Дуже люблю фільми-вистави українського виробництва, які надзвичайно якісно зроблені. Якраз «Три ідеальні подружжя» (1993) належить до цього дивовижного способу фільмотворення. Власне ця постановка одночасно протікає трьома взаємопов’язаними каналами. Перший — реальний і дуже атмосферний, що сягає у першу половину 90-х, до Моєї рідної оселі, де Я із захопленням уперше подивився цю картину по Нашому Чорно-білому ламповому телевізору на УТ-1. Другий і Третій канали зливаються у Перший, позаяк вони є результатами парної уяви — одночасне перебування в Нашому сільському кінотеатрі «Космос» і Тернопільському драмтеатрі (роботи якого інколи транслював УТ-1 у кінці 80-х і на початку 90-х). Сюжет доволі цікавий і вже з перших щасливих кадрів та із самої назви стає зрозуміло, що ось-ось розпочнеться дещо! «Брудна білизна» не змусила на себе довго чекати і з’явилася під клясичним соусом. Гра розпочалася і Я насолоджувався нею. Надзвичайно приємно спостерігати за клясичними-вічними речами у блискуч ... ому способі їхньої подачі талановитими українськими акторами: зрадники найбільше обурюються, коли їх зраджують і від злости «підпалюють Увесь Світ»; тихі-спокійні-порядні-безпроблемні стараються якомога швидше все погане забути і повернутися до свого багаторічно-законсервованого ідеального життя; правдолюби намагаються добратися до істини; усвідомлені винуватці шукають шляхи безслідного та безболісного вирішення проблеми; вимушені спостерігачі ситуації у цілковитому нерозумінні «що трапилося» і в залежності від їхнього знаходження від епіцентру подій — по-різному страждають від «ударних хвиль»; винуватці вміло-переконливо завуальовують свої бажання і вводять глядачів у таку оману, яка залишає довгий-довгий слід роздумів у пошуках відповіди на запитання «А де ж тут правда???» Отож, усі герої в тій чи иншій мірі втягнені у конфлікт і драма розгортається аж до кінцевих титрів, після яких глядач іще довго буде з роззявленим від здивуванням ротом «перетравлювати» побачене.
Моя оцінка після першого та кожного наступного перегляду телеп’єси «Три ідеальні подружжя» (1993) стабільно складає 10 балів із 10-ти!
«Як чоловіки про жінок говорили» (1988) — се файна українська сорокахвилинна телевистава у такому сільсько-вишиванчасто-традиційному гумористично-пліткарському стилі. Усі невеличкі історії, незважаючи на проблему, показані в комічному світлі. Жарти, сварки, балачки, життєві ситуації, одяг, житло, їжа і предмети побуту наповнені настояною на тисячолітній історії, обрядах, фольклорі і традиціях Українськістю! Ця постановка є цитатником прислів’їв і крилатих фраз. А головне, головне — це кохання! Музичний супровід також органічно підкреслює відеоряд. Неодноразово стверджував, що фільми-вистави є сильною стороною Українського кінематографу 90-х. Цей спосіб зйомок додає свого атмосферно-сприйняттєвого присмаку при спогляданні гри акторів у театральних або близьких до театрально-сценічних умов і декорацій.
Моя оцінка фільму «Як чоловіки про жінок говорили» (1988) є незмінною із Мого першого знайомства у 1992-му році (Моя 5-та кляса) і складає 10 балів із 10-ти.
Моє знайомство з фільмом «Подарунок на іменини» (1991) відбулося у Вересні 1993-го на УТ-1 і сприйняттєве відлуння шкільної давнини доволі відчутне і тепер. Простий сюжет і водночас неочікувано повчальний. Бруківка, калабані, Ранньоосінній міський пейзаж, красива архітектура з багатими історичними пам'ятками, кам’яні арки, споруди й мости, кінний транспорт, в’язничні ліхтарі та інтер’єр, побут, костюми, що атмосферно підсилені погодою, кольорами-барвами й музичним супроводом, — переконливо передають тогочасну добу. Актори вдало передали образи й характери своїх героїв. Хоча оце «вдало» є сугубо інтуїтивним, позаяк не про всіх героїв є достатньо інформації і тільки з їхніх дій, гри та міміки виникає впевненість, що саме так і повинно бути. Реакція Хлопчика на подарунок Батька викликала щирі сльози і віру в те, що Син піде більш гуманним професійним і виховним шляхом.
Моя оцінка екранізації «Подарунок на іменини» (1991) залишилася незмінною за понад тридцять років із часу першого ... перегляду — 7 балів із 10-ти.
Це настільки бездарне, безглузде і жалюгідне кіно, що я навіть не знаю з чого почати. Лише після перегляду фільму я зайшов на Кінобазу і побачив що фільм зняв Мел Ґібсон. Не розумію як Марк Волберґ підписався на це.
Картина намагається бути серйозним гостросюжетним трилером і одночасно комедією. Натомість маємо порожні жарти, плаский гумор (я обмочився хахаха, а я наклав у штани гигиги) і грубий тон.
Акторська гра жахлива. Іноді персонажі просто дивляться в камеру і застигають на довгі секунди, наче намагаються розтягнути хронометраж. Жоден актор не зіграв нормально. Таке відчуття що їх взяли десь в містечковому театрі, або на каналі УТ Волинь. Це стосується і Марка Волберґа. Я б навіть сказав що це стосується його в першу чергу. Він намагається зіграти поганого (і лисого) хлопця який весь час загрожує насильницькими сексуальними діями по відношенню до інших героїв. Є моменти, де він намагається косплеїти Джека Торренса з Сяйва Стенлі Кубрика. Ви навіть не уявляєте як це погано ... виглядає.
Сюжет скоріше за все писали по ходу зйомок. Тут є буквально всі штампи про перевезення свідка/ув'язненного на літаку. Жінка грає федерального агента який має перевезти важливого свідка. У неї головна роль - і вона як мати по відношенню до свідка-чоловіка. Він натомість плаксій, слабак, балакучий до нестями, боягуз. Дорослий мужик з щетиною який грає маленького хлопчика. Іноді здається що актори самі в шоці від тексту який їм доводиться промовляти.
Спецефекти на рівні Сам удома 3.
Здається, при створенні цього шедевра сам Гібсон був на автопілоті. Фільм страждає на тяжку форму творчої деградації. Це сценарій який точно мав би залишитися у кошику. А за гру Волберга відчуваєш іспанський сором.
Єдиний плюс цього фільма те що він швидко закінчується. Не раджу до перегляду.
«Дзвін» – це моторошний 45-хвилинний психологічний фільм жахів, який майстерно поєднує зображення буденності зі висхідним почуттям жаху. Він розповідає історію шеф-кухаря Мацуоки, що підробляє викладачем кулінарних курсів, і якого починає переслідувати звук, дзвін, що стає передчуттям лиха.
Мене дивують та захоплюють фільми Кійоші Куросави. Багато з них – це своєрідні метафізичні загадки. Він часто досліджує зло, що присутнє в людській природі та чинники, які сприяють його проявам. Я декілька разів передивлялась фільм «Cure» 1999 року, намагалась розгадати його символіку. Не варто навіть намагатися розшифрувати цей фільм з погляду повсякденної раціональності чи навіть традиційної структури кіно. Думаю, що «Дзвін» занурює глядача в тематику зла ще глибше. Це короткометражний фільм, але він не для всіх, занадто нетиповий.
Ретельна градація фокуса світла, використання кольорів та монохрому. Спалахи світла на металевих поверхнях кухні. Мінімалізм фільму з його рідкісними діалогами та ... акцентом на візуальній розповіді створює відчуття тривоги та залишає багато на розсуд уяви глядача. Думаю, важко забути синю сорочку вчителя Мацуока на тлі сірих меблів, його тривожний погляд… Взагалі, у фільмі багато металу, звуку металу, предметів з металу. Багато разів бачимо кулінарний ніж. На питання детектива, чи не страшно тримати в руці такий страшний предмет, Мацуока відповідає, що все залежить, для чого використовувати ніж.
Але, здається, що метал перемагає... Він заповнює не лише життєвий простір людей, але й проникає в їх свідомість. Тому такий дивний учень, що говорить про свій наполовину металевий мозок, тому він так відчайдушно штрикає ножем хлібину, тому такий дивний сміх сина Мацуоки, тому така страхітлива його посмішка і металева іграшка в його руках. А хіба можна забути вираз обличчя дружини, що затято сплющує бляшанки? Жодна сцена, жодний кадр не є зайвим у цьому фільмі. До речі, мені здалось, чи справді зображення в дзеркалі й реальний Мацуока не були синхронними під час руху?
Звукове оформлення особливо ефектне. Повторювані звуки служать постійним нагадуванням про невидиму загрозу, що нависає над Мацуокою. Звук підсилює жах повсякдення. Він передвісник відчаю. Звуки дуже голосні, або неприємні. Торохкотіння бляшанок, звук поїзда, неприємне шкрябання при очищанні столів від бруду. Життя у великому місті сповнене неприємними голосними звуками. Ми, українці, ще й прислуховуємося щоночі до інших звуків, які несуть смертельну загрозу.
Фірмовий стиль Куросави повністю проявляється у «Дзвоні» – з його повільним темпом, тривожною атмосферою та зосередженням на психологічному стані головного героя. Життя в тривозі, несповнені очікування, холодна атмосфера вдома – до чого все це приводить? До божевілля, насильства, депресії? Дослідження страху, параної та крихкості людського розуму є водночас тривожним і незабутнім. Звуки стають неприємнішими, практично нестерпними у фіналі фільму. Незрозуміле світіння екрана домофона, повна відсутність людей на вулиці – все поширює відчай Мацуоки, він плаче, він страждає. Як же чудово рухається в кадрі актор Мацуо Йошіока…
Моторошний та екзистенційно жахливий, такого я давно не відчувала. Таке відчуття було після першого перегляду "Cure". Повсякденність, що стала відчуженням, страхом, страхом, навіть жахом. У фільмі майже нема крові, сцен насильства, але моторошність буденності вражає.
Кіоші Куросава досліджує зло, що є у нашій підсвідомості, зло, що виривається назовні насильством. Це насильство поширюється, як вірус у заповненому металом місті, де так мало людського тепла.
Неймовірний фільм.
Містично-жахливий психологічно-детективний шедевр.
Сюжет. Кенічі Такабе, детектив поліції Токіо, бере участь у розслідуванні серії дивних вбивств. Кожен з убивць калічив свою жертву, вирізавши на шиї чи грудях померлого великий знак «Х». Хоча всі зловмисники зізнаються та пам’ятають свої вчинки, жоден, здається, не має вагомих мотивів чи пояснень своїх дій.
Такабе разом зі своїм другом і колегою, судовим психологом Сакумою, звертають увагу на дивного чоловіка, який поєднує всі ці вбивства. Це Мамія. Здається, він втратив пам’ять. Він ухиляється від запитань Такабе, але сам питає, провокує. "Хто я? Хто ти? Розкажи про себе…" Мамія абсолютно незворушний, також він вивчав гіпноз. Може, він змушує людей вчинити злочин? Але, за словами психіатра, навіть під гіпнозом людина не може змінити свої базові принципи. То що ж відбувається? Може, Мамія, є таємничою лінзою, що підсилює прихований дисбаланс душ, віддзеркалює його. Він полює на тих людей, які живуть у бр ... ехні. Завдяки своєму гіпнотизму Мамія змушує людей відтворювати правду, змушує їх діяти під впливом насильницьких бажань, які вони ретельно приховують від себе та інших
Фільм повільний, безрадісний. Здається, режисер використовує всі засоби, щоб створити похмурий фон. Яскраві кольори – це червоний колір крові, колір світлофора, колір сидінь автобуса, синій - обкладинка книжки. Музики у фільмі майже нема. Звуки фільму страшні, відразливі. Навіть шум океанських хвиль лякає. Лякає повсякденність, рутина. У фільмі люди – то звичайні раціональні істоти – поліціянт, що заздрить колезі, одружений чоловік, що нудьгує в буденності, лікарка, що відчуває свою недооціненість. А Такабе? Він, що уособлює справедливість суспільства, чи має він притлумлені почуття? Чи хоче він знати правду про себе? Чи його найпотаємніші емоції теж вибухнуть від спалаху світла чи розливу води?
Фільм витриманий у традиції класичного японського кіно. Композиція кадру майже завжди статична, використовуються загальні плани, нема динамічного розвитку конфлікту, а персонажі часто знаходяться в бездіяльності або споглядальному стані. Також, цей фільм нагадав мені «Щоденник сільського священника» Робера Бресона. Стиль фільму аскетичний, адже режисер відкидає те, що автоматично викликає емоцію, щоб глядач спромігся зазирнути в глибину. Режисер продумує все до найменших дрібниць. Він хоче відтворити реальність, яка більша того, що ми бачимо і відчуваємо, змусити нас зазирнути в приховане.
Глядачу, що звик до емоційних прив'язок, цей фільм може здаватись важким для перегляду. Та «Лікування» зачаровує, затягує, хоча змушує нас зустрітись з насильством, що виникає з підсвідомих бажань, змушує визнати присутність монстра, що ховається за милими посмішками, змушує бути чесним з собою та прийняти себе у всій правді.
І як же мені подобається фінал...
Драма підійде всім, як підліткам, бо є багато повчань, так і дорослим. Також для тих, хто любить екшн і помсту. Мені подобається нетиповість головного героя, його нетиповий характер, його інтелект, використання навколишнього середовища під час бійки, привіт Джекі Чану. Навіть для фанатів фільмів з Джекі Чаном підійде. Психологічна складова з персонажами, їхніми вчинками та почуттями.
Другий сезон, на мій погляд, не здав позицій. Я не знайомий з першоджерелом, але в кінці 2 сезону є натяк на 3 сезон. Якщо автор вебтуну написав продовження і це буде добре продуманий фінальний розділ перед закінченням школи, то чому б і ні.
P.S. Круті саундтреки.
У соцмережах можна помітити, що люди порівнють цей серіал з фільмами про Джона Віка. Так, "Джон Вік" став впізнаваною франшизою, яка мені теж подобається, а режисер Чад Стагельскі та актор Кіану Рівз добре постарались. Але хіба він перший підняв тему помсти змішаною з екшеном, що тепер слід вважати, що фільми та серіали, які вийшли після нього копіюють його? Чи варто тепер всі фільми про помсту з екшеном сприймати через призму Джона Віка? Не думаю.
Це кумедно, адже творці "Джона Віка" заявили, що корейський фільм "Людина нізвідки" (2010) мав значний вплив на франшизу "Джон Вік".
Режисер Чад Стагельскі розповів, що вони зверталися до фільму І Джон Бома, зокрема, при створенні історії про Бабу Ягу. Зокрема, вони вказали на мінімалістичну композицію фільму, графічний характер і загальний тон таємничої, вправної фігури, яка прагне помсти, як на джерело натхнення. У "Людині нізвідки" також розповідається про колишнього спецназівця, який вп ... адає в лють, щоб захистити молоду дівчину, що перегукується з історією Джона Віка.
Режисер розповів, що трилогія "Помсти" корейського режисера Пак Чан Ука теж мала вплив. Ще одним джерелом натхнення був американсьеий фільм Point Blank 1967.
Того ж таки 2010 року разом з "Людиною нізвідки" вийшли такі південнокорейські фільми про прмсту як "Я бачив диявола", "Жовте море" планка яких була виско піднята. Та й багато інших бойовиків, тому творцям корейського серіалу немає потреби когось копіювати. У них інколи в серіалах про школярів екшн не гірший чим у фільмах про ґанґстерів.
Тепер про новинку "Без милосердя". Серіал тривалістю 7 серії, які всі разом займуть близько 5 годин, а той менше, тому можна подивитись за один присід.
Я думав, що сюжет буде простіший, але творці все ж підкинули інтриги і одразу зрозуміти всю картину не можна. В кінці кожної серії після заставки з назвою серіалу будуть сцени, які поступово будуть розкривати всі подробиці.
Тепер про екшн. Дія нарощується протягом 4 серій, а у другій половині серіалу приділили більше уваги сюжету, дещо пригальмувавши з екшеном, тому є відчуття, що фінал пішов наче як на спад, бо ззазвичай велике протистояння з найбільшою кількістю противників очікуєш в кінці, а воно було в середині. Екшн є, але вже більш в стилі один на один.
Мені не сподобалось як в одній зі сцен перед фіналом головний герой так тупо отримав по кулі в обидва плеча, одна з яких на виліт, інша точно не скажу, а антагоніст замість цих вибриків легко міг його вбити. Це був величезний ризик, стояти як вкопаний, ніби він безсмертний чи термінатор. А потім з цими обома прострелиними плечами продовжувати битись. Антагоніст мав вигідніше становище, ця сцена мені не сподобалась. А в цілому дивитись можна, хороший бойовик і сюжет має загадку.
Цілком об'єктивна оцінка думаю десь від 7 до 7,5 максимум.
Я не збирався дивитись цей фільм, але звісно звернув на нього увагу, бо шуму накололо нього було
Подивився я його тому, що мені порекомендував його глянути викладач гітари, типу блюз, музика все таке.
Я був готовий що це буде "Від заходу до світанку" та приблизно так і вийшло.
Перша частина цікава і атмосферна- ганкстери, сурові брати тримають всіх навколо. Торгівля спиртним, покупка нерухомості, якісь не зрозумілі відносини в родині.
Добре б було, щоб у другій частині нам пояснили що до чого, але ні, друга частина це трешак з вампірами.
6/10 за блюз не й за час витрачений.
Якщо ви не любите блюз та гітари- подивиться щось інше
«Марія, Мірабелла» («Maria, Mirabela» (1981)) — напівказковий музичний дитячий фільм, що наповнений красивою мальовничо кольоровою мультиплікацією. Уперше подивився у 1988-му році по Нашому новому ламповому Чорно-білому телевізору на каналі УТ-1, коли навчався у 1-й клясі. Відтоді неодноразово з цікавістю очікував, як тільки бачив у Програмі телепередач УТ-1 між 1988-1994 роками (а після Липня 1994-го Я уже ніколи не бачив цієї стрічки по Телевізору). Особисто Я не відношу цю постановку до клясичних казок через особливість сюжету, де реальне життя двох дівчаток пересікається з мультиплікаційними пригодами. Позаяк Я з раннього дитинства є меломаном — наявність пісень і музичний супровід додавали рейтинґових балів цьому фільму. Юні актриси прекрасно передали різні характери Марії і Мірабелли, в яких масово закохувалися школярі перших-шостих кляс. Пригодницький сюжет, присутність чар, легка загадковість і наповнення добротою та любов'ю залишили багаторічний світлий враженнєвий слід і ... з дитячими фантазіями й асоціяцією з фільмом «Академія пана Ляпки» («Akademia Pana Kleksa» (1983)), який майже паралельно в часі транслював УТ-1. Моя оцінка за картину «Марія, Мірабелла» («Maria, Mirabela» (1981)) є незмінною з 1988-го року і за 10-бальною шкалою складає 7 балів.
Це буквально казка про Попелюшку, тільки в головній ролі тут не красуня, що залишилась без батька, а її зведена потворна сестра. Музика у фільмі нагадує "Три горішки для Попелюшки" (1973), але класичні казкові мелодії в суміші з синтвейвом створюють неприємний дисонанс із тим, що відбувається на екрані посилюючи відчуття огиди. Дратують і накладені фільтри, стилізовані під “класичні” фільми-казки 60-80-х.
Фільм сприймається як суміш Декамерона, Сонної Лощини, діснеївської Попелюшки та боді-хорору в стилі Кроненберга. Особисто мені фільм не сподобався. Дуже повільний сюжет, що ледве тягнеться, без глибини й розвитку. Порівняння з The Substance (2024) взагалі не витримує критики. Це як порівнювати щебінь із сапфіром. Абсолютно різний рівень акторської гри, операторської роботи й режисури.
З іншого боку, приємно бачити оригінальний європейський фільм, і це вже заслуговує на повагу. Окремо варто відзначити Lea Myren (Elvira) яка нагадує Міа Ґот у Pearl.
Остання чверть фі ... льму справді трохи бридка, але зовсім не настільки, як її описують в інтернеті. Так, є кілька неприємних моментів, але нічого особливого для “ветеранів жанру”. Тож якщо ви вже майже додивилися фільм і запитуєте себе: «А де ж та сама "жерсть"?» - дочекайтесь фіналу.
А ви знали, що в оригінальній версії казки братів Грімм зведені сестри різали собі пальці, щоб влізти в туфельку? Але, на жаль, скільки б пальців The Ugly Stepsister не відрізала - туфелька все одно не підходить.
"Bottoms": Забавна, але дещо несфокусована підліткова сатира
"Bottoms" — це фільм, який обіцяє бути гострою сатирою на підліткові комедії та суспільні норми, і почасти йому це вдається. Стрічка розповідає про двох непопулярних старшокласниць, Пі Джей (Рейчел Сеннотт) та Джосі (Айо Едебірі), які, щоб привернути увагу дівчат зі шкільної команди підтримки, створюють бійцівський клуб. Звучить смішно, правда? І так воно і є — місцями.
Найбільша сила фільму полягає в його безсоромному гуморі та дивакуватій атмосфері. Діалоги часто іскряться абсурдом, а персонажі настільки гротескні, що це просто захоплює. Рейчел Сеннотт та Айо Едебірі мають чудову хімію, і їхні виступи є справжньою окрасою фільму. Вони вдало передають незручність, відчай і водночас химерну впевненість своїх героїнь. Сцени боїв, хоч і жорстокі, подані з таким перебільшенням, що це перетворюється на чорну комедію.
Проте, незважаючи на потенціал та яскраві моменти, "Bottoms" страждає від відсутн ... ості чіткого фокусу. Фільм намагається бути багатьма речами одночасно: сатирою на гендерні стереотипи, пародією на фільми про середню школу, комедією про дорослішання та навіть дещо абсурдною романтичною комедією. Це призводить до того, що деякі сюжетні лінії здаються недорозвиненими, а темп оповіді іноді провисає. Гумор може бути досить нішовим і не всім припаде до смаку, балансуючи на межі між дотепністю та просто дивакуватістю.
Зрештою, "Bottoms" — це розважальний фільм, який має свої яскраві моменти та сміливі ідеї. Він не боїться бути брутальним і незручним, що робить його свіжим подихом у жанрі підліткових комедій. Проте, якщо ви шукаєте ідеально виважену комедію з глибоким сенсом, можливо, "Bottoms" не зможе повністю задовольнити ваші очікування. Це фільм, який варто подивитися заради його унікального підходу та сміливого гумору, але готуйтеся до того, що він може залишити вас з відчуттям, що чогось не вистачає.
"Мінарі" заснований на реальних подіях, зокрема на дитячих переживаннях сценариста і режисера фільму Лі Айзека Чона (정이삭 Чон І Сак). Це напівавтобіографічна розповідь про переїзд його корейської сім'ї в сільську місцевість Арканзасу в 1980-х роках та їхні пошуки американської мрії.
Сценарій почався з того, що Чон склав список своїх дитячих спогадів, які потім лягли в основу історії. Не будучи прямим, буквальним переказом кожної події, "Мінарі" ґрунтується на реальному житті Чона і має на меті передати суть досвіду його сім'ї.
Фільм досліджує універсальні теми сім'ї, імміграції та проблем адаптації до нової культури, резонуючи з аудиторією, яка має подібний досвід.
Назва фільму, що відсилає до корейської рослини, символізує подорож сім'ї, їхній зв'язок зі своєю спадщиною, а також прагнення до зростання та стійкості.
Мінарі - це зелена багаторічна трав'яниста рослина, яка широко використовується в корейській кухні. Вона відома сво ... їм перцевим, трав'янистим і злегка гіркуватим смаком, а її листя і стебла є їстівними. Це популярний інгредієнт таких страв, як кімчі, бібімбап та різноманітні рагу.
В інтерв'ю "The Los Angeles Times" Чон розповів про виклики, пов'язані з тим, що йому довелося спиратися на досвід своєї родини: "Це було дуже складно в тому сенсі, що я знаю, що мої батьки - закриті люди. І я навіть не казав їм, що знімаю цей фільм, доки не опинився з ними у монтажній кімнаті після зйомок, тому що був дуже наляканий тим, що вони скажуть.
Цей фільм досліджує боротьбу та стійкість корейсько-американської сім'ї на фермі, де їжа відіграє центральну роль у сімейних традиціях та ідентичності.
"Мінарі" складно назвати американським фільмом. Через виробничу та дистриб'юторську студії так, але я його відношу до корейських фільмів. Актори корейці батьки яких мігрували до США Стівен Єн, Алан Кім та південнокорейські актриси Хан Є Рі, Юн Йо Джон, а також режисер і сценарист, який теж кореєць, який поклав в основу сценарію досвід своєї родини. Неофіційно назвемо це фільмом, що за генетичним кодом є корейським. Ні в якому разі не хочу знецінити роботу композиторів та знімальної команди.
Чудовий фільм насправді. І передивляючись його в компанії одразу видно людей, які мають мало емпатії/не стикалися з сумнівами з приводу майбутнього, теперішнього/з фінансовими пробелмами і тд.
Бо фільм трохи важче за стандартну золушку. Він про одинокість. Він про життя. Він про цінність.
Треба дивитися трохи глибше те, що є озвученим на поверхні.
Фільм про життя, отаке хаотичне і нелогічне, непослідовне і важке. Про те, як не існує казки. Ви можете інвествувати в матеріальні речі скільки завгодно, але це не гарантує вам 100% успіху, бо все можна втратити. Можна працювати 24/7 і не здобути успіху. Можна раптово отримати золоті гори і почуватися огидним, нещасним.
Фільм розповідає про одинокість, про стандарти, про намагання в математичні розрахунки того, що не може бути оціненим. Того, що може просто траплятися і не піддаватися логиці. Бо життя таке.
Фільм чудово знятий, довгими сценами с реалістичним фоном, з деталями які проісходять десь позаду.
Він відчувається ДУЖЕ жив ... о і є насправді доволі сумним.
Мені особливо сподобалося те, що фільм показує людей за 30, все ще з проблемами і нерозумінням як жити. Не показує казку "все можливо".
Гг кинула коледж і має купу боргів, а єдина робота яка їй вдається не є престижною, не є тою яка потребує освіти навіть.
Джон є актором, але він не відомий, він працює офіціантом час від часу, щоб звести кінці з кінцями.
Гарі є багатим, але він вже народився в багатій сім'ї які створили бізнес.
Хороший фільм, на подумати.
Фільм явно надихався The Thing (1982), але зі своїми напрацюваннями.
Інопланетний організм який захопивши тіло людини веде себе як справжнісінький покидьок. Він краде дорогі автівки, гучно слухає музику та задивляється на дівчат. Мабуть тут трішки є соціального підтексту на США тих часів - зброя, наркотики, гедонізм, спорткари. Він жере бургери та стріляє у всіх без розбору.
Трішки тут є і від Термінатора (1984) - антагоніст, якого дуже важко зупинити і який проноситься руйнівною хвилею через все місто як таран. Фільм динамічний, але безкінечна гра у кота і мишу трохи втомлює. Проте фінальний поєдинок трішки це компенсує.
Обидва головні актори дуже приємні і грають чудово. Ще відзначу операторську роботу - деякі моменти зняти доволі цікаво як на той час.
Музика, спецефекти не пройшли випробування часом. Все ж фільм цікавий і про перегляд я не шкодую. Подейкують, що Man in black все ж трішки надихалися.
Приємного перегляду.