять на гілках і дають "розумні" поради Темному Полудню - як колись дали йому таке дивне ім'я, тицьнувши наосліп пальцем в текст Біблії. Оце йолопи, найшли, куди тицьнути. Краще б читали щось позитивне, або просто телевізор дивились, мормони кляті...

4/10 От халепа

20 років тому мені цей фільм не сподобався, але після зачарування "Прихованою красою" (Stealing Beauty) вирішив переглянути ще раз, з покращеною картинкою і більш розвинутими (як я себе тішу) кіно-смаковими рецепторами. На жаль, найбільш скандальна стрічка Бертолуччі залишається для мене найменш цікавою з побачених робіт майстра. Як і "брутальна" самозакоханість Марлона Брандо, що розбиває серця всім, навіть самому собі.

3/10 Не Кафка

Комедія, кримінальний, драма, жахи, трилер... Хіба? Ну, драмою ще можна назвати, бо такий-сякий сюжет все-таки є. Також є харизма Рудольфа Грушинського, на якій власне все і тримається. Решту заявлених "жанрів" можна сміливо взяти в лапки, бо нема там нічого смішного або страшного, або такого, що тримає в напруженні. Мабуть Юрай Герц хотів зняти щось таке кафкіанське про темну душу чеського колаборанта. Але ж він геть нецікавий, той Крематор, лише дуже огидний... фізично. Недарма Іржі Менцель (вірніше, його персонаж Дворжак) наприкінці цього фільму повісився з нудьги. Шкодую, що вкотре повівся на високий рейтинг IMDb та кілька похвальних рецензій...

6/10 Страждання юної Лізи

Попередження: рецензія містить спойлери

Про 17-річну старшокласницю Елізу, яка так активно відволікала водія автобуса, що він поїхав на червоне світло і збив на переході жінку, котра померла на руках Елізи, яка потім вирішила збрехати поліції, що світло було зеленим, щоб врятувати від правосуддя водія, але потім змінила покази, щоб водія покарали, бо він, на її думку, недостатньо розкаявся, на відміну від самої Елізи, на яку ця подія справила таке сильне враження, що вона закинула навчання, попросила знайомого хлопця позбавити її цнотливості, переспала з викладачем, але це її все одно не заспокоїло, тож Еліза з допомогою подруги загиблої жінки знайшла адвоката, що зміг відсудити у транспортної компанії 350 тис. доларів, які дісталися сестрі покійної, що до того часу взагалі не збиралась приїжджати на похорон, але відразу приперлася, дізнавшись про гроші, і погодилася на умову транспортної компаніїї не звільняти з роботи водія, бо це виглядало би як визнання компанією своєї провини, що страшенно розлютило безкорисливу Елізу, яка взагалі не хотіла ніяких грошей, а хотіла суворого покарання для водія, який, на її думку, недостатньо розкаявся, після чого Еліза пішла з мамою в оперу і там уже голосно розридалась, заважаючи глядачам, які так нічого і не поняли. Завіса.

Я досі не розумію, що ж так деформувало свідомість людини, яка сама спричинила нещасний випадок, але щиро вважає, що покарати треба не її, а когось іншого. При тому, що до неї самої ніхто чомусь не має жодних претензій, тож нема потреби якось викручуватись і вигороджувати себе. Чому винуваті всі навколо мене, але не я? Вірніше, я теж трохи винувата, але покарати треба не мене, а водія? Якщо не посадити за грати, то хоча б звільнити мерзотника з роботи, щоб він не зміг годувати сім'ю! Це підліткова інфантильність, чи щось інше, пов'язане зі специфічним способом мислення у єврейському середовищі, де перебуває героїня? У фільмі досить багато контроверсійних розмов і реплік на цю тему, але чіткої позиції сценариста і режисера Кеннета Лонерґана (який сам - наполовину єврей) я не побачив. Він просто показує Елізу такою, як вона є: зі щирими (аж до істерик) емоціями та кашею в голові. Це штовхає її на дрібні і середні підлі вчинки, яких вона не усвідомлює і категорично відмовляється прийняти правду, коли зрештою про цю підлість їй кажуть у вічі. На екрані це виглядає досить огидно і жалюгідно, хоча знято дуже переконливо. Довелось додивитися стрічку до кінця, а от поставити високий бал - рука не піднімається.

Висновок. Наполегливо рекомендую переглянути наступний фільм Кеннета Лонерґана "Манчестер біля моря". Не подивившись "Маргарет", багато не втратите.

6/10 20% Відьмака, 80% відьомського шабашу

Дивовижна історія про те, як роботу композиторів, костюмерів та акторів можна невілювати сценарієм "свого бачення" роману. Серіал, який починається як історія відьмака Ґеральда поступово перетворюється на історію відьми Йеніфер та княжни Цірілли. В останній серії першого сезону відьмак взагалі з'являється у декількох епізодах по хвилині. Це при тому що жіночим персонажам у романі навіть і близько не приділялося стільки уваги, а здібності деяких героїнь - чиста вигадка сценаристів. Тому виникає питання, якщо у центрі серіалу персонажі другого плану роману, то чому серіал називається "Відьмак"?

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Не убий?

Попередження: рецензія містить спойлери

Багато людей щиро переконані у тому, що найпершою і найголовнішою християнською заповіддю є просте правило нікого не вбивати, якого пересічній людині дуже легко дотримуватись, не докладаючи зайвих зусиль для уникнення нібито найтяжчого гріха. Ця примітивна ілюзія полонила їх тому, що вони ніколи уважно не читали Біблію, як це кілька разів зробив Карл Чайлдерс, маючи час і натхнення.

Англійською мовою позбавити людину життя можна не тільки kill але й murd, що не зовсім одне й те саме. Так само, як і українською: убити (в загальному сенсі) – не обов’язково означає замордувати. Очевидно, що фізичне знищення ворога, який зазіхає на твоє життя і життя твоїх рідних чи навіть просто співгромадян, не є жодним гріхом, а зовсім навпаки - праведним і богоугодним ділом. Аналогічно, не є грішником людина, яка виконує смертний вирок, винесений судом, і навіть найманий убивця (кіллер) несе тільки вторинну кармічну відповідальність - як "знаряддя" убивства. Зовсім інше – замордувати невинну людину з тих чи інших причин, але за власним вибором.

Попри вроджену олігофренію, Карл чудово розрізняє Добро і Зло і знає, як допомогти хорошим людям позбутися дурних страждань та ілюзій та захистити від злого вітчима такого ж підлітка, яким він колись був сам. Завдяки набутому 20 років тому фатальному досвіду застосування відточених холодних інструментів, дорослий хлопчик Карл ретельно розпланував і здійснив операцію з миттєвого переміщення безнадійного покидька Дойла в інший вимір. Так би мовити, для остаточного перевиховання, і у цілковитій відповідності до християнських традицій. Недарма важливою преамбулою цього плану було водохрещення Карла баптистським пастором у місцевій річці.

У психіатричній клініці разом з Карлом Чайлдерсом «лікується» ще один Карл – Чарльз Бушман. Зовні він нічим не нагадує психічно хвору людину, але це справжній психопат-убивця, який отримує насолоду не тільки від знущання над жертвою, але ще й розповідаючи (з живописними подробицями) про свої злочини головному герою. Можна було би і його цюкнути до пари, не переймаючись гріхом, але оскільки за ґратами психушки він нікому не загрожує, Карл просто попросив його відчепитись. Він розуміє, що для таких вчинків має бути дуже вагома причина і досі щиро шкодує, що тоді (підлітком) послухався батька-нелюда, який наказав йому закопати живцем новонародженого брата.

Висновки.
1. Не треба бути надто розумним, щоб побачити, де чорне, а де біле.
2. За жодних обставин не варто знущатись над дітьми – це матиме для вас обов’язкові фатальні наслідки, ймовірно, ще у цьому житті.
3. Іноді буває достатньо невеликого топірця або просто замашної залізяки, щоб допомогти Творцеві ще трошки вдосконалити цей прекрасний світ.

PS Попри описані вище жахіття, у фільмі зовсім немає натуралістичних сцен відвертого макабричного насилля, а є багато тонкого гумору; цікаві та неоднозначні персонажі викликають симпатію і посмішку, а з їхніх вуст часто злітають прості але небанальні думки. Ну, а Біллі Боб Торнтон у ролі "недоумка" Карла - взагалі неперевершений і впізнати його можна тільки на нечисленних кадрах, коли він дивиться прямо у камеру.

8/10 Вовки і свині

Попри харизматичність зіркових акторів, ніхто з цих знаменитих нью-йоркських бандитів не викликає найменшої симпатії чи співчуття. У дикій природі такі тварини називаються хижаками і стоять на самій горі харчової піраміди. Для них усі інші живі істоти поділяються на їжу і не їжу. Іноді потенційна їжа не втікає, а у відчаї намагається атакувати хижака, щоб вижити, або наприклад захистити потомство. Буває, що хижак при цьому відступає. Виглядає це так, ніби хижак злякався, але насправді він просто діє згідно з інстинктом: мабуть, це не їжа, якщо вона активно нападає замість того, щоб втікати. Тобто, у хижака зберігається, так би мовити, "самоповага" і після цього прикрого інциденту він не втрачає своє заслужене місце у ієрархії хижацької зграї. Окрім їжі та боротьби за виживання, у хижака (та й у інших тварин теж) є й інші приємні речі, такі як парування, догляд за дитинчатами та, зрештою, просто гра.

У нашому перехнябленому людському світі на вершині "харчової піраміди ... " зараз перебувають не хижаки, а паразити. Це означає, що тепер єдиним шаблоном універсального щастя стало для всіх (згори донизу) будь-що добре нажертися (як у прямому, так і в переносному сенсі), а їжею може несподівано стати будь-хто: від найстрашнішого хижака до найголовнішого паразита. Через це боси, капо і солдати мафії, попри свій загрозливий екстер'єр, майже постійно перебувають у стані легкої паніки і при кожній нагоді щось поквапливо жують, перекрикуючи один одного і якнайголосніше регочучи з тупих жартів, щоб забути про страх.

"Я зараз їм, отже я - не їжа!" - мантра вовка, що поступово перетворюється на свиню.

"Завдяки своїй тонкій спостережливості та кмітливості, свійська свиня відноситься до найрозумніших тварин. За біохімією, формулою крові, за всеїдністю, за складом та засвоюваністю їжі свиня стоїть до людини ближче, ніж інші тварини, за винятком мавп. Хворіє тими ж хворобами, що й людина, і лікувати її можна такими ж ліками, що і людей" - повідомляє нам Вікіпедія.

Ну що ж, може це у вовків так відбувається еволюція, хтозна...

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Життя як найкращий вихователь

Попередження: рецензія містить спойлери

Оскар - 2010, "Найкращий фільм", номінант

Про людину судять за її вчинками. Якщо нічого не робити, так і залишишся ніким.
Дана фраза, сказана десь в середині фільму, здається однією з ключових. Але головна героїня, схоже, вчасно не змогла її для себе продовжити. Адже якщо людина здійснює аморальні вчинки, то вона і стає аморальною. Але ... це справді краще, ніж бути ніким? І чи може людина бути аморальною в одному, але цілком порядною в усьому іншому? Мабуть, для того, щоб дати собі відповідь на це питання, недостатньо читати книги. Треба колись зануритися з головою в реальне життя, незалежно від того, хто ти і що ти.

По суті справи, з самого початку, Дженні - ніхто. Людина, яка робить лише те, що їй кажуть, здавалося б, принципові батьки. Але, як виявляється в результаті, принциповості в їх поведінці немає ні грама. Ми не бачимо у фільмі історію цих людей, не знаємо, здійснювали вони у своєму житті «вчинки» чи ні, але, схоже, вміння це вони давно розгубили. А якщо батьки - ніхто, як ще інакше вони могли виховати свою дочку? Їх псевдо-принциповість у питанні освіти власної дитини розсіюється, як туман пополудні, коли вони потрапляють під вплив талановитого маніпулятора (як на мене, сцени зустрічей Девіда з батьками Дженні - найкращі у фільмі). І той факт, як головна героїня приймає героя з усіма його цікавими «справами» та “моментами” - також ознака відсутності чіткого стрижня, характеру, в ній.

Задатися б питанням, а чи любить Дженні Девіда? Чи це просто блискуча альтернатива сірим будням ... Втім, навряд чи можна суворо судити людину в 16 років, яка вперше побачила хоч щось за межами школи та дому…

Здавалося б, героїня в підсумку розпорядилася своїм життям так, як і передбачалося до того. Але якби вона не зустріла Девіда, це було б сліпе потурання «генеральної лінії партії», скажімо так ... А так ми бачимо людину, яка зробила усвідомлений вибір.

В оригіналі фільм називається просто Education - освіта, виховання, і це цілком відповідає його змісту. Адже паралельно з загальноосвітніми предметами Дженні прослухала курс і здала іспит з життєвої дисципліни під назвою «Формування характеру людини». Адже якщо батьки зі своїми обов'язками не справляються, їх бере на себе життя...

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
10/10 Видовище, рівного якому не бувало, або Десять років тому

Оскар - 2010, "Найкращий фільм", номінант

Більше 10 років тому вийшов фільм “Аватар”, який по суті започаткував еру 3Д кіно в кінотеатрах вітчизняних широт і встановив новий касовий рекорд, що доблесно протримався ті ж таки десять років і скорився тільки “Месникам. Завершенню” в 2019 р.

Більше 10 років тому фільм “Аватар” перетворив звичайну глядачку на ще одного демона від кінорецензування, і виглядала ця проба пера приблизно так:

“Видовище, рівного якому не бувало. Саме так в двох словах можна розповісти про цей фільм, фантастичний і казковий в одному флаконі.

Так, як і будь-якому фільму подібного жанру, йому можна закинути: простоту сюжету (кількість сюжетних поворотів можна перерахувати на пальцях однієї руки, а несподіваних - так і зовсім можна не пробувати рахувати), жанрові кліше, полярність характерів ... Але це все насправді ні для кого не важливо!

А важливо тут - ЯК це все намальовано, зроблено і показ ... ано. А зроблено на найвищому, вражаючому візуальному рівні! З детальною розробкою дрібниць, які власне і створюють неповторну атмосферу цього фільму.

Як на мене, так вагома така каменюка полетіла від пана Кемерона в бік керівників та підприємців, що руйнують екологію нашої планети. Тому що епізод з руйнуванням красивого дерева бульдозером землян дивитися спокійно просто неможливо - рука сама тягнеться кинути чимось у екран!

Емоційний заряд отриманий! Значить, фільм досягнув мети, яка перед ним стояла. Браво, Кемерон!”

Хтозна, можливо за 10 років “Аватар” вже і застарів. Або, принаймні, вже вийшла купа не менш технічно якісних та в цілому хороших картин. Але ті, перші, враження, після перегляду цього знакового фільму, хочеться лишити собі назавжди.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
6/10 Так судилося?

Оскар - 2009, "Найкращий фільм", переможець

Оригінальні ідеї - це те, чого катастрофічно не вистачає сучасному Голівуду, а тому нетривіальний спосіб показати старі прописні істини та наболілі проблеми під новим та свіжим кутом - на вагу золота, і гарантує якщо не дощ із нагород, то принаймні пристальну увагу до твого кінотворіння. Менш із тим, експерименти із змішуванням різноманітних жанрів не завжди виходять вдалими, адже подібним способом, як і в кулінарії, можна отримати оригінальний смак, а можна і абсолютно не їстівну бурду. Що ж вийшло у нас? Спробуємо розібратися.

З одного боку, перед нами кіно про Індію, яке не може не бути хоч трішечки “індійським” - за тематикою і подачею. Історія про “жебрака, що став принцем”, чим ближче до кінця, тим дужче зарулює в це русло. І коли, наприклад, персонаж, який увесь фільм поводився як відвертий мерзотник, чинить благородно і навіть жертвує собою просто так, вочевидь, через наявність у нього спільних із головни ... м героєм родимих плям, ти чітко розумієш, що у фіналі будуть не тільки американські оплески, а і найсправжнісінькі індійські танці.

Водночас кінокартина намагається бути серйозною драмою, що піднімає проблеми крайньої бідності окремих верств населення і цілих народів, але виходить така штука, що через цю саму “індійськість”, яка толерує всілякі сюжетні умовності, глибоко проникнутися проблематикою чомусь не виходить, принаймні в мене. А якщо пробуєш це зробити, то ті самі сюжетні умовності, які ти готовий був прощати “індійському” кіно, в контексті “серйозної драми” починають трохи дратувати.

Так, окрім вже згаданого вище “чарівного переродження”, можна висловити фільму докір щодо недостатньої ретельності виписування головної сюжетної канви. У спробах продемонструвати, як нелегке життя головного героя дало йому відповіді на питання вікторини, автори чомусь не помітили, що у деяких описаних ситуаціях життя йому саме цих відповідей якраз і не дало. Наприклад, у питанні про автора пісеньки “Явись, Крішно” ми дізнаємося, звідки наш головний герой вивчив саму пісеньку, але так і не почуємо, щоб хтось хоч раз називав йому автора. Навіть більше: навіщо б злочинець-експлуататор маленьких дітей озвучував цю інформацію? Вона ж взагалі не потрібна для того, щоб вивчити пісеньку? Або ось, наприклад, у питанні про стодоларову купюру автори чомусь вирішили, що абсолютно не потребує пояснення той факт, звідки маленький сліпий друг-жебрак, який так вдало просвітив головного героя з приводу Бенджаміна Франкліна, міг знати, хто на тій купюрі зображений. Очима він її точно ніколи не бачив, а раз так, то хто, коли і з якою метою йому про це розповідав? І взагалі, невже індійському жебракові перепадають стодоларові купюри за співи в переході? Я он теж непогано співаю, можна мені в індійські жебраки? :-)

Ще один момент, який дратував - це головна героїня. У принципі, знаючи її історію, її поведінку сприйняти та зрозуміти можна. Дівчинка з нетрів зі зламаною психікою, яку все життя використовували, але яка ще здатна тікати в світ фантазій, і це не дає їй зламатися остаточно, але перетворює на пасивного спостерігача за власним життям. Однак у своєму дорослому втіленні вона більше нагадує жінку, що нормально влаштувалася, аніж нещасну, поставлену в жорсткі умови перебування під постійним психологічним та, імовірно, і фізичним насильством. Не кажучи вже про те, що у яких би умовах не росла героїня і як би вона не виховувалася, подібна пасивність характеру викликає, принаймні у мене, не так вже і багато співчуття. Та і на фоні цього вибір, який вона робить у фіналі, виглядає настільки ж дивовижно, казково і “по-індійськи”, як і розкаяння персонажа-мерзотника, про якого я писала вище. Вочевидь, це просто специфіка даного мішаного жанру, яка або “заходить”, або ні, і нічого тут не поробиш...

На фоні такого полемічного сценарію могла б виручити акторська гра, але вона, відверто кажучи, теж не дуже радує. Так, у діток-акторів був доволі широкий простір, щоб розгулятися, і виглядали вони органічно, але скоріше створювали фонову картину, ніж виділялися індивідуальністю. А от про дорослих виконавців головних ролей взагалі мало що виходить сказати хорошого: Дев Патель скоріше просто потрапляє в образ бідного, але чесного хлопця, тому викликає симпатію, а от Фріда Пінто взагалі просто ходить з кутка в куток, красуючись ідеальною шкірою обличчя. Вписуючись в концепцію індійської казочки, їх персонажі виглядають як ходячі типажі, не наділені вираженою індивідуальністю, і до цього їх підштовхує як сценарій, так і акторська гра.

Якщо ж абстрагуватися від усіх на світі мінусів і остаточно вирішити все ж проникнутися драмою, то ідейне наповнення кінокартини у якийсь момент починає нагадувати чи то довідник із прописних істин, чи то якусь із варіацій Біблії. Адже доволі важко сперечатися із тим, що вбивати та красти - це якось не дуже добре, і так само навряд чи знайдеться унікум, який схвалить, скажімо, випікання очей маленьким дітям. Але подібні епізоди, мабуть, через вибраний спосіб оповіді, стають не стільки рупором болю та страху, скільки перетворюються на точно вивірені подразники для глядацьких слізних залоз в умовах досить-таки фантастичного сеттингу.

Ну і найцікавіше: а мораль-то в чому?
Добро перемагає зло? Так ні, зло якраз нікуди не дівається, а добро отримує “компенсацію”, яка йому, власне, не дуже і потрібна.
Любов долає перешкоди? Ну, коли у твого хлопця є мільйон, любов не забариться… Треба боротися до кінця? Так-то треба, тільки спосіб герой для цього вибрав аж занадто нетривіальний. Ну побачить тебе в шоу твоя кохана, а далі що? Це якось допоможе їй втекти від людини, яка її утримує?
Людина, що багато поневірялася, заслуговує на щастя? Ну, мабуть, так а гроші тут до чого? А, так судилося… ну тоді питань більше нема.

Коротше кажучи, я прийшла до висновку, що єдиний спосіб отримати справжнє задоволення від фільму - це піти прямо протилежним шляхом, не думати зайвого і спробувати впіймати хвилю, на якій, вочевидь, під час перегляду перебувала значна кількість народу, вкупі з академіками Американської кіноакадемії. Треба просто дивитися казку і не задаватися всілякими питаннями. Справді, нас же у 5 років не дивуваор, наприклад, що принц взяв і покохав Білосніжку з першого погляду. А вона прокинулася і одразу покохала його у відповідь… От і тут, мабуть, треба відкласти лопату подалі, бо, як би там не було, а нетривіальна ідея для фільму в наш час все ж дечого варта…

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Ніксон проти Ніксона

Оскар - 2009, "Найкращий фільм", номінант

Що найдужче вражає в цьому фільмі - так це продемонстроване нам неприкрите обурення американського народу з приводу того, що Ніксон пішов у відставку, але НЕ ВИБАЧИВСЯ перед народом. Викликає це, чесно кажучи, двоїсте враження. З одного боку, подібний хід відганяє відвертою, неприкритою, пафосною голівудщиною, з іншого - змушує замислитися: а може, тривалі роки знаходження у демократичній традиції міняють самосвідомість людей настільки, що вони готові обурюватися навіть таким, здавалося б, дрібницям? Чи не може статися, що я, із своєю недовірою до подібного сюжетного ходу, просто є представницею народу, який ще не до кінця навчився себе поважати і в основній масі своїй готовий пропускати мимо вух на порядок бридкіші речі? Якщо це так, то нам ще працювати і працювати над собою і над власною національною самоповагою… Але не будемо відволікатися.

Отже, одне з головних достоїнств картини, як на мене - це робота над пер ... сонажами, яка, вкупі з акторською роботою, робить їх опуклими, рельєфними, деталізованими, а мотивацію - простою та зрозумілою. Знову ж таки, є певні сумніви щодо достовірності цих показаних товаришів, але у якості самостійних героїв, без прив’язки до реальності, вони працюють прекрасно.

Ніксон зображений як людина, що не мислить свого життя без боротьби. Люди, що пішли на пенсію - найнещасніші в світі, у них немає мети - так він говорить. Він не прагне вибачатися, він взагалі не почуває за собою найменшої провини, але він прагне реабілітуватися та повернутися у підсумку у велику політику. І написана ним книга з описом його здобутків та перемог, і промо-тур, у якому він “перетворює інститут президентства на серію анекдотів”, слугують одній цій меті, але все марно, адже всіх, як і раніше, цікавить лиш Уотергейт і той єдиний вчинок, що перекреслив усе інше.
Ніксону потрібен плацдарм для того, щоб розповісти свою історію, і саме це мотивує його погодитися на інтерв'ю, ризиковане для нього.

Мотивація Фроста також цілком зрозуміла. Суто журналістська тяга до сенсацій, бажання рейтингів, велетенська самовпевненість у власній харизмі, що затуляють будь-які сумніви. Визнання в Америці - те, чого йому не вистачає. Одначе при всій зовнішній дутості, самовпевненості та слабкому розумінні теми, яке так імпонувало Ніксону і визначило його вибір, Фрост вчинив дуже мудро, за принципом "не вмієш сам - знайди того, хто вміє". Не будучи глибоким аналітиком, він зміг підібрати правильно команду, і його лишилося тільки розібратися в заздалегідь підготовленому матеріалі, а для цього інтелекту в нього все ж вистачало.

На виході ця парочка показала нам фільм-дуель, битву характерів та інтелектів. За кілька років до цього у подібному жанрі вийшов фільм “Добраніч і нехай щастить” від Джорджа Клуні, також номінований на Оскар. Але якщо останній виглядав мінімалістично і якраз доволі-таки реалістично (у ньому навіть були використані кадри реальних промов сенатора МакКарті), то Фрост-Ніксон з усіх сил балансує між достовірністю та чисто кіношним шоу, намагаючись не скотитись ні у перелік нудного для глядача фактажу, ні у дешево-пафосну драму в стилі “всі плачуть, всі аплодують”.
Зокрема, від останньо авторів майже вберігає гумор та іронія, що присутні, зокрема, як складові психологічного тиску, яким активно користується Ніксон, причому робить це цілком у рамках пристойності. Наявні вони і в ряді інших моментів, серед яких є два моїх улюблених: ситуація з Джоном Рестоном (героєм Сема Рокуелла) та потисканням руки і ситуація з італійськими туфлями як контрольний постріл у голову.

Менш із тим, так легко, невимушено, іронічно і блискуче виглядали перші дві третини фільму, а от вирішальна частина із самим інтерв’ю у порівнянні з ними дещо здала. По-перше, враження одразу зіпсувало сценарно-монтажне рішення, за яким нам показують одне питання буквально на п’ять хвилин, а потім без будь-якого переходу зі слів героїв дають зрозуміти, що минуло аж дві години. Із чого це видно? Ви правда хочете нас переконати у тому, що Ніксон дві години відповідав на питання на кшталт “Що ви відчули, коли виграли вибори?” Так для цього існують всілякі прийоми. Наприклад, можна зробити хвилинну нарізку з окремих малопов’язаних фраз, щоб дати зрозуміти, що Ніксон говорив дуже довго, - замість того, щоб ставити глядача перед цим неочевидним фактом, що нізвідки не випливає.

Далі - більше. Ближче до фіналу фільм починає перетворюватися на боротьбу нерівних гравців і “прєвозмоганіє” та перемогу через “вопрєкі”. Традиційний голівудський хід для нагнітання драми. На фоні цього починає здаватися майже неможливим досягнення кінцевої мета: добитися від Ніксона вибачень. На карту поставлено все, кульмінація наступає. Глядач знає, що має статися, але його цікавить, як саме це станеться..

Через нагнітання напруження ми очікуємо якоїсь тонкої психологічної гри від Фроста, яка просто зажене його опонента в глухий кут, але, правду кажучи… що може змусити людину, яка не хоче казати чогось, сказати саме те, чого вона не хоче (ну, крім тортур звісно)? Та майже нічого… Людина, особливо політик, особливо досвідчений політик, буде продовжувати говорити, що чорне - це біле, і не такому вискочці, як Фрост, вибивати з неї зізнання. Правда може випливти назовні через емоційний зрив, але знову ж таки, Ніксона і не такі кололи… То що ж сталося?

Очевидно, колишній президент визнав свою провину, бо сам цього захотів. Через бажання здатися хорошим у ситуації, в яку його поставили. Або через бажання правдиво озвучити свою істинну позицію - що іноді президент задля інтересів держави може і повинен поставити себе вище закону. І ніякої заслуги Фроста тут немає, йому просто пощастило. А Ніксон - сам собі злий Буратіно.

Словом, виглядає це дещо неправдоподібно. А якби я дивилася саме документальне інтерв’ю Ніксона і побачила там щось подібне, нізащо не повірила б у щирість розкаяння пана президента. Цей момент дещо враження псує, нагадуючи, що ми дивимося голівудську розважальну кіношку, а аж ніяк не серйозну аналітичну передачу.

Однак, все ж перші дві третини створили у мене такий позитивний та іронічний настрій, що я не змогла не поставити фільму високу оцінку. Просто під час перегляду варто пам’ятати, що не все показане слід приймати за чисту монету.

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Просто робота і нічого особистого

Оскар - 2009, "Найкращий фільм", номінант

У “Загадковій історії Бенджаміна Баттона”, про яку я вже раніше писала, була помітною ідея про те, що деякі люди з тих чи інших причин не можуть бути разом усе життя, а пересікаються в одній конкретній точці перетину. Для імплементації даної ідеї авторам довелося знімати фантастичну мелодраму тривалістю в три години. А от фільм “Читець”, дякувати Богу, обійшовся без зайвих мерехлюндій, зображуючи у певному сенсі те ж саме. Адже де ще 15-річному хлопцеві та самотній жінці віком під 40 відшукати задоволення інтимних потреб, як не в обіймах одне одного? Особливо коли мова йде про 50-ті роки: суспільство точно не схвалить, але, підозрюю, що і за домагання не посадять. І яка ймовірність того, що ця точка перетину переросте у тривалу спільну лінію (спойлер: зазвичай, мінімальна)?

А поки глядач роздумує на тему, чи це все про любов, чи все ж про банальний статевий потяг, фільм робить парочку розворотів, про які слід говор ... ити дуже обережно, щоб не заспойлити. Адже, на диво, хороші сюжетні твісти можуть бути присутніми навіть у картині подібного жанру, для якого вони, начебто, не зовсім і характерні, і при цьому можуть повністю міняти тематику та сприйняття картини, а також, традиційно, підіймати ряд питань.

Що ти будеш робити, коли дізнаєшся, що людина, яку ти колись любив і, можливо, досі любиш, зробила щось справді страшне? Виправдаєш її? Спробуєш зрозуміти? Не захочеш мати з нею нічого спільного? “Правильної” відповіді автори не дають, але явно дають зрозуміти, що кохання - таки дуже цікава штука, явно позбавлена найменшого натяку на логіку…

Звідки беруться “хороші організатори” та “виконавці, що не задають зайвих питань”? Можливо, це система їх творить, промиваючи мізки з самого дитинства, відбиваючи будь-яке вміння критично мислити, забиваючи постулатами природну людську емпатію? Може, вони народжуються такими і просто отримують хороший вихід для своїх природних схильностей? Може, для деяких людей слідування правилам - це свого роду релігія? Або ж вони від природи мають обмежений інтелект, що не дає їм оцінювати ситуацію з різних боків? І чи здатна така людина піднятися над собою, буквально стрибнувши вище голови?

І, як не парадоксально, така інтелектуальна обмеженість, яка призводить до кристальної чесності та послідовності у виконанні завдань, забезпечила людині кар’єру в помороченій системі, але повністю не вписалася у систему нормальну. Немов відомий усім Енді Дюфрейн, людина постраждала через звичку говорити чітко, правдиво і по ділу, не виявляючи зайвих емоцій і не маючи звички їх публічно демонструвати, а подібна лінія, вочевидь, не викликає в інших ні співчуття, ні довіри. “Будь хитрішою” - колись говорила мені мама, і була абсолютно права. Люди хочуть бачити те, що хочуть бачити, а аж ніяк не твою внутрішню, чітку та збалансовану правду.

На виході один сивочолий професор скаже своїм студентам "Ми говоримо не про те, що правильно, а про те, що законно", а покажуть нам цілком протилежне: як особисті симпатії та антипатії затьмарюють тверезий погляд на справу та необхідність достатньої доказової бази. Чи можливо взагалі відпустити емоції у справі, яка особисто тебе обурює до глибини душі? В теорії - начебто так, а на практиці, мабуть, це може вийти хіба що в такої інтелектуально та емоційно обмеженої людини, яку нам показали.

Менш із тим, як скаже все той же професор, покоління дітей має переосмислювати помилки покоління батьків, інакше який тоді сенс… хай навіть це робиться не завжди правильно та однозначно. А люди, які люблять фразу “це просто моя робота”, повинні б іноді підніматися над собою, дивитися в суть речей і прогнозувати наслідки власної поведінки у сфері своєї відповідальності, бо на те нам і дана свідомість. І навіть якщо дане твердження не прикриває собою якихось справді страшних речей, це ще не привід користуватися ним направо і наліво.

Головною зіркою фільму є, звісно ж, Кейт Вінслет, в усіх численних проявах її героїні. Хтозна, загримували її для ролі чи навпаки, не нанесли грим, але ця втомлена та виснажена жінка мало чим нагадує молоду леді з Титаніка. Командирські замашки, ніжна любов до читання як способу втекти у вигаданий світ від власного невдалого життя, зовнішні прояви та внутрішні конфлікти - все це вона передає так, як потрібно. Одне лиш дивно: як на мене, подібна поведінка вкупі з її зовнішнім виглядом - це дещо настільки підкреслено несексуальне, що навіть до кінця і не ясно, що в ній знайшов такий юний і привабливий хлопець, хай навіть і в очевидному юнацькому спермотоксикозі. Залишається хіба що зводити очі в молитві до пана Фройда, щоб він роз'яснив нам, темним, як працює цей дивний Едіпів комплекс…

Чи сподобається фільм конкретно вам - залежить від багатьох факторів, зокрема від того, чи очікуєте ви на основний сюжетний твіст. Для мене, наприклад, він став певною несподіванкою, адже я ні анотацію до фільму не читала, ні в принципі не очікувала на наявність хоч якихось різких поворотів у явній оскарівській драмі, тож отримала три в одному: захопливий сюжет, драму стосунків і набір морально-етичних питань, на які немає аж зовсім готових та однозначних відповідей.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 три кацапсько-хохляцькі секунди

Вартий перегляду.

В центрі сюжету знаходиться бравий вояка польського походження, який долею випадку був закинутий в кримінальний світ агентами ФБР, аби бути їхнім інформатором та полегшити собі майбутнє заодно скоротивши термін ув'язнення.

Та "щось пішло не так", і нам розкривається основна сюжетна лінія - недосконалість правоохоронної системи, коли мова іде про викриття їхніх таємниць.

По аналогії можна провести паралелі з фільмом "21 міст".

Ну а щодо назви - це повний трешак) Як в Україні називають зарубіжні фільми?
- чекають, як росіяни придумають назвати фільм, і просто перекладають цю нісенітницю на українську)
Які три секунди...до чого ці маячня.. не зрозуміло.

А по суті - фільм норм.

7/10

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 З тобою ніколи не трапиться те, що з твоїм дядьком

Попередження: рецензія містить спойлери

Не можу пригадати жодної ролі Джорджа Клуні, яка викликала б у мене якісь надмірні емоції. Схоже, що він теж не особливо переймається, "вживаючись" у чергову головну роль. Завжди спокійний, врівноважений, елегантний, розумний... мабуть більше нічого й не потрібно, щоб подобатись жінкам. Але трохи замало, як на мене, щоб вважатись зіркою першої величини і головною принадою для перегляду фільму. Принадою є те, що Джордж Клуні знає, з ким працювати, тому фільми з його участю рідко бувають провальними.

Я не дуже зосереджено дивився "Майкла Клейтона", відволікаючись на каву, тому не зміг, на жаль, перейнятись "атмосферою" фільму, про яку багато пишуть у відгуках, та глибиною діалогів дорогих адвокатів. По-моєму, нічого нового в цих діалогах нема: будь-кому, від прибиральника до президента, доводиться часто виконувати роботу, від якої він би дуже хотів відмовитись, але не може, бо сім'я, діти, старість попереду і таке інше.

Зацікавила лірична сцена з трьома кіньми на горі: що б це могло означати, якусь алегорію? В одній рецензії прочитав, що позаяк цим прекрасним створінням не потрібні гроші, то вони не дурять і не вбивають одне одного, і Клейтон, зрозумівши це, вирішив змінити своє життя і піти наперекір системі. Та нічого подібного! Він просто зробив те, що робив завжди - добре все прорахував і вибрав оптимальний варіант. По-перше, він врятував своє матеріальне становище, взявши позику у роботодавця. По-друге, він як досвідчений гравець в покер, вирішив по-крупному підставити хімічну корпорацію, використавши зв'язки з поліцією, зовсім не тому, що несподівано став кришталево чесним, і не тому, що аж так сильно прагнув помститися за смерть свого друга. Клейтон розуміє, що вбити його корпорації тепер вигідніше і надійніше, ніж відкупитися. Якщо ж повісити на Карен організацію убивства і оприлюднити секретні матеріали про отруйні речовини, фізичне знищення Клейтона втратить актуальність, і він отримає максимально можливу у цій ситуації захищеність. Звичайно, для власного сумління цей варіант теж дуже приємний, але це лише бонус у правильному розрахунку.

Якщо повернутись до коней і уважно до них придивитись (а Клейтон саме так і зробив), то вони зовсім не схожі на прекрасних вільних створінь. Це - безпородні робочі коняки у вуздечках. У них взагалі нема жодного вибору, їх лише тимчасово випустили трохи попастись. Якщо їм на голову "кожен день виливати лайно", вони нічого не зможуть вдіяти - на відміну від Майкла Клейтона і його правильно вихованого синочка.

9/10 БоДжек - не те що спочатку здається

Дивився серіал у 2 етапи. Перші 2 сезони раніше (мабуть коли був озвучений 2 сезон, не і не згадаю) багато часу тому і решту зараз.
Спочатку серіал мені здався цікавим, кумедним та незвичним. Мельтик не на 13+, а для більш старшу аудиторію. Навіть проподив деякі паралері із Californication із Девідом Духовни. Далі можна спостерігати як персонажі розвиваються, змінюються, робиться все більш "дорослішим". І це подобається найбільше. Бачиш які в них проблеми, як вони з тини живуть, їх вирішують і потрапляють у нові. Сподобалась як показана дружба, що можна вилізти з тієї дупи в якій ти є чи вирадково залізти в нову.
Найбільше содобалась кінцівка. Останні 2 сезони. В кінці більше розумієш, що серіал показую наслідки зловживання алкоголю, наркотиків і частково егоїзму/зіркової хвороби. В кінці 5 початку 6 сезону вже бачив закінчення серіалу. Частково в кінці показали пої сподівання. Проте все не так.
Серіал мені дуже содобав.

Нещодавно переглянуті: