"Королева, яка коронує" - південнокорейський телесеріал про королеву Вонґьон.
Королева Вонґьон народилася в родині Мін Дже в період Корьо. Вона походила з престижної родини, яка протягом багатьох поколінь дала багато високопоставлених урядовців. Королева Вонґьон, відома в той час як Леді Мін, вийшла заміж за І Бан Вона, відомого як принц Джонган. Його батько - король Тхеджо, засновник і перший правитель династії Чосон. І Бан Вон хоче стати наступним королем, але його батько обирає свого другого сина І Бан Ґву наступником. Леді Мін та її чоловік І Бан Вон не в захваті від цього. Вона допомагає І Бан Вону стати королем Теджоном, і вони створюють новий режим. Після того, як І Бан Вон стає королем з часом їхні стосунки погіршуються. Щоб зміцнити свою владу, король Теджон намагається тримати королеву Вонґьон та її родину під контролем.
"Королева, що коронує" виводить на екрани перші десятиліття правління Чосона. Це не перший серіал, який розповідає про особистості ... того часу чи вигадані історії на тлі того періоду, але там Вонґьон лиш згадується не будучи центральною фігуроюю сюжету.
Візуал в серіалі крутий, освітлення, костюми.
Не завадить бути дещо знайомим з історичним тлом. Це полегшує розуміння зв'язків і динаміки стосунків. Втім, насолоджуватися серіалом можна і без попередніх знань, адже ознайомитись можна і після перегляду. Пояснення хто є хто присутні в субтитрах.
Ча Джу Йон, яка зіграла королеву Вонґьон, дуже hot, а також наділяє цю імпозантну історичну особистість такою сильною, красивою, розумною та кмітливою аурою, зображуючи її як домінуючу, але водночас чутливу жінку. Настав час, щоб ця королева, яку історично оцінили занадто пізно, отримала заслужену увагу.
Король Теджон справді мав на своєму боці компетентного, розумного, цінного партнера. На рівні очей. У прямому сенсі, також вище того, що стосується умовностей і звичаїв. І в той же час достатньо сміливого, щоб йти новими шляхами, мислити інноваційно і діяти безстрашно.
Але горе, якщо король думає, що він має владу лише завдяки своєму трону. Він також повинен бути здатним зайняти цю позицію за допомогою поважного особистого авторитету. Здебільшого Теджон намагається нав'язати владу і повагу силою. Йому справді бракує особистої зрілості, необхідної для найвищої посади в державі.
Королева Вонґьон, у свою чергу, платить високу ціну за свою амбітну поведінку і конструктивний політичний вплив при королівському дворі: її пристрасне кохання до короля, для якого при дворі більше немає місця. Але, принаймні, королева не дозволяє цьому заважати їй приймати мудрі рішення і вести виважену політику. Якими б несприятливими не були обставини. Без неї правління Теджона, зрештою, не відбулося б взагалі, не кажучи вже про те, що воно не було б таким цінним для прийдешньої Чосон. Без неї країна не пережила б одного з найвидатніших королів династії Чосон - наступного короля Седжона, який створив, серед іншого, алфавіт для свого народу.
Серіал заснований на історичних подіях, але є вигаданим, тобто це суміш де є, як достовірні моменти, так і відмінності від історії, або ситуації, які обіграні дещо інакше для динаміки оповіді, хоча мають той же фінал, що й в справжній історії. Просто не всі реальні історії мають достатньо збереженої інформації чи динамічного розвитку, а тим паче ніхто не знає, що думали чи говорили ці постаті за закритими дверима. Тому це складний процес, де треба взяти іфу, якої в одних випадках може бути достатньо, а в інших замало, створити діалоги, напругу сюжету та віддати належне тій історисній постаті, яку зображаєш.
Наприклад, в серіалі ми бачимо, що минув час і Янньон є спадкоємним принцем, а Теджон і Вонґьон помічають хист та якості правителя у молодшого сина Чонньона, ну й як наслідок він стає кронпринцем, пізніше Теджон зрікається титулу короля і віддає трон Чонньону, який стане Седжоном Великим. Але відмінність з реаліями полягають в тому, що саме Вонґьон переконала Теджона призначити їхнього старшого сина Янньона спадкоємним принцом. Пізніше, коли королю стала недовподоби поведінка кронпринца він замінив його на посаді спадкоємного принца молодшим сином Чонньоном, королева була розлючена, і її втручання врешті-решт призвело до того, що король Тхеджон стратив її молодших братів, щоб приборкати амбіції її самої та її сім'ї.
Хоча так само, як і в реальній історії, так і в серіалі Янньон був не проти і навіть радий цьому. Після того, як Седжон став королем, стосунки між братами зміцнилися. Під час правління Седжона Янньон користувався статусом найстаршого члена королівської родини, і Седжон часто запрошував Янньона до палацу на придворні гуляння.
Ми не можемо знати напевне чи Вонґьон мала власні амбіції, чи була ідеальною, чи просто маючи хист втручалась в політику, бо Теджон не справлявся в досягненні цілей через які власне ці двоє й об'єднались.
Так чи інакше цій історичній постатті віддали належне і було присвячено окремий серіал, тому підкидувати цей момент в сюжет, де вона настоювала на кандидатурі Янньона зіпсувало б цілісність персонажа та зруйнувало б зацікавленість в історисній постаті знецінюючи її внески.
Слід розуміти, це також до речі показано в серіалі, що з заснуванням нової династії Чосон головною державною ідеологією стало кунфуціанство на заміну буддизму, який був державною релігією в Корьо. Тому при попередньому устрої королівського двору і держави більш за все втручання Вонґьон не сприймалося б ні чиновниками, ні королем, як чимось, що підриває авторитет останнього чи непокору йому.
Корейське конфуціанство, або корейський руїзм, є формою конфуціанства, що виникла і розвинулася в Кореї. Одним з найсуттєвіших впливів на корейську інтелектуальну історію було впровадження конфуціанської думки як частини культурного впливу з Китаю.
Серіал робить велику роботу, показуючи, що ці двоє заплатили своїми особистими стосунками за роки свого правління, визнаючи і вшановуючи їхні жертви, зусилля і досягнення.
Що стосується Ча Джу Йон то я думаю, що ви, я та інші глядачі не очікували, що вона зіграє такого персонажа, якщо ви згадаєте її роль в драмі "Слава".
Для любителів серіалів медичної тематики, але насправді не тільки. Всім хто хоче чогось легкого та кумедного.
Тут не соромляться показувати під час операції усі деталі, а не тільки обличчя персонажів, тож чутливими прийдеться прикривати очі, але не відштовхуйте цей серіал лиш через чутливість до такого, ну прикриєте декілька разів оченята, може й звикнете, тим паче атмосфера там стерильна, світла, тому не так страшно, як в хорорах чи судмедекспертизах.
Фільм Вавилон 2024 року з Марго Роббі – це масштабна історія Голлівуду, що охоплює період від німого кіно до зародження великих студій. Цей фільм я намагався додивитися близько 4 разів. Вступні 30 хвилин здавалися занадто імпульсивними, оголеними і дикими, що відштовхувало, знаючи про значну тривалість фільму.
Назва фільму 'Вавилон' відсилає до біблійного міста, відомого своєю розкішшю та моральним занепадом. У фільмі це символізує старий Голлівуд епохи німого кіно, коли розкіш і надмірність були нормою. Що стало з біблійським місто думаю нагадувати не треба.
Нарешті, почавши дивитися фільм без вступної сцени, яка раніше збивала мене з ніг, я одразу поринув у яскраву, живу та реалістичну історію кіно. Фільм захопив деталями та зануренням у світ старого Голлівуду, утримуючи увагу до самого кінця.
Фільм розповідає історії різних персонажів, кожен з яких по-своєму відображає Голлівуд. Молодий мексиканець, чия пристрасть до кіно веде його від водія до учасника великої гри, ... до трагічної долі героїні Марго Роббі. Також виділяється Бред Пітт, чия сюжетна лінія нагадує про один з моїх улюблених фільмів Артист (2011).
Режисер Дем'єн Шазелл відтворює атмосферу епохи, наповнену контрастами – блискучий фасад і темні сторони індустрії. Шазеллів фірмовий почерк проявляється в увазі до операторської роботи та якісної музики, що вже було помітно в Ла-Ла Ленді (2016) та Одержимості (2014).
Хоча тривалість фільму чимала, він залишає яскравий слід і точно вартий уваги. Все не описати в короткій рецензії. Не пошкодуєте, якщо дасте йому шанс!
Красива та протяжлива стрічка. Історія одного життя з епохи Просвітництва, яка відгукується і сьогодні, адже люди вкрай неохочі до змін. В ній задається незвичний тон, який цілковито занурює в атмосферу інтриг, хиткости та амбіцій мирського життя. Задумлива і цікава оповідь, яка ставить акценти лише там, де треба. Для мене загадка, як можна зробити повільну стрічку такою чарівною. Лиш наприкінці дізнався, хто режисер, і вкотре пересвідчився, що він ґеній.
Я подивився цей ваш «Майнкрафт» і він саме те, чим повинен бути. Комічний, простий, як двері фільм, призначений для максимально широкого загалу. Вам не потрібно бути ветеранами оригінальної відеогри, аби зрозуміти, що відбувається. Вам не потрібно навіть грати в неї. Достатньо ознайомитися з мемами. «Майнкрафт» позбавлений якогось актуального соціального коментаря чи складних ідей. Персонажі прості, як і ситуації, а всі проблеми та мораль озвучуються прямо в кадрі. «Майнкрафт» не намагається бути чимось більшим. У ньому всього якраз стільки, щоб котити рейками розваг, як в якомусь атракціоні.
Головні герої — це четверо невдах, які потрапивши в світ, складний із кубиків, вчаться бути «вдахами». Стів — веселий бородань, який знайшов і втратив свою мрію, Ґаррет — бізнесмен-невдаха, що продає тренінги про успішний успіх, Генрі — школяр, якому не дають бути творчим, Наталі — його сестра, що шукає роботу, і Дон — агентка з нерухомості, що мріє відкрити зоопарк. Розвиток цих персонажів дуж ... е передбачуваний і перемежований з мемами про гру. У Стіві весь час бачиш Джека Блека (він взагалі завжди грає себе). Але в Ґарреті Джейсон Момоа швидко зникає. А протистоїть їм жадібна свиня Малгоша (схожа на Ґул'дана з Варкрафату), що живе в місцевому пеклі та мріє повести свою армію свиней на поверхню.
Картинка зроблена з певною претензією на реалізм, де кубики не зовсім кубічні, щоб живі персонажі з ними взаємодіяли. Фільм не заглиблюється в деталі і не передбачає, щоб глядачі його обдумували. Якщо тут вчителька випадково починає фліртувати зі складеним із кубиків селянином, нас не повинно турбувати чому всі сприймають його в світі людей як належне. З цього потрібно сміятися, а не замислюватися як воно й чому. Врешті-решт це комедія з висновком, що створити завжди важче, ніж зруйнувати, а творчість повинна бути не егоїстичним задоволенням, а її слід нести іншим.
Місцями здавалося, що графіку створив штучний інтелект. Особливо це помітно в сценах у Смарагдовому місті — хоча й не лише там. Навіть лісові епізоди, де події відбуваються серед зелені, виглядають надто штучно й синтетично, ніби згенеровані з глянцевого каталогу, а не з реальності чи фантазії. Дизайн самого Смарагдового міста — це окрема тема. Його естетика більше схожа на циганське бароко: багато, химерно, показово — і без жодної міри.
Декорації місцями створені виключно заради ефектності, нехтуючи здоровим глуздом. Один з яскравих прикладів — бібліотека. Конструкція полиць там просто кричить: «нам було байдуже, чи реально дістати книгу — головне, щоб можна було красиво танцювати між ними». Виглядає ефектно, але по суті — безглуздо.
Натомість костюми — це справжній витвір мистецтва. Одяг продуманий, багатий на деталі, стилістично витриманий. Видно, що над ним працювали не для картинки, а з любов’ю й розумінням стилю.
Сюжет починає бодай якось рухатись лише в останні 30 хвили ... н. А загальна тривалість фільму — 2 години 40 хвилин. Весь цей час нас ведуть крізь доволі банальну історію з любовним трикутником, який, здається, намагається бути важливим, але насправді не викликає жодного емоційного відгуку. Відносини між героями виглядають поверхнево, а мотивації — примітивно: ось є хлопець, і ось дві дівчини, які з різною кількістю блискіток в очах його поглядають.
Діалоги переважно функціональні — вони не несуть глибини, не відкривають нових граней персонажів, а радше заповнюють паузи між черговими музичними номерами. А їх тут справді багато. Іноді здається, що музика й танці — це головне, заради чого взагалі знімали фільм, а сюжет просто приліпили між хореографічними номерами, мовби намагаючись зв’язати це все докупи хоч якоюсь ниткою. Танці красиві — але коли їх уже десятий поспіль, а історія все ще стоїть на місці, то починаєш ловити себе на думці, що ти не в кіно, а в нескінченному кліпі.
Така надмірність у виступах відчувається не лише як стилістичний прийом, а як втеча від глибини. Складні теми — соціальна нерівність, боротьба зі стигматизацією, внутрішні конфлікти — лише окреслені, але не розкриті. Їх наче просто позначили галочками, щоби фільм виглядав "значущим", але замість змісту дали ще один танець на тлі дивної архітектури.
Підсумовуючи: мені було досить нудно дивитися цей фільм — та й чесно кажучи, я не фанат мюзиклів. Можливо, саме тому всі ці нескінченні співи й танці більше втомлювали, ніж захоплювали. Моєму 10-річному сину теж не зайшло — йому швидко стало не цікаво, бо дія весь час переривалась піснями, які не завжди рухали сюжет уперед.
Розумію, що ми, скоріш за все, не зовсім цільова аудиторія. Тому не хочу надмірно критикувати сам жанр — шанувальникам мюзиклів, мабуть, така подача буде ближча. Але особисто я щиро сподіваюся, що друга частина принесе більше динаміки, менше співів — і більше справжньої драми чи екшену. Тим паче, останні 30 хвилин фільму мене навіть змогли захопити. Там нарешті з’явилося відчуття напруги, розвитку, конфлікту — те, що я й очікував від самого початку.
Бо загалом, історія тут цікава. Вона має потенціал. І якби їй дозволили розвиватись без постійних пауз на хореографічні номери, замінивши їх хоч трохи змістовністю — це міг би бути дійсно достойний фільм. Сподіваюся, у другій частині все ж зроблять правильні висновки.
Це п'ять історій в одному фільмі, рушієм сюжету в кожній з них стає помста. Хоча у фільму тег комедія, історії не веселі, комедійність скоріше в подачі - така собі помста з вогником. Бажання помсти у героїв виникає від вакууму справедливості, але уявлення про справедливість у кожного з них різні.
Третя історія не сподобалась, це історія зі спотвореною мораллю. Остання історія врятувала загальне враження, ця історія задає тон всьому фільму та дає надію. Це теж історія по помсту, але з продовженням в майбутнє, за межі сюжету, помста на все життя. А може й ні.
Детективна історія в See How They Run, ймовірно, є найслабшим елементом фільму, що для розповіді в стилі whodunit не дуже добре. Але це не завадило мені з насолодою переглянути його двічі.
Найбільшою родзинкою фільму є динаміка між персонажами Сема Роквелла та Сірши Ронан. Їх напарницькі стосунки розвиваються в якомусь невимушеному гумористичному тоні, а в поєнанні з чарівним антуражем та наслідуванням стилю Веса Андерсона, фільм відчувається по хорошому легковажним, простим та приємним для перегляду.
Напевне, вперше в житті побачила фільм, який мене затягнув, ніби вир у річці. Цей фільм абсолютно довершений і гармонійний. Але його часто аналізують лише розумом, не входячи в стан героїв, не розуміючи їх, не співчуваючи їм.
Коли Жюстін вперше подивилась у телескоп, вона відчула, що це кінець, так, саме відчула інтуїтивно, дізналась інтуїтивно. Адже вона дуже креативна, творча. Такі люди мають "шосте чуття". Вона намагалась забути про це відкриття, веселитись, сховатись, робити дурниці. Бо це знання розчавило її. Але вона ВЖЕ знала, що людство на межі, вона на межі. А людина на межі вже не може обманювати, бути нещирою з собою. Все, чим раніше жила, стає несуттєвим, навіть непотрібним, навіть лишнім. Жюстін дивиться в інший телескоп, щоб заспокоїти себе, втекти від страху, що переповнює її. Але марно. Відчуття близької катастрофи розчавило її. Вона втратила сили жити, життя втратило сенс.
Зате в другій частині – все навпаки. Жюстін спокійно очікує кінця ... . Єдина, яка спокійна. Свій спокій і силу використовує, щоб допомоги іншим. Подарувати любов, втіху, не надію, якої вже нема. А саме любов. Прожити останні дні в любові, міцно тримати за руку тих, кого любиш.
Дивний фільм, чудовий. Сповільнені кадри початку фільму, незрозумілі події, вода, де лежить Дівчина у весільній сукні.
Жюстін на галявині під двома місяцями, незвична атмосфера будинку, намет у фіналі фільму - всі ці деталі спонукають нас не стільки розуміти, скільки відчувати...
А музика... Здавалось, що Вагнер написав цю музику саме для того, щоб колись вона прозвучала в фільмі "Меланхолія".
Цей фільм не зрозуміють люди, виховані лише на масовому кіно з Голлівуду. Не варто навіть починати дивитись. Хоча, ні, варто дивитись. Потрібно розвивати своє світосприйняття, вчитись сприймати світ через емоції, почуття і відчувати іншу реальність, сховану від розуму.
І наостанок про режисера. Мені не подобається особа режисера Ларса фон Трієра з багатьох причин. Але він зняв два абсолютно геніальних фільми - "Доґвіль" та "Меланхолія". Читала, що режисери не завжди знають "чому" потрібно знімати "так", їм достатньо мати відчуття, "як" це повинно бути. "Меланхолія" яскравий приклад цього.
Сьогодні знову японський фільм. Деякі фільми вражають так сильно, що лише тоді, коли напишу про них, відпускають. Може, пошук слів, щоб сформулювати думку, щоб вербалізувати почуття, заспокоює? Отже...
"Людина, що посміхається"
Випускника престижного університету, службовця великого банку Ніто Тошімі звинувачують у вбивстві дружини та доньки. Мотивація, яку він озвучив на суді – "мені потрібне було місце для книг". Журналістка Камоі Акіра не може повірити ні в саме вбивство, ні в його мотив, бо вона спілкувалась з підозрюваним і впевнена, що він не міг таке вчинити, хоче сама розслідувати цю справу і написати статтю. Здається, вона близько до істини, зможе захистити Ніто Тошімі.
Глядачі заспокояться, бо все зрозуміють та пробачать...
Фінал фільму шокує.
Лейтмотивом фільму є думка про те, що ми не знаємо людей, які нас оточують і ніколи не зможемо їх зрозуміти.
Думаю, що фільм не був би таким сильним, якби не прекрасна гра головних акторів. ... Знятий в Японії, країні з абсолютно іншим культурним кодом, фільм виглядає загадковим. Стриманий, майже незворушний Мацузака Торі, в ролі Ніто Тошімі, то викликає шалену симпатію, то настільки ж шалений страх, від якого холоне кров. Його посмішка така щира, така відверта, але від цього ще страшніше. Актриса Оно Матіко, навпаки, відкрита, як на долоні, щира у своєму бажанні знайти правду, зрозуміти, захистити.
Іноді я зупиняла перегляд, бо перехоплювало подих, хотілось видихнути, подумати, подивитись в очі акторів, ще раз вчитатись в субтитри. Цей фільм для тих, хто любить внутрішні конфлікти, кого цікавлять порухи загадкової людської душі, які готові зануритись у її темні лабіринти й не чекають простих відповідей на дражливі питання.
«Ви знаєте, про що думають люди, які вас оточують? Навіть психологи цього не знають»
«Посміхайтесь, тоді ви гарніша».
Мене здивували занижені оцінки цьому фільму, через це я навіть подумував уникнути перегляд але потім вирішив, що якщо і розчаруюся то не від цифр а від власного перегляду. І тут все спрацювала закономірно фразі "Ваші очікування це ваші проблеми". Фільм сюжетно дуже простий і навіть наївний, таке враження наче посили від "Першому гравцеві приготуватися" закинули в цей фільм додавши інших акторів і родзинку у вигляді стильних роботів. Просте дитяче кіно на один раз яке може принести задоволення.
Режисер І Мьонсе (이명세), композитор Чо Сону.
Є корейські фільми, які я безмежно люблю, передивляюсь, слухаю музику, або просто згадую. Таких фільмів досить багато, але навіть серед них є найулюбленіші. Один з них – «Дуелянт».
Історія розгортається багато років тому, в епоху династії Чосон, і розповідає про молодого офіцера поліції, на ім'я Намсун (Ха Дживон), яка разом зі своїми колегами виявляє групу фальшивомонетників. Однак, оскільки злочинці не просто друкують власні гроші, але планують використати їх для руйнування економіки та повалення уряду. Намсун знайомиться з молодим чоловіком, відомим лише як Сумні Очі (Кан Донвон).
Більше про сюжет не буду писати. Бо це один з тих фільмів, які можна осягнути через чуттєве інтуїтивне сприйняття. Потрібно відключити логіку та інтелект, відкритись на правду та сприймати все, як реальний хід подій. Ми не знаємо передісторію цих подій, не знаємо історію цих героїв – вони лише тут, в реальному часі перед нами. Навіть, ко ... ли ми намагаємось вибудовувати собі реальні послідовність подій, все збивається – то зачаровує нас динамічними сценами, то абстрактними роздумами, то яскравими образами.
Легко помітити, що у фільмі є милування і листям клена, і тихими снігами і місяцем. Перша дуель в місячному світлі, друга - з міністром - в листях клена, що осипаються, остання - у снігу. Весь фільм ми милуємося, милуються і герої. Намсун милується чарівним світлом місяця, милується красою головного героя, його граціозним танцем з мечем. Герой же займається спогляданням постійно. Предмети його споглядання - пір'їнка, брязкальця, барвисті ліхтарі. Він занурений в себе, він ніби поза всім, що відбувається (але ми знаємо, що він не пропускає нічого).
Фільм переповнений естетикою дзен - це і чайна церемонія, і пейзажі, схожі на живопис, драматичне мистецтво (циркова вистава, жонглювання, пантоміма, маски), шлях меча і мистецтво воїна - це все об'єкти естетики дзен.
Фільм використовує всі засоби художньої виразності – світлотіні, півтонів, текстур тканини, які поглиблюють або розділяють простір. Темп, ритм то дискретний, то підкреслено швидкий з ефектом перемотування, або чарівно повільний.
Деякі сцени немов виписані виразно-чуттєвими мазками художника. Неймовірний візуальний ряд доповнюється такою ж виразною музикою. А останні сцени фільму – такий приголомшливий контраст - чорний, білий і червоний. Складно знайти символічне значення цих кольорів в дзен-буддійської традиції. Чорний колір - відсутність кольорів веселки, колір, який поглинає, але не відбиває світло, символ порожнечі - психічної і космічної, колір небуття; білий - колір смерті і водночас колір свободи від страхів, колір спокою; червоний - колір крові, особливо в поєднанні з білим, кров на снігу. Потужне підкреслення кольорів посилює враження від фінальної сцени, про яку один з героїв сказав «Я бачив, як чоловік і жінка бились гострими мечами, та здавалось, що вони танцюють»
Фільм веде нас від раціонального світовідчуття у світ емпіризму та ірраціональності.. Тому "спустошуємо свідомість" і повністю віддаємося спогляданню витвору мистецтва, яким і є цей фільм.
«Захист неможливий
Режисер Шірайші Коджі
Подивилась цей фільм ще до війни, а забути не могла, бо надто сильно показане зло, що існує в людських душах. Своїми вчинками ми підсилюємо та звільнюємо його. Прозріння може прийти занадто пізно. «Іноді правда набагато страшніша за брехню».
З перших кадрів фільм затягує своєю зловісною атмосферою. Темнота вулиць, готична музика, невідворотність долі. Невідворотність долі чи темрява душ?
«Якщо хочете когось вбити, можете залишити повідомлення в телефонній будці парку. Тоді з вами зустрінеться чоловік в чорному костюмі з крижаним поглядом. Він виконає будь-яке замовлення. Люди помирають від страху, бо вбивця використовуючи силу навіювання, витягує зло, що живе в них.
Перед нами декілька історій людей, що вмирають жахливою смертю. Спільним є те, що поряд з ними бачать чоловіка в чорному костюмі. Усобукі Тадаші. Хто він? Його посмішка – це посмішка диявола. Ми не можемо зрозуміти його, та й сам він себе не розуміє. Він виконує ч ... ужу волю. «Якщо в душі людини темрява, то ця темрява поглине людину». Він втомлений своєю місією, але його кличе зло. Він буде вбивати, доки його не зупинять. Актор Мацузака Торі чудовий в цій ролі. В його погляді і зло, і страждання, він таємничий, зловісний, але й нещасний.
Інший герой Кавабата Токеру. Він лагідний, з привітною посмішкою. Але його душа темна, бо вбивства людей - то для нього насолода. «Вбивця ніколи не стане нормальною людиною. Навіщо стримувати себе», - говорить він інспектору Тада Томоко, яка довіряла йому. Її життєве кредо - закон та справедливість. Та іноді її довіра приводить до нових жертв.
Зло вічне і невідворотне? Хто має рацію – інспектор, яка вірить людям, чи найманий вбивця, що змушений виконувати злу волю людей? Фінальна зустріч не дає відповідь на це питання.
Вона вірить: «У душах людей є не лише темрява. Кожен може змінитися на краще. У мене є надія!»
Він: «Надія?...... Люди такі тупі!»
Шкода, що на сайті нема ще одного фільму на цю тему з тим же Мацузака Торі "Люди, що посміхаються". Той теж гостро ставить питання про зло, живе в нас.
Нічого особливого я не чекала. Не бачила жодного фільму цього режисера. Здавалось, що може цікаво у важких відносинах матері та дочки? Чим здивують бабуся та онук? Що може бути нового у розмовах старих подруг, дійсно старих за віком...
Але фільм виявився дуже глибоким, з таємницями, скелетами у шафах і дражливими питаннями.
Чи хочемо ми завжди знати правду про найрідніших нам людей? На що можна піти заради любові? Чи завжди люди такі, якими нам здаються? Чому так легко засуджуємо і так важко довіряємо?
Я декілька разів змінювала думку про головних персонажів під час перегляду фільму. Син подруги Вінцент здавався підозрілим, дочка злюкою, а стара Мішель трохи не в собі. Всі актори грали чудово, вони були ніби звичайними, та досить щирими. Чудова природа сільської місцевості недалеко Парижу, смуток осені, осені не лише природи, але й осені життя. Такий меланхолійний настрій. Навіть трагедія стає меланхолією.
Але після фільму на серці тепло. Навіть у найважчих життєвих ситуаці ... ях є люди, яких ми любимо, які нас люблять. Врешті треба просто продовжувати жити. А таємниці можуть залишатися таємницями. Може, нам не потрібно знати все, бо буде дуже боляче?
Щось вийшла не рецензія, а роздуми, навіяні фільмом.
Справді, чудовий французький фільм.
Як на мене найгріший фільм з трилогії. Може і був би 'нічого', якби якісніше були продумані персонажі. Деякі там були просто для заповнення вільного простору. І ще одне - не розумію, для чого персонажам які грають рідного брата і сестру - брати акторів різних рас. Ця повісточка впихнута так безглуздо і не до діла що аж і не смішно. Дуже недолуго виглядає умовний ліванець і ісландка як рідні брат і сестра. 6/10