Абсолютне кіно😍💃🌺. Один з найкращих фільмів в історії. Одна з найкращих фінальних сцен в історії. Засновано на реальних подіях. Фільм в якому ти розчиняєшся на дві години і забуваєш про реальність довкола. Ти не перед екраном, ти переносишся у 1965 у шахтарське містечко Івакі. Голлівудські номінанти на Оскар 2026 це попкорн, попкорн на один день, я не можу сприймати це серйозно, а Hula Girls це твір до якого хочеться повернутись.
Фільм «Дівчата хула» (Hula Girls, 2006) режисера І Сан Іля (Lee Sang-il режисер корейського походження, який народився і виріс у Японії) базується на реальних подіях.
Події фільму розгортаються у 1965 році в японському місті Івакі (префектура Фукусіма). У той час місто, яке залежало від вугільної промисловості, опинилося на межі економічного краху через перехід Японії з вугілля на нафту як основне джерело енергії.
Щоб врятувати містечко від масового безробіття, місцева вугільна компанія Joban Mine вирішила побудувати туристичний об'єкт — Joban Ha ... waiian Center «Гавайський центр» (зараз він відомий як Spa Resort Hawaiians https://share.google/aFOLlyfcjJLvyp6Le). Використання гарячих джерел, які просочувалися в шахти, стало креативним рішенням для обігріву великого критого курорту.
Історія про групу місцевих дівчат, які вивчили танець хула, щоб залучити туристів і відродити містечко, є цілком реальною. Вони дійсно стали символом надії для мешканців Івакі.
Персонаж Мадоки Хіраями (викладачки танців з Токіо) частково заснований на реальній постаті Калейнані Хаякави (Kaleinani Hayakawa), яка була першою вчителькою хула в Joban і згодом заснувала першу школу хула в Японії. Хоча фільм використовує певні художні прийоми та драматургічні елементи для емоційного впливу, він загалом вірно відтворює атмосферу того часу та сам факт того, як завдяки ентузіазму звичайних дівчат з шахтарського містечка вдалося створити успішний курорт, що існує й досі.
Yu Aoi займалася балетом у дитинстві. Вона почала тренуватися з ранніх років, і цей досвід мав значний вплив на її акторську майстерність. Ви також це можете помітити у фільмі «Hana & Alice» (2004).
Її балетна школа забезпечила їй чудову поставу, гнучкість та контроль над власним тілом. Це помітно в багатьох її фільмах, де рухи персонажок виглядають природними, пластичними та витонченими.
«Дівчата хула» це один із найбільш показових прикладів. Завдяки балетній базі Yu Aoi вдалося дуже швидко та якісно опанувати складну хореографію танцю хула. У фільмі глядач може бачити не просто «танцюючу акторку», а професійне володіння тілом, що дозволило її персонажці стати лідером танцювальної трупи.
Як і в балеті, де емоції передаються через рухи та міміку без слів, Yu Aoi часто використовує свою пластику для поглиблення психологічного портрета своїх героїнь, роблячи їх більш живими та переконливими.
Якщо перша і друга частина просто вражали своєю візуальною частиною, то тут вже нічого вражаючого. Загалом типовий блокбастер з гарною картинкою (заради якої є сенс йти на великий екран). Спроба додати в сюжет драматизм вийшла доволі кволою. Не впевнений що наступні частин зможуть якось перевершити перші дві частини.
Хорошому режисеру не обов'язково зніматися у своїх фільмах замість професійних акторів (мовляв, зараз я вам усім покажу, як то сі робе). Цілком достатньо простого камео. Але тут професійна режисерка виявилась ще й професійною танцюристкою і до того ж хореографом. Ну, і звичайно, не втрималася...
Як непрофесійний актор і ніякий танцюрист, мушу визнати, що рухається вона непогано, як для автохтонної мешканки Туманного Альбіону. "Урок танго" навіть отримав якусь нагороду від аргентинської спілки композиторів. Я дуже перепрошую безмірно поблажливих аргентинців, але це не танго. Принаймні, не те танго, яке можна їсти. В сенсі, їсти очима танцюючу пару і отримувати від цього естетичну насолоду. У цьому танці (як і в багатьох інших) правильно рухатися в обіймах партнера - це ще не все. "Ідеальні техніка й синхронність не мають жодного сенсу, якщо обличчя танцівників не виражають почуттів" - влучно пише вікіпедія.
Застигле нерухоме лице і пісний погляд головної ... героїні не виражають нічого - не тому, що не хочуть, а тому що не вміють і не можуть. З цим нічого не вдієш - просто є такі люди, у яких на лиці нічого не написано. Їм не варто займатися лицедійством, тобто, акторською справою. Є винятки, якщо актор з кам'яним лицем обдарований сильною харизмою, наприклад, Жан Габен або Ліно Вентура. Обличчя Саллі Поттер харизми не має, тому, при всій повазі до її режисерських здібностей, цей фільм вона зіпсувала. І не тільки відсутністю пристрасті, але й недолугим сценарієм. Фактично фільм складається з фрагментів тренувань: переважно, у гімнастичному залі, іноді - у кафе, з масовкою, а також одного "оригінального" танцю під дощем. Між танцями "закохані" пояснюють одне одному, як треба правильно танцювати, і продовжують мляво з'ясовувати стосунки. Все виглядає якимось недоробленим: і слова, і танці...
Можливо, режисерка усвідомлювала, що чогось бракує, і вирішила, про всяк випадок, пришити кобилі хвоста. Нічого цікавішого, ніж додати біблійно-іудейську тему, вона вигадати не змогла, хоча сама вона начебто не має етнічних родичів євреїв, та й взагалі позиціонує себе атеїсткою. Забув сказати, що у цьому фільмі про танго з Пабло Вероном показано, як вона готується знімати фільм про танго з Пабло Вероном. Ось такий діалог, наприклад, придумала:
Саллі: - Мені здається, що я єврейка.
Пабло: - А я танцюрист. І теж єврей.
Пабло вислухав її і сказав, що він у фільмі це говорити не буде. Так і зробив. Не всі мріють бути євреями.
Цей фільм по хронології подій є передісторією, про що власне нам і каже заголовок. Але як і будь-яку франшизу починайте дивитись за датою виходу фільмів, а не за хронологією подій.
Цей фільм змусить вас зовсім інакше подивитися на багато сцен із першої частини. В контексті «Кеншіна» це взагалі єдиний правильний спосіб сприйняття історії. Порядок виходу фільмів тут працює набагато сильніше, ніж штучна хронологія.
Якщо подивитися «The Beginning» першим, то зламається вся магія і фундаментальний задум автора. У перших фільмах Кеншін постає перед нами як загадка. Ми бачимо шрам, чуємо про його страшне минуле Баттосая, але не знаємо деталей. Цей внутрішній морок, який він приховує за доброю посмішкою, створює напругу. Якби ми спочатку побачили «The Beginning», ми б уже знали кожну таємницю, і його образ у першому фільмі втратив би половину своєї глибини.
Коли ви дивитиметеся «The Final», ви бачитимете Еніші, який керується сліпою люттю, і Кеншіна, який готовий прийняти будь-яку кар ... у за те, що сталося в минулому. Весь цей фільм тримається на натяках, на спогадах про жінку, яка колись змінила його життя. Ви відчуватимите цей біль разом із героями, але пазл ще не буде зібраний до кінця.
Коли ви нарешті ввімкнете «The Beginning», цей фільм стає не просто «історією про те, що було колись». Він стає останнім, найважливішим елементом мозаїки та катарсисом. Ви вже знаєте, куди приведе цей шлях. Це перетворює приквел на емоційну кульмінацію всієї франшизи.
Режисер Keishi Otomo будував цю пенталогію саме так, щоб глядач пройшов шлях Кеншіна від темряви до світла, а потім зазирнув у саму безодню, щоб зрозуміти, наскільки глибоким було це світло.
Якщо «The Final» — це грандіозний, емоційний та масштабний бойовик, де вирують пристрасті, то «The Beginning» — це зовсім інше кіно. Це сувора та дуже красива японська історична драма, яка за настроєм та візуальним стилем ближча до класики Кендзі Мізогучі чи Масакі Кобаяші, ніж до решти франшизи.
Тут немає пафосу. Повна деконструкція романтики вбивства. Ви побачите Кеншіна без його фірмової лагідності — тут він закритий, мовчазний, майже позбавлений емоцій інструмент у руках революції.
Якщо у перших фільмах Кеншін захищає життя, бо вже пізнав його цінність, то тут ви побачите, як саме він дійшов до цієї істини через абсолютне спустошення. Це історія про те, як людина, що збилася зі шляху, шукає світло в найтемніші часи.
Те, що зробив режисер Keishi Otomo та хореограф Кенджі Танігакі, виходить далеко за рамки звичного поняття «кінокоміксу» чи простого попкорнового екшену. Це справжнє чистокровне мистецтво бойового кінематографа, яке заслуговує стояти в одному ряду зі світовою класикою.
Порівняння з «Троєю». Чому бій Ахілла і Гектора став культовим? Бо це не просто обмін ударами, це зіткнення характерів, ідеологій і доль, де кожен рух говорить про персонажа.
У «Кеншіні», особливо у «The Final», кожен поєдинок — це розмова. Коли Кеншін б'ється з Еніші, ми бачимо не просто техніку, ми бачимо шалену, руйнівну злість і біль молодшого брата проти стриманого, спокутного захисту людини, яка несе тягар провини. Вони не просто махають мечами, вони вивертають душі навиворіт. І те, як камера фіксує ці довгі плани, швидкість та міміку акторів без монтажної «каші», дійсно ставить цю хореографію на один рівень із найкращими дуелями в історії кіно.
Франшизу можна порівнювати з роботами легендарного Джета Л ... і із «Безстрашним» або «Денні пес». В основі східних єдиноборств лежить концепція wude (бойова чеснота), де найвища майстерність — це вміння зупинити бій, не починаючи його, і перемогти власного внутрішнього звіра.
Хо Юаньцзя у «Безстрашному» починає як пихатий боєць, який прагне лише першості та слави, що призводить до трагедії, і лише через каяття та приземлене життя він розуміє справжню суть кунг-фу.
Кеншін проходить ідентичний шлях. Його сакабато (меч зі зворотним лезом) — це не просто зброя, це його кайдани та його обітниця. Це матеріальне втілення концепції «мистецтва, що дарує життя», на противагу «мистецтву, що вбиває». Найважчий бій Кеншіна у кожному фільмі — це бій із Баттосаєм усередині себе, щоб знову не переступити межу і не стати катом.
У «Герої» Чжана Імоу чи «Тигрі, що підкрадається, драконі, що ховається» Енга Лі кожен поєдинок рухає сюжет і розкриває філософію. Бойове мистецтво там — це візуальна мова.
В «Кеншіні» цей підхід виведено на схожий, але й водночас новий рівень завдяки японському історичному контексту епохи Мейджі.
У «Герої» Чжана Імоу персонажі б'ються за ідею об'єднаної держави.
У "Кеншіні" персонажі б'ються за право жити в новій епосі. Еніші прагне помсти за минуле, Шишіо хоче повернути закон сили, а Кеншін захищає крихкий мир, де слабкі нарешті можуть посміхатися. Бойовик стає дзеркалом історичного та ментального зламу цілої нації.
Порівняння з «Тигром, що підкрадається, драконом, що ховається» Енга Лі тут працює на найглибшому, метафоричному рівні. Бойові мистецтва в обох творах — це лише зовнішня мова, якою автори говорять про внутрішню несвободу, приховані пристрасті та спробу вирватися з пастки власних обов'язків, минулого чи суспільних очікувань.
В обох фільмах зброя є головним джерелом неспокою і кайданами для героїв.
У «Тигрі та Драконі» легендарний меч «Меч долі» — це прокляття Лі Мубая. Він хоче передати його на зберігання, сховати, щоб нарешті знайти душевний спокій, вийти з кривавого світу бойових мистецтв (Цзянху) та відкритися своєму коханню до Юй Шулянь. Але меч постійно повертається, притягуючи насильство. Передаючи меч, Мубай намагається скинути пута свого обов'язку.
У «Кеншіні» сакабато (меч зі зворотним лезом) — це теж кайдани. Це пута його минулого як хітокірі (вбивці). Кеншін не може просто викинути меч, бо його обов'язок — спокутувати провину, захищаючи людей. Його пута — це вічний внутрішній контроль, страх знову стати звіром.
Персонажі обох всесвітів затиснуті в лещата своїх життєвих ролей. Лі Мубай та Юй Шулянь роками приховують свої почуття через жорсткий кодекс честі та повагу до пам'яті загиблого нареченого Шулянь (який був названим братом Мубая). Вони — раби правил, які самі ж поважають. Їхній «тигр і дракон» — це приховані пристрасті, які вони стримують усередині.
Кеншін у «The Beginning» так само зв'язаний по руках і ногах своєю роллю безжального інструменту революції. Він не має права на власні бажання, на тепло чи любов. Коли в його житті з'являється Томое, це стає тріщиною у його залізній броні. Для Кеншіна почуття до неї — це і звільнення від ролі ката, і водночас величезна вразливість.
Джен у Енга Лі — це дикий, необузданий дракон. Вона краде меч, бо романтизує світ убивць, прагне свободи від шлюбу за розрахунком і хоче жити на повну. Лі Мубай бачить у ній себе в молодості й намагається стати її вчителем, щоб спрямувати її силу в русло миру, звільнивши її від власної гордині.
Еніші у «The Final» — це абсолютне віддзеркалення цього ж деструктивного мотиву. Він застряг у моменті дитячої травми, його пута — це сліпа, фанатична жага помсти. Кеншін у фіналі б'ється з ним не для того, щоб знищити, а щоб розірвати це порочне коло болю, в якому Еніші сам себе запер.
Це кіно не про те, як перемогти ворога, а про те, як розірвати ланцюги, якими герої самі себе прикували до свого болю. Те, що франшиза «Мандрівний Кеншін» витримує таке порівняння, доводить, що це не просто «екзальтація аніме», а монументальна кінематографічна робота. Вони змогли поєднати шалену динаміку сучасного кіно з глибокою, зрілою філософією класичних стрічок про бойові мистецтва.
Існує лише дві причини чому у вашому списку улюблених франшиз ще немає Rurouni Kenshin. Ви її не дивились або ви її не дивились.
Це, мабуть, один із найкращих прикладів того, як взагалі треба переносити аніме та манґу на великий екран.
Кенджі Танігакі з команди постановників трюків працював у Гонконзі в команді самого Донні Єна. В одному з фільмів Донні Єна у нього також була можливість попрацювати з Саммо Хуном. Завдяки цьому бої вийшли неймовірно швидкими, контактними та фізично відчутними. Такеру Сато, до речі, виконував майже всі трюки сам, без каскадерів, бігаючи по стінах на шаленій швидкості.
Фільм чудово передає атмосферу ранньої епохи Мейдзі — цей злам світів, де самураї з мечами раптом стали непотрібними новому капіталістичному суспільству з вогнепальною зброєю.
До того ж ця кінофраншиза унікальна тим, що її довели до логічного кінця, бо оригінальне аніме, яке виходило у 90-х випередило манґу, тому творці аніме тоді викручувались вигадуючи щось своє. Загалом фра ... ншиза налічує 5 фільмів (ціла пенталогія), які адаптували історію Кеншіна — включно з тими фінальними та минулими арками, які перше аніме колись пропустило.
Золота ера гонконзького кінематографа подарувала світові безліч шедеврів, але навіть серед них творчість режисера Рінго Лама стоїть осібно. У той час як Джон Ву романтизував гангстерів у пальтах та створював балети з кулями, Лам знімав брудну, безкомпромісну й жорстоку дійсність. Його стрічка «Школа у вогні» (School on Fire, 1988) стала вершиною цього соціального реалізму — фільмом, який тримає в напрузі краще за більшість сучасних високобюджетних релізів.
Сувора правда вулиць: Між вигадкою та реальністю.
Хоча сюжет фільму та його персонажі (зокрема, трагічна доля школярки Сіу Чун) є художньою вигадкою, в його основі лежить абсолютно реальний та страшний соціальний контекст Гонконгу кінця 1980-х років.
Проникнення тріад у школи: У той період китайська мафія активно вербувала підлітків у бідних районах міста. Школи стали плацдармом для вимагання грошей, розповсюдження наркотиків та затягування молоді у проституцію.
Безсилля системи: Ситуації, коли вчителі та поліція виявлялися аб ... солютно безпорадними перед криміналом, були повсякденною реальністю, яку Лам переніс на екран без жодних прикрас.
Удар по цензурі: Картина вийшла настільки похмурою та правдивою, що гонконзька цензура змусила вирізати понад 30 сцен. Владу налякала не так жорстокість, як відверта демонстрація колапсу державної системи перед обличчям тріад.
Чому це тримає в напрузі?
Сучасне блокбастерне кіно часто покладається на масштаб, комп'ютерну графіку та загрози всесвітнього рівня, через що втрачає зв'язок із реальністю. Рінго Лам натомість працює з відчуттям фізичної, матеріальної небезпеки:
1. Зрозумілі кожному ставки: На кону не порятунок галактики, а життя, психіка та майбутнє звичайних дітей. Коли небезпека загрожує беззахисній дитині, глядач відчуває це майже фізично.
2. Атмосфера безвиході: Стрічка не намагається розважити. Вона занурює в задушливу атмосферу кримінальних кварталів, де бандити є повноправними господарями, а допомоги чекати нізвідки.
3. «Брудний» екшен: Насильство у фільмі позбавлене красивої хореографії. Це хаотичні, страшні бійки за виживання, де удари цеглою, арматурою чи мачете відчуваються по-справжньому боляче.
Катарсис фіналу: Бунт проти системи.
Найсильнішою точкою фільму є еволюція вчителя Вона (у блискучому виконанні Даміана Лау). Протягом усього сюжету він уособлює цивілізовану, але безсилу систему: намагається діяти за законом, вірить у мораль та правила, за що постійно отримує жорстокі ляпаси від життя.
Момент, коли інтелігентний учитель нарешті «ламається», перероджується й бере до рук мачете — це момент неймовірного глядацького катарсису. Це не просто помста. Це чистий, тваринний бунт проти несправедливості.
Рінго Лам робить безкомпромісний висновок: у світі, де закон не працює, єдиним захистом стає первісне насильство. Фінал не дарує голлівудського «хепі-енду», але залишає відчуття брутальної справедливості, за яку героям доведеться заплатити найвищу ціну.
Взагалі я люблю всесвіт "Єллоустоуну". Завжди оцінював оригінал та його приквели дуже високо і щиро рекомендував їх до перегляду. На жаль, про Маршалів без мату розказати важко.
Почнемо з того, що Кейсі Даттон - далеко не найцікавіший персонаж "Єллоустоуну". Робити про нього окремий сольник - це вже був великий ризик. І він не виправдався.
Якщо я правильно розумію, Тейлор Шерідан до цього проекту стосунку не мав. Інакше я не знаю, як пояснити те, що тут відбувається. Це галіме днище. Повний і беззаперечний провал.
Це все що завгодно, але точно не "Єллоустоун". Тут немає ні унікальної атмосфери, ні глибоких харизматичних персонажів, ні фірмової драми - взагалі нічого з того, за що ми так любимо цей всесвіт.
По суті, нам підсунули рандомний, конвеєрний поліцейський серіал, де замість спецназу бігають маршали, а для приманки залишили пару знайомих облич.
У мене просто бракує слів, щоб описати свою злість та розчарування. Це не просто невдали ... й серіал, це плювок в обличчя всім фанатам франшизи.
Творцям цього "шедевру" шлю щирі промені поносу.
Якщо хтось із вас збирався це дивитися - зупиніться й одумайтесь. Я зекономив ваш час і подивився цю шляпу за вас. Воно вам нафіг не треба, забудьте про його існування. Фу-фу-фу і ще раз фу.
«Time and Tide» — історія про другий шанс і відповідальність.
Ми маємо двох головних героїв. Один — молодий хлопець (Тайлер), який випадково стає охоронцем після того, як дізнається, що дівчина-поліцейська чекає від нього дитину. Другий — колишній найманий вбивця (Джек), який намагається почати мирне життя зі своєю вагітною дружиною, дочкою кримінального авторитета.
Назва фільму відсилає до приказки «Time and tide wait for no man» (Час і приплив нікого не чекають). Це кіно про те, як швидкоплинність життя змушує героїв приймати рішення тут і зараз.
Світ фільму — це джунглі зі скла та бетону. Зміст полягає в тому, як маленька людина намагається захистити щось крихке (сім’ю, майбутню дитину) у світі, де навколо вибухають гранати та свистять кулі. Це один із тих фільмів, де форма і є змістом. Цуй Харк показує Гонконг як живий організм, що постійно пульсує, де старі борги завжди наздоганяють, а виживання залежить від здатності адаптуватися до шаленого темпу.
Фільм виглядає як ... суміш стилів Вонга Карвая та Джона Ву, яка припорошена спеціями Цуй Харка.
Естетика Вонга Карвая. Від нього тут — фрагментарність оповіді, рваний монтаж та неонове освітлення нічного Гонконгу. Цуй Харк використовує камеру не просто для фіксації подій, а для передачі внутрішнього хаосу героїв. Багато кадрів виглядають як імпресіоністичні полотна, де колір і світло важливіші за чіткість картинки.
Драйв Джона Ву. Від майстра «Gung Fu» тут — хореографія перестрілок та тема чоловічої дружби/суперництва. Проте Цуй Харк йде далі, якщо у Ву екшн часто нагадує балет, то у Харка це — хаос.
Спеції Цуй Харка. Це його фірмова «гіперактивність». Він ігнорує закони фізики та логіку простору. Сцена штурму багатоповерхівки, де герої рухаються на тросах крізь вікна — це чиста інженерна фантазія Харка.
«Time and Tide» можна порівняняти з «Героєм» Чжана Імоу. Це розкриває саму суть того, що ми називаємо «чистим кінематографом», де візуальна мова домінує над літературною основою.
Хоча ці фільми належать до різних жанрів (міська «екшн-опера» проти історичного wuxia), їх об'єднує відмова від традиційного експозиційного діалогу на користь візуального наративу.
У Чжана Імоу кожен колір — це окрема версія істини. У Цуй Харка в «Time and Tide» замість кольорових блоків працює геометрія та рух. Ви розумієте стан героя не через те, що він говорить, а через те, як камера «падає» разом із ним крізь поверхи або як він «губиться» у відображеннях скла.
В обох картинах бойові сцени — це не просто перерва в сюжеті, це і є сам сюжет. У «Герої» дуель розповідає про внутрішній спокій, а в «Time and Tide» хаотична стрілянина показує відчай і спробу захистити нове життя.
Обидва режисери довіряють глядачеві. Вони вважають, що ракурс камери, монтажна склейка або зміна освітлення скажуть про мотивацію героя більше, ніж довгий монолог.
«Time and Tide» — це ніби «Герой», але перенесений у брудний, гамірний мегаполіс, де замість мечів — пістолети, а замість медитації — адреналін. В обох схожий підхід, де «картинка говорить більше за слова», де глядачу дають можливість зчитувати сюжет між рядків.
Попередження: рецензія містить спойлери
"Керрі" перша екранізація твору Стівена Кінга. І можливо твір, який найбільше екранізували.
За сюжетом дівчинка Керрі почувається ізгоєм, у неї немає друзів, її цькують. Вдома фанатично релігійна мати.
Хто ще не бачив, далі СПОЙЛЕРИ.
Після інциденту у душі, коли Керрі налякалась перших місячних і її засміяли. Учасників цькування покарали та погрожували недопустити на випускний бал.
Керрі виявила здібності до телекінезу, які почала тренувати.
А одна з дівчат, що насміхалася у роздягальні вирішила загладити свою вину і попросила свого хлопця запросити Керрі на бал. Все було б чудово, якби ображені дівчата не змовились, підлаштували перемогу Керрі на звання "Королева балу" і на сцені привселюдно не обіляли її свинячою кровю...
Тут Кері зриває дах і вона використовуючи свої здібності починає всіх вбивати.
1976 Керрі / Carrie
5/10
Класика, з цього почався кіношний Стівен Кінг. Режисер Браян де Пальма (Обличчя зі шрамом, Недоторкані, Шлях Карліто, Місія неможлива та ін.). В головній ролі Сіссі Спейсек, гарно справилась з роллю. На другому плані задіяний, ще молодий Джон Траволта.
В цілому фільм просто норм. Нічого особливого.
Після негоди Девід Драйтон разом сином та сусідом вирушає у місто, щоб купити матеріали на ремонт будинку після падіння дерева. Але супермаркет несподівано окутує густий туман. Туман у якому щось живе.
Далі було цікаво спостерігати, як за поведінкою людей у цих умовах, так і інтригою, щодо таємничого туману.
Фільм в своєму жанрі хороший, але настільки сміливий фінал мене зачепив.
Висновок: Ніколи! Ніколи та за жодних надскладних обставин не потрібно опускати руки. Потрібно йти до останього та вірити, що вихід є завжди.
"Спойлер": Дуже шкода головного героя.
Фільм знятий за однойменною повістю Стівена Кінга, що вийшла в далекому 1980 році.
І як мінімум кінцівка відрізняється суттєво.
Режисер - Френк Дарбонт, який вже відзначився чи не найкращими фільмами по Кінгу (1994 Втеча з Шоушенка, 1999 Зелена миля).
Актори. Томас Джейн до речі вже грав у фільмі за Кінгом (2004 Ловець снів). Решта акторів дуже харизматичні. Троє згодом знялися у серіалі цього ж режисера &qu ... ot;Ходячі мерці" - Лорі Голден, Джеффрі ДеМанн, Мелісса МакБрайд.
У 2017 році вийшов 10 серійний телесеріал. Перегляну та оціню згодом.
Повнометражний режисерський дебют від Кейна Парсонса, творця однойменного веб-серіалу на YouTube мені сподобався! А через те, що я з недавніх пір фанат цього феномену – то дивитися було ще кайфовіше.
Візуально стрічка виглядає гарно, знято все це діло якісно, а деякі кадри можна взагалі без проблем ставити на шпалери комп'ютера чи телефона. Дуже радує, що для фільму зробили великі за обсягом декорації, що повторюють лімінальні простори Залаштунків, через що ще більше віриш у події, які розгортаються на екрані. Плюс дуже хочеться виділити роботу акторів, а особливо Ренате Реінсве – мені дуже сподобався її образ та персонажка яку вона грає.
Що ще дуже сподобалося, то це саундтрек (над яким частково працював сам Кейн) та аудіодизайн. Вони зроблені дуже імерсивно, плюс грають надзвичайно важливу роль у формуванні загальної атмосфери Бекрумсів.
Як на мене, в фільмі прям дуже вдало поєднаний жанр звичайного фільму та «знайденої плівки». Стосовно сюжету – він непоганий, проте десь під ... останню третину фільму він почав трохи просідати, а певні сюжетні ходи стали якимись клішованими. Ми наче й отримуємо певні натяки на природу Залаштунків, та що вони з себе представляють, але на цьому все й закінчується. Може воно й добре, бо незнання лякає ще більше. Я досі під враженням від останніх кадрів фільму :)
Стрічка постійно тримає в напрузі, а від деяких моментів мені взагалі хотілося відвернутися від екрана. Перша половина особисто для мене була прям peak, особливо коли дія відбувалася в самих Залаштунках – бо ти не знаєш що може статися будь якої секунди, і хто може померти, або що може з'явитися на екрані.
Коротше кажучи, фільм прям класний, він ще більше досліджує тему Бекрумсів, проте майже не дає прямих відповідей на те, що ж воно таке. Але як я вже сказав, можливо це навіть і на краще.
Жанр: Шпигунський бойовик
Сюжет: Джек Раян залишив службу і працює в приватній інвестиційному фонді. Його колтшній начальник по ЦРУ звертається Джеймс Грір звертається до нього про послугу - суто в якості кур'єру перевести із Дубаї матеріали від одного з агентів. Це перетворюється в нову боротьбу за виживання проти нової загрози міжнародного рівня, яку колись давно створило саме ЦРУ.
Враження: Фільм типовий представник цього жанру. Ніяких новацій, просто пастеризований продукт, який зарекомендував себе минулими десятиліттями. Класика, як місіонерська поза в сексі. А яким би не був секс це всеодно секс і якісь приємні відчуття ви отримаєте в будь якому разі.
Основна команда з серіалу перейшла і в фільм. Відіграли свої ролі, як професійний робочий відпрацював ще одну звичайну зміну на заводі. Додали нового персонажа - агентку британської МІ6 Емму Марлоу (Sienna Miller). Акторка, яка її грала, на мій погляд виявилась дещо стерильною для цієї ролі. Не вистачало характеру і як ... оїсь здорової ексцентричності. Персонаж вийшов трохи награний.
Загалом: знайомий приємний серіальний акторський склад і рівень якості фільму прийнятний, але все інше - жорстко в рамках жанру на грані вторинності.
Оцінка:
Сценарій, ідея - 6/10
Режисерська робота - 6.5/10
Акторська робота - 6.5/10
Операторська работа, CGI - 7/10
Спец.ефекти, костюми, грим, музика - 7/10
-----
Загальна середня - 6.6/10
«Конфуціанський конфуз» (A Confucian Confusion, 1994) — це енергійний, сатиричний і хаотичний погляд Едварда Янга на Тайбей 90-х. Якщо «Тайбейська історія» була тихою елегією, то цей фільм — галаслива інтелектуальна комедія звичаїв.
Фільм розгортається протягом кількох днів і фокусується на групі молодих інтелектуалів, митців та бізнесменів, чиї долі переплітаються у складному мереживі інтриг.
Криза ідентичності.
Головне питання фільму — як бути «хорошою людиною» у світі дикого капіталізму? Герої плутають щирість з маніпуляцією, а конфуціанські чесноти (синівська шанобливість, етика) перетворюються на порожні маски.
Театральність життя.
Усі персонажі постійно «грають роль». Режисер показує, що в сучасному суспільстві щирі почуття сприймаються як фальш, а майстерна акторська гра — як щирість.
Хаос комунікації.
Фільм наповнений діалогами, суперечками та плітками. Це ілюструє інтелектуальну розгубленість покоління, яке має гроші й свободу, але не має морального компаса.
... «Конфуціанський конфуз» — це дотепний і цинічний «груповий портрет» мегаполіса на межі нервового зриву. Янг відходить від візуального мінімалізму на користь динамічного, майже театрального фарсу, де кожен герой намагається знайти сенс у порожнечі споживання.
Це кіно про те, як традиційна культура стикається з постмодерном, породжуючи комічний і водночас сумний хаос. Фільм ідеально фіксує момент, коли ідеалізм помирає, поступаючись місцем цинічному прагматизму, але робить це з фірмовою інтелектуальною витонченістю режисера.
Якщо порівнювати A Confucian Confusion з Taipei Story — це фактично історія трансформації не лише Тайваню, а й самого Едварда Янга як філософа та хронікера.
Еволюція погляду від елегії до сатири.
Taipei Story (1985)
Енергія міста: Сонна, меланхолійна, статична. Тайбей лише прокидається до глобалізації.
Герої: Самотні люди, що не можуть знайти спільну мову.
Головна емоція: Ностальгія. Сум за тим, що втрачено (минуле).
Візуальний стиль: Широкі плани, порожні вулиці, гра світла й тіні.
A Confucian Confusion (1994)
Енергія міста: Гарячкова, галаслива, невротична. Тайбей — це вже повноцінний капіталістичний монстр.
Герої: Люди, що забагато говорять, але все одно не розуміють одне одного.
Головна емоція: Цинізм. Розгубленість перед тим, що отримано (теперішнє).
Візуальний стиль: Тісні кадри, швидкий монтаж, яскраві неонові інтер'єри.
Що змінилося за 10 років?
Від мовчання до шуму. В 1985 році трагедія героїв полягала в їхній нездатності висловити почуття. В 1994 році всі навколо стали "експертами" з комунікації, мистецтва та бізнесу, але за цим потоком слів ховається ще більша порожнеча.
У «Тайбейській історії» герой Лун ще тримається за кодекс честі минулого. У «Конфуціанському конфузі» честь і мораль стали лише зручними брендами для маркетингу власного "Я".
Якщо перший фільм — це камерна драма про двох людей, то другий — це панорамний хаос, де особисте розчиняється в соціальному.
Едвард Янг пройшов шлях від співчуття до своїх героїв до їхнього хірургічного викриття. Якщо 1985 рік — це розбите серце, то 1994 рік — це діагноз хворому суспільству. Це стосується суспільства загалом, а не лише Тайбею.
Але є цікавий момент щодо подальшої творчості на яку вплинула його друга дружина Kaili Peng.
Хоча вона не грала ролей, але її присутність відчувається у зміні тональності фільмів Янга. Після зустрічі з нею його кіно стало більш теплим, гуманним і менш цинічним (що особливо помітно в «Yi Yi» порівняно з «A Confucian Confusion».
Будучи професійною піаністкою, вона відповідала за музику в його пізніх шедеврах. Найвідоміший приклад — фільм «Один і два» (Yi Yi, 2000), де вона не лише підбирала класичні твори, а й сама виконувала фортепіанні партії, що звучать у кадрі.
Вона була співавтором сценарію та продюсером анімаційного проекту. Разом вони заснували анімаційну студію та працювали над масштабним проєктом «Шлях вітру» (The Wind) — анімаційним фільмом про бойові мистецтва, який Янг мріяв завершити, але не встиг через хворобу.
«Тайбейська історія» (1985) Едварда Янга — це меланхолійна ода місту, що змінюється занадто швидко для людської душі. Це один із центральних творів «Тайванської нової хвилі», який досліджує розрив між минулим і майбутнім.
Фільм фокусується на стосунках пари — Чінь успішної кар'єристки, що дивиться у майбутнє та Луна колишнього бейсболіста, який живе ностальгією за минулим.
Конфлікт епох.
Лун загруз у боргах свого батька та традиційних уявленнях про честь, тоді як Чінь намагається адаптуватися до вестернізованого, капіталістичного Тайбея.
Відчуження.
Місто у фільмі — не просто декорація, а холодний, неоновий лабіринт, який роз'єднує людей. Головні герої перебувають в одному просторі, але живуть у різних часових вимірах.
Символізм.
Бейсбол, старі будинки та порожні офіси стають метафорами втрачених ілюзій і розмитої ідентичності Тайваню 80-х.
«Тайбейська історія» — це візуально бездоганна епітафія стосункам, які розпадаються під тиском урбанізації. Едвард Янг ... майстерно фіксує «екзистенційну втому», коли старі цінності вже не працюють, а нові — не приносять щастя. Це кіно не про дію, а про стан. Воно повільне, споглядальне та болісно чесне.
Якщо ви любите «Любовний настрій» Вонга Карвая, але шукаєте заміть романтики інтелектуальний і соціально-критичний підхід, цей фільм для вас. Це портрет міста, де люди стають такими ж скляними й холодними, як хмарочоси навколо них.