6/10 Дуже неквапливий дорожній рух

Попередження: рецензія містить спойлери

Оскар - 2001, "Найкращий фільм", номінант

Кінофільм “Трафік”, знятий за мотивами британського телесеріалу 1989 року, неначе робить зріз дійсності, обираючи з усієї сукупності можливих розповідей про людей, пов’язаних із наркотрафіком, три майже самостійні історії.

Перша - лінія поліцейського Хав’єра Родрігеса, яка розповідає про корупцію, злиття мафії та влади, кругову поруку, а оскільки все це відбувається територіально у Мексиці, то вона, як на мене, певним чином грає на протиставленні корумпованих мексиканців героїчним американським федералам, а також нецивілізованих людей, які вважають, що наркоші лікуються виключно передозом, цивілізованим людям, які впевнені, що наркоманів можна і треба лікувати.

Друга - лінія керівника Управління з контролю за наркотиками Роберта Уейкфілда, принципового і кристально чесного чоловіка, який прагне врятувати країну, не помічаючи до пори біди у власному домі. Основна ідея цієї лінії перекликається із кінофільмом “Реквієм за мрією”: наркотики не зважають на вік, стать і соціальний статус, і кожен може стати жертвою. Від себе додам, що пасаж, висловлений шістнадцятирічною дівчиною про те, що “у нашому віці простіше дістати наркотики, ніж алкоголь”, виглядає непривабливим маркером американського сьогодення.

Третя - лінія дружини наркобарона Хелени Айяли, яка, дізнавшись про незаконний бізнес чоловіка, постане перед нелегким вибором: відмовитися від забезпеченого існування задля чистої совісті чи спробувати повернутися до імітації норми. Хоча насправді мук вибору тут як таких і не було, так що...

При спробі дати собі відповідь на питання, про що цей фільм, спершу нічого, окрім “Наркотики - це погано”, чомусь на думку не спадає. Цей постулат можна розвивати далі, сказавши щось на зразок “Наркобізнес - немов стоголова гідра: рубаєш одну голову - виростає дві”. Кінцевим же висновком може бути “Система працювала, працює і буде працювати, хай там що”.
Але є і одна доволі несподівана ідея: “Трафік” - це насправді фільм про сімейні цінності. Адже по суті основною мотивацією всіх основних героїв, і позитивних, і не дуже, на повірку виявляється вірність інтересам членів своєї родини (ну, напарник - це теж майже родина, якщо родини у тебе нема). А чи варто було сімейні цінності пропагувати таким чином (якщо ви розумієте, про що я) - тут питання лишається відкритим.

Із плюсів: Усвідомлюючи жанрову приналежність фільму, умовність головних героїв та відсутність чіткого поділу на протагоністів та антагоністів, розумієш, що від сюжетної лінії можна чекати будь-яких поворотів (в рамках здорового глузду, звісно). Цей факт підтримує постійний глядацький інтерес під час перегляду, а це важливо, зважаючи на тривалість кінокартини.

Однозначно можна сказати, що фільм намагається передавати правильний соціальний посил, незважаючи на те, що скоріше окреслює проблему, аніж пропонує якісь рішення.

Також кінокартина характеризується атмосферним музичним оформленням та цікавими, хоч і не до кінця новаторськими, кольоровими рішеннями.

Із мінусів: По-перше, намагання вмістити у картину максимум від сюжетних ліній оригінального серіалу та доволі неквапливий темп, який насправді необхідний, щоб встигати слідкувати за розсипом подій та персонажів, неначе грають із нею злий жарт. Адже 2 години 27 хвилин для фільму повчального, часто розмовного, місцями неяскравого - це все ж доволі багато. І найцікавіше, що коли ти нарешті втягуєшся в сюжет і перестаєш поглядати на годинник - отут-то він несподівано і закінчується!

По-друге, доволі важко, як на мене, говорити про акторську гру у фільмі, де колоритних персонажів по суті немає, та і головних героїв (майже) теж. Запам’ятовується загальна сюжетна канва і відчуття, але навряд чи ви будете цитувати якогось конкретного персонажа із цього фільму років через 10 після перегляду.

По-третє, забарвлення кожної сюжетної лінії у свій колір хоч і вносить свою родзинку, але разом із тим викликає певні питання (принаймі, у мене).

Так, мексиканська сюжетна лінія не просто забарвлена жовтим, вона неначе знята на стару зернисту плівку, що викликає у глядача відчуття, що саме у цій частині фільму буде відбуватися якийсь абсолютний треш. Зважаючи на контраст із вилизаною та незернистою “американською” картинкою, задаєшся питанням: у нас і тут протиставлення “цивілізованих” американців “страшним і диким” мексиканцям? А якщо і ні, мене особисто цей кольорово-якісний контраст доволі сильно дратував, дуже знижуючи інтерес до подій мексиканської лінії (а саме вона якраз найбільше подіями і насичена).

Лінія Огайо витримана у синьому стриманому тоні. А чому? Бо у ній більше про політику і переговори на фоні прихованої родинної трагедії? Чи просто у Огайо часто дощ іде? Так наче ні, це скоріше стосується північних штатів...
Окей, це був жарт. Не було б багато питань до синього кольору, але чому тоді лінія Каліфорнії взагалі не містить кольорових фільтрів? Червоного, або оранжево-сонячного, наприклад? Із таким концептуальним підходом виникає відчуття, що перші дві лінії - неначе відхилення від основного сюжету, тоді як каліфорнійська - основна. Але ж це насправді не так, усі лінії сюжетно рівноцінні!

Ще більш дивним на фоні цих кольорових експериментів виглядає перетинання персонажів із різних ліній або зміна локацій, коли ти перестаєш розуміти, прив’язаний кольоровий фільтр до місця дії, чи до лінії? Приїжджає, наприклад, Хав’єр Родрігес у Каліфорнію - і він уже без жовтого фільтра, отже маємо прив’язку до місця дії! А от коли Хелена Айяла приїжджає у Мексику, жовтий фільтр на її персонажа не поширюється, тож тут у нас прив’язка до лінії. Роберт Уейкфілд взагалі літає по всій Америці, і синій фільтр на ньому то є, то нема...

Насамкінець мені взагалі почало здаватися, що кольорові фільтри були просто вигадані для неуважних глядачів, які не можуть швидко розібратися у мішанині персонажів, а тому на перших порах потребують постійних підказок і нагадувань. Далі ж за цим уже можна настільки ретельно і не стежити.

Четверте (доволі суб’єктивне) - із тих чи інших причин фільм мене банально не зачепив. Він не викликає емоційного катарсису, як, наприклад, “Реквієм за мрією”, не іронізує над проблемою, як “На голці”, у ньому не відкриваються несподівані та невідомі речі, він не тримає у такому напруженні, як “Сікаріо”, не поринає у філософські роздуми про причини і наслідки. Він просто розповідає. Розповідь непогана, але, вочевидь, просто хотілося чогось більшого.

П’яте (ще більш суб’єктивне) - завершення деяких сюжетних ліній не виправдало очікувань.

Увага, спойлери!

Мексиканська лінія. Коп, який виявився чесним і вчинив правильно, плюс помстився за напарника, дивиться бейсбол на освітленому стадіоні, який він сам і попросив за свою допомогу американським спецслужбам. Стадіон побудували не за один день, тому очевидно, що у копа все добре. І не те щоб я розбиралася у тому, як працює кримінальний бізнес, але десятки переглянутих кінокартин на кримінальну тематику поселили у мені упевненість в одному: стукач обов’язково буде покараний. Навіть якщо голова картелю заарештований, хтось мав би прийти на його місце і помститися, це обов’язково мало статися.

З іншого боку, як на мене, виконавець ролі копа Бенісіо Дель Торо має яскраво виражену негативну харизму. Він часто грає або негативних персонажів, або дуже полемічних в плані моралі, і тому виписування його персонажа у якості мало не лицаря у сяючих латах, що готовий повернутися у свою країну із ризиком для життя, і просить не для себе, а для бідних мексиканських бейсболістів, було неочікуваним, але не у хорошому сенсі. Особисто я до самого кінця чекала, що виявиться, що цей персонаж сидить на зарплаті у тіхуанського картелю.

Таким чином, сюжетна лінія могла б скінчитися як драма про те, що маленька людина не може перемогти корумповану систему, або як драма про те, що у такій системі чесні люди не виживають, тож необхідно бути сволотою. А вийшов непереконливий і доволі умовний хепі-енд.

Лінія Огайо. За рівнем нагнітання я також очікувала двох можливих варіантів розвитку подій. Герой міг би пробувати рятувати Америку, паралельно приховуючи від суспільства дочку-наркоманку, і став би прикладом вимушеної лицемірності, характерної для політиків загалом. Такий фінал став би підтвердженням максими Доктора Хауса про те, що “всі брешуть”. З іншого боку, герой міг би займатися порятунком Америки у той час, як десь у притоні його дочка помирала від передозування. Сімейна трагедія змусила б його повністю переосмислити життя і віддалитися від світу із розумінням того, що він не здатен нікому допомогти, або ж перетворила б його на остаточного лицеміра. Однак ми знову маємо відносний хепі-енд: людина залишає посаду, на якій могла б зробити багато хорошого, і їде у наркоцентр “підтримувати” дочку (а насправді, мабуть, просто приглядати за нею, щоб знову не втекла). Де ця людина буде брати гроші на утримання сім’ї, якщо вона пішла з роботи - питання за кадром. За кадром лишилися і причини перетворення дочки на наркоманку. Якщо це класичне “з жиру біситься”, то очевидно, що це ніде не ділося. Тим більше, якщо єдиною причиною перебування її на лікуванні є, схоже, воля батьків. Як тільки контроль за нею ослабне - все почнеться спочатку, і жертва пана судді буде, схоже, марною.

Єдиним справді відповідним духу фільму і моїм очікуванням є фінал каліфорнійської лінії. Наркобарон на волі. Його дружині наплювати на все, крім своєї сім’ї та її благополуччя, вираженого у красивому будинку, машині та слугах. Взявши один раз активну участь у справах чоловіка і повернувши ситуацію на свою користь, вона знову буде грати роль матері та дружини, лицемірно закриваючи очі на все, що не вписується у її рожево-карамельну картинку, і на будь-які моральні забобони. Такі люди справді існують, їх немало, і тільки у такій критичній ситуації і можна роздивитися їх справжнє нутро. Отут мої оплески!

Резюмую: за всіма показниками я мала б бути у захваті від подібного кіно, але лише одна лінія із трьох спрацювала як треба. Вочевидь, щось пішло не так, але граючись у хепі-енди без хепі-ендів, фільм застряг десь між обнадійливим і депресивним, так до кінця і не визначившись, що він таке.
Не берусь прогнозувати, кому сподобається, але любителям неквапливих серйозних драм у будь-якому разі варто спробувати, адже наведене вище - моя виключно суб’єктивна думка.

10/10 Мері Поппінс і шоколадна фабрика

Епіграф: “Єдиний спосіб уникнути спокуси - піддатися їй” (с) О.Уайльд, “Портрет Доріана Грея”

Епіграф № 2: “Святенництво - це набожність, позбавлена доброчесності” (с) Імануїл Кант

Сприйняття даної кінокартини, хоч і переважно позитивне, часто залежить від того, наскільки у глядача зміщений світоглядний фокус у бік консерватизму або ж ліберальності. Дозволю собі заочно подискутувати із антипатиками і висловити наступне:

Фільм не протестує проти релігії та віри, хоч на перший погляд може здатися, що це не так.
Фільм не протестує проти моралі як такої, хоч на перший погляд може здатися, що це не так.
Фільм не є одою фемінізму, не розвінчує ідею шлюбу і не протестує проти сімейних цінностей, хоч на перший погляд може здатися, що це не так.
Фільм не закликає робити все що завгодно і жити без будь-яких табу, хоч на перший погляд може здатися, що це не так.

А що ж робить фільм? Спробуємо розібратися.

Головна героїня - атеїстка, але вона не намагається “зробити” атеїстами решту мешканців містечка і розвінчати їх віру. Скоріше, вона живе відповідно до власних понять і переконань, і в ці поняття вписується право, наприклад, відкрити шоколадний магазин напередодні великого посту. І людина, яка щиро вірує у необхідність самообмеження під час цієї релігійної практики, зможе встояти перед будь-якою спокусою.

Але набагато легше з останньою боротися тоді, коли її як такої немає. Коли всі мешканці містечка дружно тримають піст і колективно вберігають одне одного від спокуси, це дозволяє їм формально дотримуватися релігійних правил і почуватися правильними людьми. Але суть посту полягає в індивідуальному самообмеженні, яке цінне лиш тоді, коли іде за бажанням людини, а не коли нав’язане зовні. І якщо така дрібничка, як шоколадний магазин, здатна змусити цих “благочестивих” людей звернути з істинного шляху, то грош ціна такій доброчесності. Звідси перший постулат - “Доброчесність має іти зсередини, а не ззовні”.

Поняття релігії та моралі у показаний час нерозривно пов’язані, але цікавим видається той факт, що основний моральний авторитет у фільмі - не молодий священик, який і сам би радий переосмислити догмати, а мер міста, людина цілком світська, наділена повагою та владою. Зрозуміло, що і церковні догми як такі часто доволі далекі від заповідей Христа, але втручання світської людини у підтримання морального образу міста наводить на думку, що страх перед Богом поступився місцем страху перед думкою однієї людини як виразника думки колективної, і перед можливим остракізмом внаслідок порушення негласних суспільних правил. Навряд чи хтось один має право перебирати на себе подібні функції, тим більше, що такі люди часто самі мають скелети у шафі, не сумісні з тим образом себе, який вони намагаються демонструвати оточуючим. Звідси другий постулат - “Не варто сліпо дослухатися до святенників, мораль має бути осмисленою”.

Також кінокартина прекрасно демонструє, що люди - істоти складні, і їх аж ніяк не можна судити за однією зовнішньою, догматично визначеною, ознакою. Так, на виході може виявитися, що від однієї атеїстично налаштованої незаміжньої матері-одиначки для громади більше користі, в тому числі і в моральному аспекті, аніж від “добропорядного” громадянина, що відвідує церкву, та при цьому б’є свою дружину. Звідси третій постулат - “Не суди про людей стереотипно”.

Незважаючи на те, що у фільмі підіймається тема домашнього насильства, та і значна кількість героїв чоловічої статі виглядає, м’яко кажучи, непрезентабельно, фільм, скоріше, імплементує не ідею відмови, а ідею вільного вибору на противагу ідеї так званої “святості” шлюбу. Тут водночас і про Джозефін, яку кривдить чоловік, і про мадам Адель, яка вже 40 років вдова і все ще носить траур, і про графа де Рено та його “блудну” дружину, і про саму Вієнн, що народила дитину, не будучи заміжньою. Шлюб - не константа, неначе хочуть сказати нам. Життя міняється і ти маєш право його міняти. Покинути тирана, якими б “святими” не були ваші узи, вдруге закохатися, навіть якщо тобі казали, що чоловік має бути один і на все життя, і так далі, примиритися з ідеєю розлучення, і так далі.

Але паралельно нам показують інші історії про “сімейні цінності”: про батьків і дітей, бабусю та онука, дружину і чоловіка, що відродили свою пристрасть, і навіть головна героїня все одно знаходить своє щастя. Звідси четвертий постулат - “Сімейні цінності, від яких більше проблем, аніж радості та щастя, нікому не потрібні”

І нарешті, про шоколад як символ звільнення від заборон. За сюжетом очевидно, що, піддавшись спокусі, люди не стали повністю вільними від моральних принципів і не почали творити що завгодно собі на потіху. Вони просто стали більш вільними і менш залежними від умовностей, і в цьому криється останній постулат - “Май свою голову на плечах, відрізняй потрібні табу від застарілих та шкідливих”.

Із мінусів: лінія героя Джонні Деппа. Не те щоб вона погана, просто цей герой занадто ідеалізований та аморфний, тому виникає відчуття, що автори бажали “намалювати” хеппі-енд для головної героїні, керуючись принципом, що людина, нещаслива в особистому житті, не може роздавати іншим поради і слугувати моральним орієнтиром. Та і взагалі, жіноча аудиторія хоче, щоб “про любов”. Але при цьому вони самі неначе забувають, що, по-перше, Вієнн моральним орієнтиром і не стає, вона лиш демонструє жителям містечка можливі варіанти. Так само забувають вони і про максиму “чоботар без чобіт”, яка значною мірою характерна для багатьох людей, покликаних впливати на чуже життя, і про те, що окремо взята людина може банально не хотіти “сімейного щастя” та сімейних обов’язків. Своїм бажанням “натягнути на глобус” любовну лінію вони частково перекреслюють “особливість” героїні, яка могла б продовжувати бути Мері Поппінс, а стала звичайною шоколадницею із маленького містечка.

Резюмую: основною ж думкою фільму будуть слова, сказані на проповіді священиком, які він мало не вперше в житті напише від щирого серця, не під чужу диктовку, переосмисливши для себе написане у святих книгах:

“Я думаю, не можна жити на світі, вимірюючи доброчесність тим, що ми не зробили, тим, у чому відмовили собі, перед чим встояли і кого відкинули. Я думаю, доброчесність визначає те, що ми створили, втілили в життя і кого зігріли”.

Краще і не скажеш.

9/10 Благословенне лоно

Оповідь служниці - візія дегуманізованого, цинічного світу, мрія релігійного фанатика.
Дія серіалу відбувається в екстремально релігійній тоталітарній Республіці Гілеад, що виникла після 2-ї громадянської війни в Америці, де фертильні жінки стають знаряддям для народження дітей вершкам цього суспільства, що не можуть їх мати. Та й загалом жінки не мають там жодних прав.
Чоловіки стають правлячою статтю, що мають владу над життям і смертю будь-якої жінки. А для себе залишають борделі, де часто гвалтують жінок і можуть вживати усі ті трунки, що заборонені в Гілеаді.
У похмурий клімат серіалу вплетені брутальні сцени покарань, чисте лицемірство, спогади персонажів про минуле, нормальне життя, котрі теж показують як до цього дійшло.
Лякає реалістичність такої утопічної візії у світі, що карколомно змінюється і, де справді існують країни, де віра переходить в екстремізм чи інструмент пропаганди, розвідки, насильства.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Гібрид танка та трепетної лані

Під час перегляду даної кінокартини мене не полишало відчуття дежа вю. Не те щоб я у принципі не знайома із жанром соціальної драми, піджанром “маленька людина проти великої корпорації за справедливість”, але оскільки буквально недавно переглядала кінокартину “Своя людина” із Расселом Кроу на схожу тематику, то подібність здалася місцями просто вражаючою.

Насамперед, причина цього - у щедро розсипаних по сюжету жанрових кліше, які іноді наводять на думку, що сценаристів оскарівських соціальних драм штампують на одному конвеєрі або, як мінімум, навчають в одній школі. Наприклад, якщо у героя виникають труднощі, то сценарій не визнає напівмір, вони з’являються одразу за всіма фронтами, немов у паршивому російському серіалі. Місія героя такого фільму завжди позиціонується як майже неможлива, але він не здається. Він буде довго працювати і слідувати принципам, але у якийсь момент щось піде не так. На нього обов’язково посипляться погрози. Потім все навколо нього почне руйнуватись, і буде здаватися, що надії вже нема. Але в останній момент станеться щось таке, що докорінно змінить ситуацію. Ну і якимось дивом все ж вдалося уникнути кліше із судовим залом та аплодисментами, я навіть не знаю, як це так у них, у сценаристів, вийшло...

А ще у головного героя (героїні) через його (її) діяльність обов’язково мають виникнути проблеми з особистим життям. Так було з героєм Кроу у “Своїй людині”, так сталося і з Ерін Брокович (цікаво все ж, чи існував герой Аарона Екхарта насправді, чи його вписали туди, щоб накрутити трохи драми).

Ну і насамкінець складно не згадати деякі неспівпадіння з реальними подіями, які, звісно ж, мають право бути у художньому фільмі, але, як на мене, задля витискання із глядача певних емоцій сценаристи іноді жертвують логікою та достовірністю. Наприклад, реальна Ерін Брокович все ж отримала компенсацію за аварію, у якій постраждала, хоч і невелику (і складно повірити, що це було б не так, зважаючи на те, що вона - самотня мати трьох дітей, а її кривдник - мужчина у дорогому піджаку, і справді порушив правила). За плечима у Ерін була середня спеціальна юридична освіта (коледж), тому історія її влаштування у фірму Еда Мезрі виключно за рахунок нахабства і рішучості також доволі сильно відганяє голівудщиною. Ну і вже зовсім складно уявити, що жінка, яка хоч колись хоч десь працювала, може у рамках роботи над справою пропасти на тиждень без попередження і щиро вірити, що не буде ніяких наслідків.

Тим не менш, по-перше, слід зазначити, що подібні історії (особливо засновані на реальних подіях) кроїлися і будуть кроїтися за такими лекалами. Різні ситуації, проблеми і актори будуть і далі вкладатися у це героїчне ложе, адже насправді схема працює! Глядач хоче драму, подолання труднощів, кульмінацію і усвідомлення того, що справедливість вкотре торжествує, а раз це поставлено за реальними подіями, то так може і має відбуватися насправді. Тому не варто суворо судити сценаристів: я, мабуть, і сама не проміняла б цю улюблену історію, розказану вже сотні разів, на якусь іншу.

По-друге, кожен подібний фільм, окрім загальних сюжетних кліше, все ж має власну специфіку. На відміну від “Своєї людини”, що піднімала певні полемічні питання, “Ерін Брокович” більш прямолінійна. Абсолютно точно ніхто не буде сумніватися в тому, що не виплатити домогосподарці компенсацію за автомобільну аварію, або отруювати воду шестивалентним хромом - це погано. Можна було б засумніватися на предмет того, що обрати, чоловіка чи роботу, якщо стає такий вибір… але і тут фільм майже не лишає шансу на сумніви. Прямолінійність картини позбавляє її певної глибини, але водночас робить її моральним рупором для правильних ідей.

Що ж тягне цей, здавалося б, з усіх боків посередній фільм? В основному, чітко прописаний персонаж і блискуча гра Джулії Робертс. Причому нам не намагаються ідеалізувати героїню, і це дуже помітно. Вона груба, невихована, неосвічена, не соромиться маніпулювати людьми і користуватися своїми жіночими принадами, як їй того потрібно. Вона жорстко розставляє пріоритети, навіть якщо це загрожує нанесенням прямої шкоди комусь, хто на це не заслужив. Іноді в ній говорять комплекси або дух анархії, що змушує її запльовувати будь-які авторитети і місцями навіть поводитися неадекватно. Але при цьому вона рішуча, кмітлива, працьовита, має принципи, цікаво поєднує у собі пробивну здатність танка із чуйністю та суто жіночою емпатичністю, що допомагає їй викликати симпатію та довіру у таких самих простих, як вона, людей. І хоч деякі сцени ескапад героїні сприяли певному провисанню сюжету і здавалися не зовсім виправданими, вони все ж були у дусі персонажа і ніяк не суперечили логіці його поведінки.

Природньо, що така героїня сподобається не всім. Мені б, наприклад, не сподобалася ця людина, якби я її зустріла в житті. Але саме завдяки тому, яка вона є, вона і спромоглася зробити те, що зробила. А ще, ніде правди діти, фільм послужив піару справжньої Ерін і, імовірно, допоміг у її подальших правозахисних та екологічних ініціативах.

P.S. Цікавий лікнеп. Професія Ерін Брокович називається “паралегал”. Це люди без вищої юридичної освіти, які виконують функції помічників юристів, мають певні обмеження, зокрема на офіційне представництво у владних органах і надання юридичних послуг від свого імені, але при цьому на них не діють обов’язкові для юристів кодекси службової поведінки. Зважаючи на цей факт, а також ставлення “простих людей” до юристів як до “кровопивць”, стає зрозумілим, чому Ерін всіляко наголошувала, що вона НЕ юрист, хоч і є представником юридичної компанії, і чому це було важливо.

6/10 Відродження жанру

Оскар - 2001, "Найкращий фільм", номінант

Із Вікіпедії: “Уся - пригодницький жанр китайського фентезі з багатою демонстрацією східних єдиноборств… Дія уся розгортається в особливому вигаданому світі, який населяють майстри єдиноборств, об’єднані в різноманітні клани, секти та школи. Закони та суди у даному світі за визначенням неспроможні виконувати свої функції, тому найблагороднішим та найсильнішим бійцям доводиться самостійно підтримувати правопорядок. Іноді ця задача випадає герою, який, переживши велике горе, з честю проходить всі випробування, щоб стати “найкращим майстром єдиноборств” в усьому Китаї. В інших випадках сюжет побудовано на перипетіях боротьби між благородним майстром єдиноборств і його сильним, але позбавленим благородств суперником”

Слід також розуміти, що фільми жанру уся демонструють східні єдиноборства у фентезійному ключі, наділяючи героїв неймовірною реакцією, фізичними даними та навіть відносно магічними здібностями, що дещо відрізняє їх від відносно реалістичних фільмів про кунг-фу (яскравими представниками є фільми за участю Брюса Лі), що прийшли їм на зміну з середини 1970-х і майже повністю витіснили їх після 1985 р. і десь до 2000 р. - до виходу на екран кінокартини “Тигр, що підкрадається, дракон, що ховається”.

Усе написане вище бажано б прочитати на Вікіпедії ще до перегляду, щоб не задаватися приземленими питаннями на кшталт того, чому герої та героїні бігають по стінах і літають над дахами, навіть не намагаючись страждати від гравітації, і чому при цьому жанр фільму аж ніяк не пародія. Адже, імовірно, що цей фільм, із його дещо символічними правилами та законами, деяким людям дивитися просто протипоказано, а дехто просто у процесі перегляду зрозуміє, що це абсолютно не його жанр.

Тим не менш, якщо абстрагуватися від бойових польотів, красивих китайських костюмів та стилізовано-пафосних діалогів, покликаних занурити в атмосферу, історія, як на мене, доволі проста і говорить стильною мовою про прості речі. Про те, що без правил ми б далеко не зайшли, просто хтось їх собі встановлює сам, а хтось живе за чужими. Про те, що “велика сила - велика відповідальність” (привіт Людині-павуку). Про те, що гординя - згубна пристрасть, здатна згубити її носія та ще багатьох людей, якщо не пощастить. Якось так.

Вказані ідеї передаються в діалогах і подіях, доносяться до глядача проникаючою східною стилістикою, але, на жаль, не цікавою та захоплюючою, або ж нетривіальною, історією. Фільм неначе милується сам собою, своєю красою, виваженістю, міфологічністю та, вочевидь, купою фольклорних та кінематографічних відсилок, але при цьому звертає доволі мало уваги на доволі стереотипних і місцями навіть картонних персонажів, яким, на мій смак, доволі складно співпереживати саме через їх відстороненість від глядача і пафосну стильну нереалістичність (імовірно, це також специфіка жанру).

Можливо, треба бути більш підготовленим глядачем, щоб повноцінно його зрозуміти. І можливо, десять номінацій на премію “Оскар” були дані все ж за культурний код та внутрішній зміст, який змогли глибоко оцінити зацікавлені професіонали, а не просто за спробу відродити жанр, колись популярний, зокрема, на Тайвані (батьківщина режисера). Кажуть, що у ньому є мінімум три смислові пласти, і кожен глядач може, доклавши певних зусиль, докопатися і до найглибшого з ним. Але цим глядачем точно буду не я.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Рай для психотерапевта

Оскар - 2000, "Найкращий фільм", переможець

Епіграф: “Всі щасливі сім’ї однакові, кожна нещаслива сім’я нещасна по-своєму” (с) Л.Толстой, “Анна Кареніна”

Лестер і Керолайн - протиставлення матеріального та духовного
Як не дивно, у цих двох є дещо спільне: обоє погано роблять свою роботу. Рекламник Лестер не здатен домовитися про зустріч із важливою шишкою, агент з нерухомості Керолайн займається цитуванням рекламних проспектів, не намагаючись зрозуміти потреби клієнта (а це значно полегшило б їй життя). Але чим дужче Лестер через відразу до своєї роботи усвідомлює суєтність матеріального, тим сильніше його більш енергійна дружина, за законами компенсаторної поведінки у шлюбі, звалює на себе основний тягар відповідальності та обирає погоню за успіхом на противагу чоловікові,
намагаючись лобом пробити бетонну стіну.

Тому “прозріння” Лестера було хоч і різким, але закономірним результатом. По суті він лише “легалізував” своє право нічого не робити, переставши почуватися винним за те, що абстрагувався від ролі чоловіка і батька (хоч перспектива подальшого пошуку конструктиву тут все ж є). Його дружина ж не мала ані найменшого шансу прозріти і відійти від “фальшивих цінностей”, бо їй, насправді, випав незавидний жереб - лишитися єдиною дорослою людиною у сім’ї.

Лестер і Джейн - про потребу в увазі та авторитеті
Живеш отак собі із думкою, що твій татко - найкращий у світі. А потім усвідомлюєш, що він - звичайний лузер, і водночас цьому лузерові до тебе немає ніякого діла. І тут починається таке, що не піддається логічному осмисленню: страждання від недостатньої уваги з боку батька і водночас жорстка реакція на будь-які її прояви. Усвідомлення його нікчемності і водночас пошук його схвалення, адже усвідомлення власної нікчемності - це ще страшніше.

Очевидно, що процес тривалого і поступового “забивання” Лестером на оточуючий світ справив вирішальний вплив на його стосунки з дочкою, причому сам він не зрозумів, як це сталося, і уявлення не має, що з цим робити. І не робить нічого, не розуміючи, що тільки погіршує ситуацію.

Керолайн і Джейн - про вдячність та невдячність дитини
Чи повинна дитина бути вдячною батькам за те, про що вона сама не просила? Чи може оцінити батьківське “моя дитина матиме те, чого не було у мене”? Навряд чи. Переносячи власні бажання на свого нащадка і відмовляючись визнавати його відмінною від себе особистістю, можна з превеликим успіхом створити свою повну протилежність, яка буде здатна лиш насміятися з твоїх зусиль та відкинути їх задля пошуку абсолютно інших, незрозумілих тобі, цінностей.

Ріккі і Френк - про дисципліну, що продукує анархію
Тут спливає “нетривіальна” думка, що будь-які перекоси у вихованні дитини - це ненормально і варто їх уникати. Причому, на відміну від Джейн, для Ріккі можливість бунту абсолютно табуйована, і тому вона знаходить вихід у брехні, асоціальних діях, протиставленні соціуму себе і власної життєвої філософії.

Лестер і Анджела - про секс і сублімацію потреб
Анджела стає для Лестера каталізатором змін, далеким прекрасним маяком. Лестер для Анджели - підтримувачем її самооцінки, що цінний сліпим обожнюванням, але не реальними діями, спрямованими на завоювання.

Але ця історія - вона по суті про те, як за сексом, реальним чи уявним, можуть ховатися абсолютно інші потреби. І цікаво, що ці двоє абсолютно несподіваним способом примудряються дати одне одному те, що їм було необхідно, хай навіть це і не те, чого вони спочатку хотіли.

І ще одна примітна деталь: Лестер уявляє Анджелу у пелюстках червоних троянд сорту “Американська красуня”, які вирощує його дружина. Напрошується питання: а може, саме про дружину насправді Лестер і фантазує? Просто хоче, щоб вона була дужче схожа на дівчину в квітах, і менше - на себе саму...

Джейн і Анджела - про самоствердження у дружбі та схожі протилежності
На перший погляд - класичний тандем “красива подружка і страшна подружка”. Але по ходу діла стає очевидним, наскільки об'єднує їх підліткова невпевненість у собі, власній привабливості та унікальності. Тільки одна з них обирає невротичний шлях, всіляко підкреслюючи власну невпевненість, а друга - нарцисичний, всіляко маскуючи сором за грандіозною подачею себе. Тим не менш, лікується така проблема однаково - словами "ти прекрасна і унікальна", сказаними значимою людиною або у потрібний момент.

Джейн і Ріккі - “ми удвох проти всього світу” або “ми не такі, як всі”
Стосунки, засновані на сприйнятті самих себе і одне одного “не такими, як всі”. Складно сказати, що у цих стосунках справжнього, а що є даниною бунту проти тотальної нелюбові, що їх оточує. Чи є перспектива у стосунків цієї пари? Чи перейме Ріккі манеру батька домінувати і маніпулювати? Чи не проросте у Джейн бажання знов позиціонувати себе як жертву? І головне: чи не повторять вони помилок своїх батьків? Традиційно, час покаже

Анджела і Ріккі - про боротьбу за вплив і сприйняття краси
Основою їх взаємодії є боротьба за вплив на Джейн, але проблема тут глибша. Ці двоє є носіями полярних поглядів на життя. Анджела - адепт краси зовнішньої, тоді як Ріккі - внутрішньої. Для Ріккі не може існувати дівчина, яка не бачить краси ні в чому, крім себе самої. Для Анджели не може існувати хлопець, який не бачить краси у ній. Чи обирає Джейн для себе життєву позицію, а чи просто людину, яка до неї краще ставиться - питання відкрите.

Лестер і Ріккі - про стосунки “кумира” і “фаната”
Так, зовсім не випадково у певний момент монологи Лестера про красу по суті починають повторювати монологи Ріккі про красу. А може статися, що у Ріккі Лестер бачить себе молодого: сміливого, безтурботного, харизматичного, згадує, що він колись таким був і намагається себе, такого, віднайти.

Лестер і Френк - про варіації “кризи середнього віку”
Напряму ці двоє пересікаються у момент, коли звичний світ їх обох руйнується під впливом як обставин, так і їх власних дій. Але криза одного з них потроху минає, він вітає руйнацію як провісника змін, як звільнення, як можливість відшукати самого себе. Інший же знаходиться у полоні власних правил і догм, він занадто жорсткий і занадто переповнений прихованим соромом, щоб бути здатним прийняти руйнацію як ресурс, зате цілком здатен пустити деструктивні імпульси на знищення ненавмисного свідка власної слабкості.

Фінальний висновок: думаю, що молоді персонажі мають шанс переосмислити самих себе та/або вирватися із фатального кола і стати, нарешті, щасливими. А от щодо старшого покоління прогноз менш оптимістичний. Підозрюю, вони так і лишаться у полоні звичок та стереотипів, навіть не дивлячись на трагедію, яка їх спіткала.

10/10 Анти "Втеча із Шоушенка"

Оскар - 2000, "Найкращий фільм", номінант

Це один із тих фільмів, при перегляді яких три години пролітають, немов 15 хвилин, не дивлячись на те, що літературне першоджерело було екранізоване доволі близько до тексту і явно не покликане брати глядача динамікою. Причина успіху полягає скоріше у гармонійному творчому симбіозі Стівена Кінга та Френка Дарабонта, які, вочевидь, вирішили спробувати увійти вдруге в ту саму ріку. Першим спільним творчим доробком була “Втеча з Шоушенка” - також про тюрму, також кілька номінацій на “Оскар” і, на жаль, жодної отриманої статуетки.

Таким чином, нема нічого дивного у тому, що “Зелена миля” стилістично і певними смисловими моментами доволі сильно нагадує “Втечу з Шоушенка” (так само і ці два романи Кінга схожі між собою, стверджую як людина, яка читала обидва). Зокрема, обидва художніх твори імплементують думку про те, що хороші люди можуть бути по обидві сторони грат, так само, як і не надто хороші. Обидва наголошують, що навіть найстрашніші злочинці мають право на повагу і людське ставлення, бо інакше у чому тоді різниця між ними і нормальними, хорошими, людьми? Обидва зображують персонажів, які влилися у систему задля того, щоб задовольняти свою потребу у владі і приниженні ближнього соціально прийнятним способом і акцентують увагу на тому, що ці персонажі насправді не так далеко відійшли від тих, кого вони охороняють, і за несприятливих обставин мають всі шанси опинитися на їх місці.

Обидва фільми мають один і той самий, успадкований з літературних першоджерел, невеликий недолік, а саме: більшість в’язнів чомусь виглядають занадто милими, ввічливими, прилизаними, неначе ми дивимося не про тюрму смертників/тяжких злочинців, у яку, як правило, просто так не потрапляли, а про блок невинно ув’язнених людей. Так само і наглядачі виглядають занадто добрими відносно людей, які коїли страшні злочини. Однак, думаю, автори збиралися нам сказати, що перебування у такому місці в очікуванні своєї неминучої смерті справді змушує практично будь-якого (хоч і не кожного) замислитися над прожитим життям і переосмислити скоєне. Наглядачі ж у переважній більшості - це професіонали, які мають робити роботу чітко, спокійно, виважено, і не дозволяти виходити назовні ненависті до людей, яким уже винесли вирок і які скоро отримають по заслугах.

Однак якщо загальна тональність “Втечі із Шоушенку” все ж світла і обнадійлива, а насамкінець дана кінокартина перетворюється на гімн свободі, інтелекту і торжеству справедливості, то “Зелена миля” працює з точністю до навпаки. Ніхто не вийде з неї на свободу, навіть той, хто на це заслуговує, і нікому таке торжество справедливості не принесе радості, навіть тим, хто мав би у принципі йому радіти.

Ще одне питання, яке піднімає “Зелена миля” - про те, де закінчується професійність і починається людяність. Так само, як надмірна емоційність заважає демонструвати професіоналізм, надмірний же професіоналізм заважає залишатися людиною, а це важливо. Чи правильно вчинив головний герой і чи зміг він лишитися людиною? Думаю, однозначної відповіді немає. Особисто у мене його вчинок не викликає захоплення, але і звинувачувати його я б не стала. Він - частина системи, а система має працювати. Не завжди її можна обійти і абсолютно точно не варто ламати, хай навіть її помилки призводять до, хоч і грандіозних за масштабом, та, як правило, разових наслідків.

Резюмую: Часто буває, що коли фільм чіпляє, він просто не розбирається на складові частини. Так і тут: після перегляду лишається тільки порожнеча, втома і роздуми про те, наскільки довгою і тяжкою буде твоя власна зелена миля.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Тернистий шлях громадянської свідомості

Оскар - 2000, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф:
А в чем сила, брат?
А вот в чем: в деньгах вся сила, брат! Деньги правят миром, и тот сильнее, у кого их больше!

Епіграф №2: Я вот думаю, что сила в правде. У кого правда - тот и сильней.

к/ф "Брат-2"

У рамках спроб вияснити, у чому все ж таки сила, у грошах чи у правді, фільм розповідає нам дві пов’язані між собою історії.

Перша - історія Джеффрі Вайганда, колишнього топ-менеджера тютюнової компанії, поставленого перед дилемою: зберегти видиме благополуччя рідних, але дозволити поставити під загрозу життя та здоров’я мільйонів незнайомих людей, або ж вчинити з точністю до навпаки. Причому у першому випадку на кону стоїть розуміння відповідальності за сім’ю, а в другому - абстрактні поняття совісті та справедливості на фоні усвідомлення того, що можна втратити все, і ніхто навіть не скаже тобі за це “спасибі”. Така доля, вочевидь, чекає кожного, хто стає на слизький і непевний шлях дисидентства та демонстрації громадянської свідомості.

Друга - історія Лоуелла Бергмана, журналіста, який, хоч і не з власної провини, та вперше в житті змушений був випробувати на міцність свої принципові професійні стандарти. Свобода слова, вірність даним обіцянкам, захист інтересів інформатора - все опинилося під загрозою, коли у діло втрутилися сили, потужніші за рядового зривача покривів. І тут на думку мимохідь спадає, що доволі легко дотримуватися стандартів, коли вони створені тобою, залежать лише від тебе і ніхто на них не посягає. А от добитися їх дотримання у випадку, коли, здається, увесь світ хоче протилежного - оце справжній подвиг.

Окремий інтерес становить також сама суть проблеми, описаної у фільмі, і не зовсім досконала розстановка акцентів. По суті сигарета викликає фізіологічне звикання через те, що організм перестає виробляти власний нікотин і починає постійно потребувати “замісної терапії” у вигляді цигарки. Подібна залежність підпадає під визначення наркотичної, і у такому контексті і праведна боротьба головного героя, і заходи, до яких вдаються тютюнові компанії, і наївна довірливість простих обманутих американців, яких “забули попередити”, що сигарети викликають звикання, а отже, є наркотиком, виглядають чимось абсолютно чужорідним, і це трохи знижує градус співчуття до героя і його проблем.

З іншого боку, зрозуміло, що курці готові платити за тютюн, але не за додаткові добавки, які, імовірно, викликають посилення наркотичного ефекту від сигарет. Може, вони платили б і за них, але, живучи у суспільстві, яке зробило право вибору для кожного одним зі своїх кредо, вони хотіли б як мінімум знати про рівень ризику, і якщо іти на нього, то свідомо. Можливо, для нашої країни щось подібне звучить трішки дивно (сигарети все одно викликають звикання, тож яка різниця?). Але, вочевидь, для американців подібний обман був просто шокуючим. І може це і правильно - не адаптуватися, а всіляко боротися проти таких речей.

Із плюсів також: акторська гра, яка піднімає звичайну виробничу драму на рівень “вище середнього”. І Рассел Кроу, який вміє однаково достовірно зображати принципово різні типажі, і Аль Пачино, який не потребує додаткового представлення, викладаються на повну, і спостерігати за їх перформансом - суцільне задоволення.

Із мінусів: по-перше, є певні питання до сценарних ходів. Наприклад, до того, чому Бергман так наполегливо добивався уваги саме Вайганда, коли йому потрібна була всього лиш невелика консультація і він уявлення не мав, якою інформаційною бомбою може стати Джеффрі. Або до того, хто ж розповів про дуже закриту і секретну зустріч Вайганда з журналістом його колишнім боссам, спровокувавши таким чином продвигання сюжету у потрібному напрямку.

По-друге, сам фільм триває 2,5 години і виглядає при цьому доволі затягнутим, особливо його перша половина. Зрозумілим було бажання якомога повніше розкрити емоції персонажів, їх трансформацію, зміну життєвих умов, але деякі сцени виглядають так, неначе покликані просто розтягувати хронометраж. Однак десь із середини динаміка починає стрімко наростати, і навпаки, стає складніше стежити за тим, що відбувається (хоча це якраз, скоріше, не проблема фільму, просто він потребує більш-менш підготовленого, інтелектуально розвиненого або хоча б просто уважного глядача), тож кінокартину не вийде дивитися, паралельно спілкуючись із друзями, тут необхідне повне занурення.

По-третє, дещо дратувала лінія Ліанни Вайганд. Занадто сильно вже вона схожа на типову “дружину героя” із кожного другого фільму. Це як правило зразкова домогосподарка, яка старається “із розумінням ставитися” до чоловіка і займатися дітьми. Часто це взагалі статичний персонаж, який “підтримує” головного героя до кінця, хоч і не завжди вникає у суть його проблем. Якщо ж персонажа наділяють хоч якимось розвитком, для нього є один шлях: перестає розуміти головного героя, потім підтримувати, потім забирає дітей і їде до мами. У підсумку - персонаж не самостійний, потрібен виключно для демонстрації мотивації героя і певного посилення його драми.

Можливо, кіношний образ списаний зі справжньої дружини Джеффрі Вайганда, та і потрібно не забувати, що історія взагалі-то не про неї. Але перекочовування із фільму в фільм одного і того самого типажу, з однаковими репліками, поведінкою і навіть використанням одних і тих самих художніх прийомів (наприклад, дружина сердиться - мовчить і йде на кухню мити посуд, дружина пішла - показують порожню кімнату і акуратно застелене ліжко), відверто кажучи, задовбало.

Резюмую: виробнича драма високого рівня із досконалою акторською грою та високим рівнем достовірності. Певні недоліки картину кардинально не псують, тому я б рекомендувала ознайомитися і зробити власні висновки кожному, незалежно від жанрових уподобань.

P.S: Побачила в цьому фільмі випадковий момент, який не має прямого стосунку до основного сюжету. Один із героїв говорить про своє подружнє життя так: “У нас двоє дітей, один мій, один її, у кожного своє прізвище. Сучасний шлюб”. У іншого за всіма зовнішніми ознаками шлюб явно “традиційний”: він забезпечує сім’ю, вона - домогосподарка. Обидві дружини стикаються із певними проблемами або ризиком їх настання через професійну діяльність своїх чоловіків, їх характери та їх рішення, але реагують по-різному. Там, де одна лиш плаче, будучи жертвою обставин, переживаючи крах, не знаючи, як виправити і зробити так, як було, інша, вочевидь, не знаходиться у повній фінансовій та моральній залежності від чоловіка і непогано розуміє, з якою людиною пов’язала своє життя, тому цілком спокійно реагує на перспективу важкого періоду для сім’ї. Де одна зламається, інша вистоїть саме завдяки своїй самостійності і самодостатності. Не знаю, чи справді це задумувалося як антитеза, але цілком очевидно, який різновид шлюбу за філософією фільму виглядає більш презентабельно. Отакі пироги.

Форсаж: Гоббс та Шоу
Форсаж: Гоббс та Шоу (2019)
Fast & Furious Presents: Hobbs & Shaw
6/10 Екшончик, яких багато. З Форсажу тут тільки назва.

Попередження: рецензія містить спойлери

Одразу скажу, що не очікував від фільму чогось надзвичайного чи наявність особливої філософської матерії.
Все, з чого він складається - невміла та здебільшого крінжова гра акторів під час розмов між бійками, жартами рівня 7 класу навчальної школи та.... знову бійками. І так з початку аж до кінця, лише зі зміною "географії".

Зважаючі на те, що від фільму очікував просто, не напружуючись над сенсом знятого, відпочити, переглядаючі гарно (в сенсі якості) зняте кіно - в авторів (та це ті ж самі актори) це майже вийшло. Зовсім не зрозумів, як ніч может так швидко скінчитится (під час бійки на Самоа) - перед світанком у Кірбі було 30 хв на приладі, а коли пристрій показав 21 хв - сяяло так, наче вже 9 ранку.
Основна причина, чому варто подивитися це кіно - краса Самоа з природньої точки зору та більш-менш якісна картинка екшну.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
8/10 Про пошук свого місця у світі

Оскар - 2000, "Найкращий фільм", номінант

Епіграф: “Дорослість - це коли ти здатен робити те, що сам хочеш, навіть якщо те ж саме тобі порадили батьки” (с) Автора не знаю

Епіграф № 2: “Ми можемо дати йому місце, де він може жити і де його любитимуть, але тільки він сам може назвати це місце домом” (с) к/ф “Шазам”

Обожнюю і щиро захоплююся фільмами, які кожен може трактувати по-своєму, вплітаючи власні викликані сюжетом асоціації, як би це банально не звучало. От мені при перегляді чомусь згадалося, що у 18-19 ст. серед представників аристократії, зокрема британської, був доволі поширений звичай під назвою “Гран-тур”, коли юного нащадка відправляли у подорож по Європі. Там він знайомився з людьми, набирався досвіду, отримував знання і уявлення про те, як живуть люди в різних місцях, а також, імовірно, формував якісь соціальні зв’язки. Наскільки я розумію, подібний тур був фінальним акордом перед тим, як молодого лорда одружували і передавали йому в управління якесь майно, тож він у певному сенсі являв собою обряд ініціації і переходу вчорашнього підлітка у доросле життя.

Здається на перший погляд, що не так і багато спільного у таких людей із головним героєм фільму “Правила виноробів” Гомером Уеллсом. Адже якщо у молодого лорда така подорож явно не була пов’язана із можливістю вибрати власний життєвий шлях, то
мандри нашого головного героя, навпаки, навряд чи задумувалися як освітня місія. Але справедливо одне: і шукати своє місце у цьому світі, і повноцінно усвідомити і прийняти призначене тобі неможливо, лишаючись сидіти на дивані. Людина має побачити життя на власні очі, зрозуміти можливі альтернативи, інакше її вибір буде необ’єктивним і неповним, а іноді навіть і не до кінця свідомим. Штучне затуляння горизонтів призведе лише до підліткового бунту, тоді як разом із наданою свободою приходить часто і розуміння власних бажань, і усвідомлення відповідальності за них. І тільки справді доросла людина, яка пережила такий бунт і зробила з нього певні висновки, зможе без негативних емоцій прийняти, наприклад, правоту своїх батьків і зробити їх вибір своїм вибором.

З іншого боку, саме подорож героя у “великий світ” і події, які він там спостерігає, приводять його до внутрішніх змін і дозволяють побіжно вирішити той основний конфлікт, від якого він так тікав, і наповнюють його усвідомленням того, що кожен, так само, як і він сам, має право вибору, яким би цей вибір не був і якими б не були його наслідки.

Не можна також не згадати про лінію героїні Шарліз Терон, яка виглядає неначе антитезою до основної. Адже якщо головний герой начебто чинить, як підказує серце, то героїня виглядає більш неоднозначно. Вона робить свій вибір свідомо, але підозра, що вона просто приймає свій хрест і буде його нести протягом життя саме тому, що так потрібно і її так виховали, не відпускає до останнього. І як би вона не намагалася вчинити “правильно”, дуже важко втекти від своєї сутності, так само, як і від пасивної агресії, що, безумовно, буде її переслідувати решту життя. Тому не здивуюся, якщо у містечку виноробів та ловців омарів дуже скоро стане на одного рогоносця більше, якщо ви розумієте, про що я.

Тим не менш, вперто лізе в голову і альтернативна, менш оптимістична, трактовка показаного. А може немає у цьому фільмі ніякого розширення горизонтів, вирішення конфлікту з наставником, ніякого усвідомлення свого місця на землі і навіть ніякої антитези? А є просто почуття провини, почуття обов’язку, розчарування у “великому світі” і крах нових надій. І є проста істина про те, що не треба рипатися у далекі далі, бо “де народився, там і згодився” і “краще синиця у руках…” І навіть “правом вибору” треба користуватися з розумом, бо доля має чорне почуття гумору, і, відмовившись одного разу, наприклад, від перспективи мати дитину, можна втратити можливість взагалі мати її хоч колись.

Із плюсів також: по-перше - цікава історія, логічна, виважена, проникає в душу і наштовхує на різноманітні і доволі полярні роздуми.

По-друге, оптимальний темп оповіді. Фільм досить повільний та виважений для того, щоб відповідати заявленому жанру “мелодрама”, але при цьому не затягнутий, не перевантажений беззмістовними сценами, достатньо насичений подіями і захоплює не лише емоціями, а і сюжетними поворотами.

По-третє, акторська гра, яка не те щоб неймовірно-видатна, але директор з кастингу попрацював на славу. Тобі Магуайр після “Людини-павука” - немовби вічний підліток із проблемами у аспекті самовизначення та “жіночому” аспекті. Вічний “найкращий друг”, який навіть будучи супергероєм, ніколи не стане “альфа-самцем”. Прекрасно потрапляє в образ.

Шарліз Терон - однаково добре може зіграти як фатальну жінку, так і красиву дочку фермера, яка “варта більшого”. Здавалося б, це різні типажі, але у них є одна спільна риса: жодна з цих жінок не може “бути сама”, і саме за такою жінкою ми спостерігаємо. І так само, як і з Тобі, заслуга тут не тільки акторських здібностей, а і відповідної для такого типажу зовнішності.

Майкл Кейн - у якийсь момент почав отримувати ролі наставників і добрих дядечок, і тут також виконує роль наставника і доброго дядечки, і як завжди, робить це блискуче (“Оскар” за роль другого плану).

Із мінусів: є певні питання до трагічної історії батька і дочки на виноробній фермі. Очевидно, що замовчування було нормою для того часу і тієї соціальної групи. Але в якийсь момент починає здаватися, що навіть самі автори фільму починають виправдовувати (або намагатися зрозуміти) вчинок батька. Його емоціям приділяють багато часу, нам пропонують проникнутися і в певні моменти навіть поспівчувати йому. Героїні ж стільки часу не приділяють, очевидно, вважаючи, що з нею все і так зрозуміло, але у плані сприйняття це грає не на її користь. Залишається за кадром, чому саме вона поводилася так, як поводилася, і якийсь благополучний глядач або глядачка через авторську подачу має всі шанси додумати для себе щось на зразок традиційного “сама винна”.

Резюмую: загалом, все ж прекрасне кіно, яке, мабуть, намагається догодити всім і водночас лишитися собою. Як я вже казала, кожен може трактувати цей фільм по-своєму. Правильного або неправильного висновку тут, на жаль (або на щастя) не буде. І якщо глядачеві впаде в око якийсь “неадекватний” авторський посил, то, як на мене, така реакція більше скаже про самого глядача, аніж про авторів кінокартини.

P.S. Одного тільки так і не змогла зрозуміти: до чого там були ті “правила виноробів”?

Форсаж: Гоббс та Шоу
Форсаж: Гоббс та Шоу (2019)
Fast & Furious Presents: Hobbs & Shaw
6/10 Стрічка для відпочинку розуму

Попередження: рецензія містить спойлери

Постійно дивуюсь, як Голівуду вдається заробляти такі гроші на таких фільмах. Постійні нецікаві бійки, недолугі жарти про статеві органи, відсутня гра акторів. А ще незрозуміло чому вплетена в сюжет Московія з її "бездоганною та красивою російською мафією". І трішки вплетена сюди Україна. І саме за цю послідовність вплетення в моєму розумінні ця стрічка не може отримати високої оцінки, адже Московія тут (хоч і швидко) показана, як елегантна розвинена сторона, ну а Україна - як занедбаний та забутий шматок, десь на планеті Земля... Переглядати це було огидно.

Гаразд, фільм все-таки варто переглянути задля незвичних краєвидів з Самоа - батьківщини одного з головних героїв стрічки. Тут потрібно віддати належне для Двейна Джонсона, котрий через хоч і через примітивний бойовик, але показав частину своєї рідної культури, мову та музику - це було дуже цікаво. Саме задля цього стрічку й варто переглянути. А ще задля досить смішних (часто примітивних) жартів двох головних героїв. А на разі чекаємо на Форсаж 10!

2 з 2 користувачів вважає цю рецензію корисною
10/10 Гарне озвучення

Дуже гарне українське озвучення! Графіка та анімація неймовірні! Варто переглянути, якщо дивились мультик з 1994 року і взагалі, якщо нічого не чули про цю історію.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
9/10 Потрібно дивитись і важко дивитись

Попередження: рецензія містить спойлери

Переглянув цей серіал лише вчора. Коли у травні почався ажіотаж навколо нього, подумав, що це чергова спроба нам - наївним Українцям, показати з-за океану, як все насправді в нас було. А ще більше мене знеохочували до перегляду мої закордонні друзі, котрі після цього серіалу одразу захотіли їхати в Чорнобиль та Прип'ять, навіть не в Україну та Київ, а лише до тих двох місць. І хоча сама катастрофа безпосередньо не торкнулася мене та моєї родини, але я досі відчуваю той біль, котрий отримали ліквідатори та їх сім'ї, мільйони Українців, Білорусів та інших жителів тодішнього СРСР. Я з ними солідаризуюсь, а от закордонні глядачі - сумніваюсь. Тому здавалось, що цей серіал викличе лише нову хвилю туристів до зони відчудження і розвиток нових старих стереотипів про Україну - "Чорнобиль, війна, корупція, проституція..."

Але все ж таки переглянув... І не міг заснути до світанку. Ця стрічка дуже реалістична, важка та безжалісна. Без хеппі ендів, без променя надії. "Найнебезпечніше місце на Землі" - є такий вираз у цьому серіалі про Прип'ять. І це 100% правда. Ось ціна перебування України у складі сатанинської імперії зла. Цей серіал мають переглянути всі Українці та ще раз переосмислити цю катастрофу.

3 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
7/10 Навіть найстрашнішим потрібна допомога

Оскар - 2000, "Найкращий фільм", номінант

Для мене досі здається дивним, що цей фільм взагалі потрапив у оскарівський шорт-ліст, адже для цієї кінопремії він доволі-таки нетиповий. Наприклад, у 1992 році переміг триллер “Мовчання ягнят”, але це мало не єдиний представник жанру в історії, який взяв головну нагороду. Зазвичай, такі кінокартини навіть в номінацію не потрапляють. Та все ж, вочевидь, старі консервативні академіки знайшли у цьому фільмі щось для себе.

Можливо, причина у тому, що фільм насправді доволі проникливий. Про незавершені справи. Про трагічні долі. Про те, як важко бути не таким, як усі. Про те, що найближчі люди тебе завжди зрозуміють і підтримають. А ще - про те, що “навіть найстрашнішим потрібна допомога”. У принципі, це могла б бути класична оскарівська драма про психологічні проблеми дитини, яка переживає розлучення батьків, але автори пішли трохи іншим, нетиповим, шляхом.

Тим не менш, усе написане вище у фільмі, як на мене, не головне. Воно виглядає не червоною ниткою, а, скоріше, пунктирною лінією на сюжетному полотні. Та і всі ми - не академіки, не критики, а рядові кіноглядачі, - любимо цей фільм скоріше не за смислове навантаження, а за той самий сюжетний твіст, не заспойливши який дуже важко писати рецензію (та я все ж спробую). Справді, це один із тих випадків, коли знання про те, у чому фокус, краде відсотків 80 задоволення від перегляду. Це фільм на один раз. Не в сенсі, що поганий. Просто неочікуваний сюжетний поворот є його основою. Думаю, були глядачі, які одразу здогадалися, що тут і до чого, але я не з їх числа. І можливо, саме тому він справив таке неймовірне враження під час першого перегляду, із бажанням поставити йому 10 із 10, а от при повторному викликав масу питань. Приведу лише ті, які можна озвучити без спойлерів.

От наприклад, яким чином доктор Малькольм взагалі дізнався про хлопчика Коула і про те, що той має проблеми?
Чому хлопчик не здивувався, коли Малькольм сказав, що у них була призначена зустріч, якщо її явно ніхто не призначав?
Якщо сам Малькольм дізнався інформацію про пацієнта якимось “кружним” шляхом, то невже йому самому це не здалося дивним? Якщо він із певних причин не звертав уваги на несприйняття його оточуючими, списуючи на те, що він віддалився і заглибився в роботу, то факт викрадання ним досьє пацієнта (який, вочевидь, мав місце), повинен був би насторожити його самого.
Де він збирався влаштовувати прийом хлопчику? Приходити до нього додому постійно? А його самого це не насторожило?
А поведінка його дружини? Невже він так і не спробував жодного разу навіть поговорити з нею?
Чому всі привиди, які давно померли, страшні і жахливі, і лише один виглядає нормально, хоч теж помер давно і насильницькою смертю?
Як так виходить, що привиди то знають, то не знають, що вони померли? І якщо вони про це знають, і їм потрібна допомога хлопчика, чому про неї прямо не попросять? А якщо не знають, то як взагалі можна говорити про те, що вони хочуть його допомоги? У них після смерті атрофується і відпадає частина особистості, відповідальна за соціальні контакти (закадровий сміх)?
Що таке взагалі привиди? Це душі чи зліпки спогадів? Наскільки вони матеріальні? І якщо вони нематеріальні, то як можуть контактувати з предметами? А якщо контактують (а вони явно контактують), то навіщо їм для допомоги земний хлопчик ?

Запитання, запитання… звісно ж, це все можна спробувати пояснити, але у комплексі така кількість запитань викликає відчуття, що із сюжетною логікою не все добре, і це добряче псує післясмак. У якийсь момент навіть починає здаватися, що тебе просто надурили, підсунувши у красивій обгортці самі знаєте що...

Тим не менш, є ряд сцен, поставлених просто прекрасно. Спочатку в них лишається непоміченою наявність якогось “подвійного дна”. Ти просто бачиш лікаря, який віддаляється від друзів і рідних, поринаючи глибоко в роботу, щоб спокутувати свою провину, і лиш дещо пізніше історія розставляє все на свої місця. І саме момент усвідомлення того, яким чином, що і куди тут розставляється, являє собою найгостріший момент задоволення.

Так що, загалом картина непогано задумана і виконана, затягує, дозволяє пережити потрібний емоційний катарсис. Але претензій до містичної складової вистачає, тоді як драматична загалом нічим не унікальна. Тому виникає питання до академіків: чому із усіх кінокартин, знятих у різні роки у даному жанрі, їм настільки сподобалася саме ця? Адже ідея не принципово нова, а сюжетна логіка неідеальна. Можливо, річ у емоціях та жанрових художніх прийомах, завдяки яким все вказане вище здатне відійти на другий план? Але чому тоді так мало фільмів даного жанру взагалі номінують на премію “Оскар”? Чому саме для цього зробили виняток? Жаль, що я так і не дізнаюся відповіді.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
1/10 Прихована пропаганда

Попередження: рецензія містить спойлери

Так сталось, що друзі затягнули мене переглянути цей твір. Що ж, кінострічка сповнена огидною пропагандною та прихованим змістом. "Доблесні" м'ясники з КҐБ борються лише зі злодіями і за мир у всьому світі, натомість американські спецслужби підступні, Московія сповнена талановитими красунями, котрі розмовляють багатьма іноземними мовами, цитують на пам'ять класиків та голими руками здатні розправитись з багатьма поганими хлопцями. І взагалі, протистояння спецслужб чомусь відбувається на території Франції... Вам це нічого не нагадує? КҐБ також наділяється багатьма позитивними рисами, всесильністю та взагалі інтегрованістю у цивілізований світ. Москва 80-их років показана як звичайний сучасний мегаполіс із супермаркетами, банкоматами, комп'ютерами та стільниковими телефонами... А головна героїня - звичайна російська дівчинка, скромна, вихована, але холоднокровно жорстока.

І як взагалі цю стрічку дозволили в прокат в Україні, коли там на кожній сцені демонстративно показуються серп і молот, лєнін і дзержинський?

От так подивляться наївні французи, американці і наші малороси цю стрічку і подумають - "а КҐБ це не так і погано, з ними навіть можна домовлятись"...

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною