Це найкасовіший фільм в корейському прокаті 2019 року, він навіть обігнав оскароносних «Паразитів». Я почала посміхатись вже з перших кадрів, настільки смішними були поліціянти, що намагались арештувати банду наркодилерів. Злочинець розповідає невдасі поліціянту, як би він мав його арештувати. А той каже, що не має грошей зробити це круто. Перші 10 хвилин фільму навіть не комедія, а фарс, апогеєм якого стали загублені кайданки, потрощені 16 автомобілів та втікач. І це тільки початок.
Південнокорейські режисери вміють грамотно і послідовно разом зі сценаристами розгорнути сюжетну лінію на неповні дві години хронометражу, не перетворивши добру його частину на розтягнуте і нецікаве видовище, залишивши лише 10-15 цікавих хвилин в кінці фільму. Тут буде цікаво, і дуже смішно майже увесь час.
Для більш зручного спостереження за бандою поліціянти вирішують відкрити курячий ресторанчик. Корейці обожнюють смажену курку, тому успіх ресторанчика закономірний, якщо буде гарний рецепт ... . Та ресторанчик стає настільки успішним, що його навіть хочуть показати по телебаченню. Повстає питання, а може покинути роботу в поліції та продовжувати бізнес.
У цьому фільмі все чудово. П'ятірка не упереджених поліціянтів намагаються розібратися у своєму призначенні, вони постійно перебувають в хаотичному русі, вони або зазнають повного фіаско, або злітають нагору при досягненні своїх цілей. Режисер І Бьонхон вдало використовує кумедні деталі. Пакет Gucci то з брудною білизною, то зі справжньою сумкою набитою грошима. Актори грають з почуттям, з серйозними обличчями в неймовірно смішних ситуаціях. Вони також лупцюють один одного на екрані на повну, не шкодуючи ні своїх сил, ні свого супротивника. Взагалі, корейці вміють ставити бійки на екрані без перегравання, але достатньо цікаво для кримінального фільму.
Назвати деякі епізоди дурістю акторів і режисерським пустощам неможливо, комедійний жанр цілком все виправдовує.
Композитор, що створював музику, вдало підкреслив події на екрані, не залишивши глядачу можливість розслабитись під час перегляду. Робота оператора бездоганна. Яскрава, якісна картинка демонструє глядачеві все до дрібниць, та ще іноді в дуже комічних ракурсах.
Отже, коли вам захочеться розважитись, коли буде або сумно, або нудно, то перегляньте цей фільм, тим паче він уже з чудовим українським озвученням.
Після семи років пошуків роботи, після втрати грошей, Чхве Ідже охоплює відчай і безнадія. Він вирішив, що «Смерть - це лише засіб припинити біль, який я відчуваю…» та вчинив самогубство.
Біля воріт пекла він зустрів дивну сутність, яка називає себе Смертю і призначає йому покарання за самогубство. Він, Ідже має померти 12 разів у різних тілах.
Режисер Ха Бьонхун створив крутий коктейль із фентезі, трилера, бойовика, драми та детективу. Навіть чорний гумор теж присутній. Видовищні бойові сцени змінюються переслідуваннями, катастрофами з якісно зробленим спецефектам, сцени неймовірної жорстокості різко змінюються тихими романтичними сценами.
Здається, різні життя, різні перевтілення, та вони всі пов’язані між собою, іноді якимось дрібницями, а іноді болісними зв’язками. Сюжет дуже цікавий. Може, деякі персонажі не до кінця розкриті, але ж це мінісеріал, формат такий. Зло в серіалі зображене, як в очевидному його прояві: злочин, корупція, убивство, так і в менш оче ... видних проявах: здобування грошей за будь-яку ціну, або надмірна увага до себе та нехтування іншими людьми. «Ви дбаєте про скалку на своєму пальці, а не про ніж, в чужому серці».
Візуально серіал досить цікавий, іноді неймовірно прекрасний. Використовуються і чорно-білі, і кольорові кадри. Кожна серія має свою колірну гамму. Оператор проявив себе не тільки при зніманні екшн сцен, але й у романтиці, використовуючи різні світлофільтри, що підсилюють кольори, та, відповідно, наші емоції. Міняється також музичний супровід, адже й перевтілення Ідже дуже різні. Є серії романтичні, є дуже жорстокі.
З кожним перевтіленням для Ідже дуже болючим стає усвідомлення того, як сильно він змусив страждати самих близьких йому людей. «Коли я зник із цього світу, моя смерть залишилася позаду з тими, хто любив мене». Ми всі невипадкові у цьому світі, наші долі пов’язані. Поліціянт, що був епізодичним персонажем в одній з перших серій, стає головним персонажем в одній з останніх серій. Актори, що грали перевтілення Ідже, ніби отримували його частинку. Це було зіграно неймовірно. Щось сприймалось майже на підсвідомому рівні.
Цей серіал колосально мотивує цінувати життя. Адже можеш щось змінити, лише тоді, коли живий. П
Розумію, що мій погляд на фільми, мої уподобання дуже змінились за роки захоплення корейським та японським кінематографом. Мені важко розповідати про свої враження людям, які далекі від цього. А ще важче розповідати про фільми, які є абсолютно авторським продуктом без будь-якого натяку на масовість. Сказати, що цей фільм не для всіх, буде неправильно, тому що безліч людей живуть звичайним, простим життям.
Важко побачити красу буденності особливо нам, особливо зараз.
А про що фільм?
Головний герой Хіраяма працює прибиральником туалетів в Токіо. Щодня він їздить з роботи на роботу своїм мікроавтобусом, слухаючи рок 1970-х на стареньких аудіокасетах: The Animals, The Velvet Underground та інш. Кожен його день однаковий – зранку робота, перерва на споглядання та фотографування дерева, потім лазня, обід, книжкова крамниця зі старими книжками, читання книжки перед сном, сон. Але все у нього так гарно виходить. Здається, що він радіє і дивується кожному дню. І дощ, і сонце, і похм ... уре небо - все добре. У своїй мікроквартирі він вирощує в горщиках не кімнатні рослини, а дерева. Він фотографує дерево на стареньку «мильницю» на плівку, він насолоджується грою світла, шурхотом листя, вітром, що грається кроною дерева. Він з насолодою миється в лазні, він насолоджується їжею. Хіраяма дуже мовчазний. Слова йому не особливо й потрібні.
Ритм життя порушується, коли до нього приїхала племінниця Ніко, що втекла з дому. Ніко подобається жити у Хіраями, вона відчувала тепло і радість життя, якого не вистачає у власній сім'ї.
Про такий фільм важко писати, як важко писати про музику, чи про живопис, бо головне тут не зміст, головне не візуальні ефекти, не фантазії про життя на інших планетах. Хіраяма живе поряд з нами, а таке враження, що на іншій планеті.
І неможливо відірвати очей. На щастя, я змогла подивитись фільм у «Жовтні», на великому екрані. Дуже люблю актора Кодзі Якусьо. Тому радію, що він отримав нагороду Каннського фестивалю за кращу чоловічу роль. Його посмішка крізь сльози неймовірна.
Фільм був в прокаті. Дивина, адже японське і корейське кіно не потрапляє до українських кінотеатрів. На жаль.
Чому Хіраяма щасливий і спокійний? Після титрів є фінальний кадр із поясненням слова «Komorebi», яке є лише в японській мові. Його можна перекласти як «сонячне світло, що просочується крізь дерева». Цей фільм Вім Віндерс присвятив великому японському режисерові Ясудзіро Одзу.
싱글 인 서울
Режисер Пак Бомсу
Зараз знову багато читаю, менше дивлюсь кіно. В одній з книг Еріка Шмітта прочитала таке. «Закрита книжка німує; вона може заговорити лише тоді, коли її розгорнуто; і мова, якою вона заговорить, буде мовою читача, буде забарвлена у його очікування, бажання, прагнення, пристрасті й хвилювання. Факти — мов речення в книзі, самі по собі не мають значення — лише те, яке їм надають інші». З кіно теж так.
Очікування були великі, тому що давно люблю і слідкую за творчістю головних акторів. Ім Суджон люблю ще з фільму «Історія двох сестер». Вона завжди різна, але завжди запам’ятовується. А про І Донука годі й говорити.
Цікаво, що спочатку я подивилась фільм з субтитрами, але й українське озвучення чудове. Голоси, інтонації, настрій – все добре.
У фільмі чудово показані стани самоти та самотності. Коли прагнення самоти Пак Йонхо стало самотністю? Він досконалий в роботі, він досконало влаштував свій побут, він самодостатній, має хобі. Він щосил ... и насолоджується самотністю, хоча іноді це виглядає досить кумедно. Його аргументи, чому самотнім бути краще, слушні. Адже, коли ми з іншими людьми, то завжди граємо ролі, тільки на самоті можемо бути собою та пізнавати себе. Та, може він боїться стосунків, може пережив травматичний досвід?
Редакторка видавництва Хьонджін теж самотня. Але їй просто не щастить з чоловіками. Робота для неї все. Вона любить лише роботу, вона живе роботою, занадто прямолінійна, та в побуті повна протилежність снобу Йонхо, нечупара, а часом й зовсім безпорадна.
Ці двоє починають працювати разом. Вони такі різні, часто сперечаються. Зображено це досить іронічно. Деякі ситуації просто кумедні та ще й невимушено зіграні акторами. Фільм приємний, з потрібною інтонацією, з гарними краєвидами Сеула та візуально досконалими сценами у квартирі Йонхо.
То чи залишаться ці двоє самотніми, чи мають шанс змінити своє життя?
Мій настрій, мої очікування, мої хвилювання, мої думки - впізнавала це у фільмі.
Попередження: рецензія містить спойлери
Якби я мав власного внутрішняка, то без вагань відправив би його в Lumon Ind. Він сидів би там за монітором, дивився серіал Severance, і займався очищенням його від зайвих пауз, дурних риторичних запитань типу "хто я, де я, і що тут взагалі відбувається", неймовірно красивих пейзажів і натюрмортів, а також інших вражаючих сцен, ніяк не пов'язаних з сюжетом. Вийшов би класний двогодинний фільмець для вечірнього перегляду за склянкою чаю з печеньками. У фіналі мій внутрішняк повбивав би всіх бігаючих по білих коридорах цілісних і розділених козлів, козлиць, козенят і Бена Стіллера. Любовну лінію Джона Туртурро і Крістофера Вокена можна залишити, це гарантувало би їм Золоту пальмову гілку в Канні (одну на двох) після таких невимовних страждань.
Спадкоємці Девіда Лінча, який цього року нас покинув, могли би подати позов на творців серіалу за відсутність в титрах імені великого режисера, у якого вони запозичили ідею таємничих коридорів, де головний герой зустрічається зі своїм двійником і т.п. Що там казати, хоча навіть антропологічно Марк/Adam Scott підібраний дуже схожим на агента Купера/Kyle MacLachlan (масивне вольове підборіддя і т.п.), але все-таки Бен Стіллер - це не Девід Лінч, і нема на то ради...
Події відбуваються на тлі другого маньчжурського (Династії Цін) вторгнення в Чосон (Корея). Трохи вступної історії про наших персонажів, а потім напруга до останньої хвилини. Зараз я навіть не можу одразу пригадати чи бачив я раніше подібний фільм про стрільців з лука. Це було захоплююче.
Бойовик з розгорнутою сценою погоні, в якій лук і стріли виявляються настільки ж захоплюючими, як і бойові мистецтва. Екшн, який лаконічно й ефективно розвиває просту ідею до самого кінця. Ніяких складних концепцій, 3D чи IMAX, лише класика, яка ніколи не підводить у виконанні своїх обіцянок.
Головний герой Нам І швидкий і хитрий, оскільки він не має часу на щось інше.
Незважаючи на обмеженість ролі, Пак Хе Іль втілює його з інтенсивністю та легкістю, яка легко втягує глядача у його скрутне становище. Незважаючи на те, що це не вагома, драматична роль, гра Пака була справедливо поцінована і навіть відзначена нагородами, зокрема, 48-ю премією "Grand Bell Awards" та 32-ю премією &quo ... t;Blue Dragon Films Awards" у номінації кращий актор.
Фільм також отримав нагороди у номінаціях "Найкращий актор другого плану" Рю Син Рьон на премії "Blue Dragon Films Awards" і "Найкраща нова актриса" Мун Че Вон на преміях "Grand Bell Awards" та "Blue Dragon Films Awards". На преміях "Grand Bell Awards" та "Korean Association of Film Critics Awards" фільм отримав нагороди за кращі візуальні ефекти, кращі звукові ефекти, краща операторська робота.
"Війна стріл" став найкасовішим корейським фільмом 2011 року.
Фільм також відзначається рідкісним використанням маньчжурської мови в деяких діалогах і демонстративним використанням техніки стрільби з лука, зокрема, направляючої для стріл "тонга".
Пьонджон/Pyeonjeon
(також відомий як "(편전)", "джунджун/Junjun") або егісал ("애기살" або "дитяча стріла", або іноді "міні-стріла") - це коротка стріла або болт, що випускається за допомогою довшого бамбукового наконечника стріли, який у корейській стрільбі з лука називається тонґа. Тонга (також відома як "Тонг-а") дозволяє випускати коротку стрілу на повну довжину натягу з повнорозмірного лука, це пристрій з перенатягом. Тонга, що використовується з луком, дещо схожа на арбалет. Японці мали схожу стрілу під назвою "кудайя" ("管矢"), яку випускали через трубу.
Якщо ви дивились серіал "Імператриця Кі", то вже бачили такі стріли, адже головна героїня теж ними користувалася.
Кожен фільм цієї франшизи відрізняється від будь-яких інших екшн франшиз, які можуть бути вам відомі тим, що кожен сценарій бере за основу реальні справи. Четвертий фільм не став виключенням.
Фільм заснований на справі про вбивство в Паттайї в листопаді 2015 року, коли південнокорейці в Таїланді викрадали, ув'язнювали і використовували комп'ютерних програмістів для управління нелегальним гральним сайтом. Та на ще одній справі 2018 року проти цифрової злочинності, де поліція накрила мережу азартних онлайн-ігор. Кількість заарештованих членів організації на той момент перевищила 100 осіб від касирів найнижчого рівня до голови верхівки.
Перший фільм заснований на інциденті, що стався у травні 2004 року в китайському кварталі Гарібон-дон, Гуро-гу, Сеул, коли 14 китайських-корейців з "фракції Wang Geon-i" були заарештовані за звинуваченням у спробі вбивства, а також на інциденті, що стався у квітні 2007 року, коли 7 членів янбянської організації "Хокса-па&quo ... t;, що також базується в Гарібон-донг, були заарештовані, а 26 - без утримання під вартою, і їм було висунуто обвинувачення.
Сюжет другого фільму ґрунтується на історії Юн Чхоль-вана, зниклого південнокорейського солдата, який був підозрюваним у справі про серійні викрадення та вбивства, що відбувалися на Філіппінах між 2008 та 2012 роками, жертвами яких стали ще кілька корейців, що зникли безвісти. На відміну від фільму, в якому винні були покарані, реальний інцидент не був повністю розкритий через непідтверджену кількість жертв і невизначеність остаточної долі Юна. Реальні фігуранти справи були засуджені до довічного ув'язнення лише за декілька з усіх скоєних ними вбивств.
Третій фільм заснований на реальній справі про контрабанду метамфетаміну в Південній Кореї у 2017-2018 роках, яку вдалося спіймати завдяки спільним зусиллям Південної Кореї, Японії та Тайваню.
Всі ми розуміємо: це бюджетна версія Bullet Train, тільки в літаку. Екшн присутній. Деякі актори виглядали карикатурно (особливо леді-бос і керівник групи), зате інші - приємно здивували. Марко Зарор, наприклад, той самий "співак із бізнес-класу". Charithra Chandran з великими очима й харизмою - цілком органічна, як і Джош Гартнетт.
Але, як і Западня, це типовий VOD-бойовичок: спершу реліз на Sky Cinema (щось типу британського Netflix), далі - на стрімінгах, хто купить.
Про перегляд не шкодую: фільм справляється зі своєю розважальною функцією. Екшн норм, є кілька оригінальних моментів (жаб’яча отрута - топ). Крові теж не пошкодували.
Міцний середнячок, який не соромно ввімкнути ввечері з піцою.
Хоча "Викрадення 1971" починається із заяви про те, що його сюжет вигаданий для художнього переказу, суть його дуже схожа на факти і базується на історичних подіях.
23 січня 1971 - Внутрішній регулярний пасажирський рейс авіакомпанії Korean Air Lines, що виконувався літаком Fokker F27 Friendship 500 (HL5212) між Сокчхо і Сеулом, був захоплений озброєним ручними гранатами чоловіком у небі над повітом Хончхон, провінція Гангвон. Співробітник служби безпеки вистрілив у викрадача, і коли він падав, бомба, яку він тримав у руках, вибухнула, а другий пілот заблокував її своїм тілом, втративши ліву ногу і праву руку, і згодом загинув від надмірної кровотечі. Літак здійснив аварійну посадку на безлюдному пляжі в повіті Косон, провінція Канвон, Південна Корея, після чого був списаний.
Що стосується рейсу 11 грудня 1969 літака YS-11, 39 пасажирів і членів екіпажу були повернуті до Південної Кореї, однак чотири члени екіпажу і вісім пасажирів не повернулися, вважаються безвісти зн ... иклими або ж такими, що застрягли в КНДР. У репортажі The New York Times Північна Корея заявила, що відставні офіцери ВПС Південної Кореї добровільно полетіли на свою землю. Також згадується, що вісім пасажирів добровільно вирішили залишитися на батьківщині. Наскільки ці заяви є правдою можна лиш здогадуватись.
Документалка зроблена з надзвичайною повагою та любов’ю до Формули 1. Вона фокусується на 30 роках історії, яку пустили крізь призму еволюції безпеки в королівському автоспорті, тому є ідеальним доповненням до фільму Rush. І навіть якщо ви знайомі з усіма історіями, документалка може зацікавити великою кількістю архівних відео та дуже гарним монтажем під хорошу ліцензійну музику. Наприклад, частину про Монако я переглянув кілька разів, просто тому що виглядало воно кльово.
Єдина претензія до документального фільму — назва. Просто одиниця? "1" погано гуглиться і є хорошим способом зробити фільм забутим. Хоч у нього є друга назва, "Life On The Limit", вона майже не використовується в заголовках. Чому б одразу не назвати 1: Life On The Limit — незрозуміло.
Попередження: рецензія містить спойлери
Дуже крута гра акторів. Особливо головного обвинуваченого.
Зйомка бомбезна. Розподілення сюжету і показування в кожному епізоді окремої ролі - ну це мега.
Затронута тема взагалі потребує термінової уваги нашого суспільства. Вже достатню кількість років як
Дуже крутий, складний серіал
Перші дві серії дуже важко переживав
У центрі сюжету виявляється хлопець Чонсу, який закінчив університет та хоче написати роман. Нещодавно він зустрів Хемі, з якою виріс в одному селі, і спочатку не впізнав її, бо дівчина зробила пластичну операцію. Незабаром вона повідомляє, що збирається ненадовго з'їздити до Африки та просить хлопця доглянути її кота. Слова та вчинки дівчини загадкові, де правда, де лише її уява, неможливо зрозуміти. Повертається вона з Беном, багатим хлопцем, ніби оповитим ореолом загадковості. Хемі розповідає про Африку, про два танці бушменів: танець «маленького голоду» і танець «великого голоду». «Маленький голод» – це голод фізіологічний, бажання поїсти. «Великий голод» – бажання пізнати світ і себе.
Але це фільм не про любовний трикутник. Адже кожен з героїв має таємниці, кожен з героїв шукає свої сенси. Один з самих загадкових епізодів – танець Хемі на заході сонця в селі на батьківщині Хемі та Чонсу. Це не лише повна розкутість після куріння марихуани. Найщасливіший день жит ... тя Хемі, за її словами. Вона хоче вирватись зі своєї реальності. Захід сонця, прапор Кореї, музика, голизна, руки, мов крила птаха, та раптові сльози. Бен сміється, Чонсу приголомшений і ділиться з Беном своїми сімейними історіями, а Бен розповідає про своє дивне хобі…
Тривога та очікування чогось жахливого… Трилер сповнений натяків, знаків, очікування… Зустріч з Беном. Дивні знахідки в його квартирі. Зустріч з матір’ю, яку Чонсу не бачив 16 років.
Розгубленість – головна риса головного героя, розгубленість – основне відчуття після перегляду фільму. Такий фінал…
Як писав сам режисер про цей фільм «двозначність фіналу повторювала питання нашого світу і життя.
Контраст - ключове слово цього фільму, тому що фільм показує межу між протилежними речами. Видиме і невидиме, те, у що ми віримо, і те, що є насправді, реальність і фантазія, метафора (мистецтво) і реалізм».
Історія двох людей різного віку, чоловіка, якому за 40 та дівчину, якій за 20, що переживають не найкращі моменти у своєму житті.
Пак Дун Хун здібний, надзвичайно компетентний інженер-архітектор, який не отримав підвищення. Він любить свою дружину, але шлюб явно на стадії кризи. На роботі йому підкинули хабар. Не розуміючи, що відбувається, Дун Хун помічає, що тимчасова співробітниця І Джі Ан була свідком інциденту.
І Джі Ан дівчина з купою боргів та прихованим життям, що доглядає за хворою бабусею. Вона не привітна, носить таку собі емоційну броню з шипами, щоб оточуючення не знало нічого про неї, бо дізнавшись не буде заглиблюватись в деталі, а відразу перейде до осуду.
Мій Містер зображає похмурі, депресивні реалії та двох людей, які протистоять цьому. Вони застрягли трясовині своїх проблем продовжуючи рух по колу. Їхня зустріч була далеко не з приятельських мотивів, але вони навіть не уявляли на скільки духовно прив'яжуться, перейнявшись проблемами одне одного, навіть не ... розповідавши про них і не просячи про допомогу, а просто спостерігаючи. Попри досить короткий термін від дня їхнього знайомства, вони стали справжніми друзями, бо ніхто не являється твоїм другом поки вони не захищають твоє ім'я, під час твоєї відсутності, а ці двоє саме це й робили.
IU (І Джі Ин) дуже добре зіграла. Ти віриш її персонажу. Можливо, частково їй підходять такі ролі й вона добре вживається в них, тому що в дитинстві зростала в бідності й переживала труднощі.
І Сон Джін зіграв простого працівника компанії, тому не треба вимагати від нього харизми Джеймса Бонда, це не логічно. Все, що було написано на його обличчі саме таким і має бути.
Погода тут являється додатковим актором. Події відбуваються в холодний період, але в сцені перед титрами останнього епізоду, коли все позаду, а головні герої зцілились, все цвіте та зеленіє.
До речі не завжди комедії рятують вас від поганого настрою, а навпаки. Саме такі проєкти, які дають зрозуміти, що у вашому житті випадає не більше випробувань, ніж ви можете подолати.
Ця драма не про те, як віднайти, а про те, як не втратити себе, про відновлення, відродження, зцілення.
Я не є фанатом DMC, тому не канонічність в багатьох моментах мене не мали б зачепити, але навіть мені загравання із сірою мораллю здалося зайвим. Бо знову не все так однозначно, а демони, виявляється, не всі злі. Знову антагоніст поганий, бо люди погані, і взагалі, у нього просто інший погляд. Знову Америка показана злом гіршим за пекло, для якої ядерка це звичайна справа.
Інколи добро має залишатися добром, а зло — злом. Бажання з чорно-білих світів робити сірі зараз явно не на часі, і ми вже бачимо, як подібний наратив завдає шкоди.
Втім, якщо шукати екшну, то він тут справді кльовий — особливо в моменти, коли Данте дають "гратися" зі своїми противниками. У цьому аніме багато хорошого, тож тим більше шкода, що спробами ускладнити світ автори дещо зіпсували враження.
Якби Кемерон відмовився від своєї саги й натомість зняв би фільм про будні На'ві або документалку в стилі "Blue Planet", я був би в ще більшому захваті. Я люблю підводні світи, тому для мене знайомство з океанічною флорою та фауною Пандори було неймовірним. Важко навіть сказати, в якому ще фільмі можна побачити настільки велику любов до підводного світу. Подібне можна знайти хіба що у відеоіграх, і то лише в серії Subnautica.
І все було б чудово, якби не надто затягнутий фінальний бій. Година для такого – явно забагато. Було відчуття, що події зациклені, а фінальна драма існує лише на вимогу авторів, щоб видавити з глядача сльозу. І хоч остання година не встигає затьмарити захоплення, яке було під час знайомства з океанічним світом, але бажання повторного перегляду ця година все ж трохи перебиває.