Doramyeon
модератор
Знайдено 206 результатів 
«Вихідний» режисера І Ман Хі показує не просто трагедію, а параліч волі. Питання про те, чи кохав він її, чи лише «комфорт» поруч із нею, відкриває кілька шарів цього персонажа.
Здається, що його «любов» — це почуття, позбавлене відповідальності. Він сприймає обставини (бідність, її хворобу, вагітність) як неминучу долю, проти якої він безсилий. Коли чоловік каже «я кохаю», але при цьому обирає найлегший для себе шлях (аборт замість боротьби за її здоров'я), це кохання стає егоїстичним. Він любить її як частину свого світу, але не настільки, щоб стати для неї опорою.
Втеча від реальності. Сцена в барі та зустрічі з незнайомкою є ключовим. Поки жінка з якою у нього стосунки перебуває у смертельній небезпеці, він намагається «заглушити» свій страх і провину алкоголем та випадковим зв’язком. Це класична ознака інфантильності: замість того, щоб бути поруч або хоча б діяти заради неї, він витрачає останні ресурси (і гроші, і емоції) на саморуйнування. Те, що його зупиняє від секс ... у з незнайомкою лише звук годинника — це символ часу, який він безнадійно втратив.
Його "каяття" триває рівно стільки, скільки триває фізичний біль від побоїв. Це така собі ілюзія спокути: коли тебе б'ють, ти відчуваєш себе "покараним", і це на мить знімає тягар провини з душі. Мовляв, «мене побили значить, я вже розплатився за свою слабкість». Але щойно біль вщухає, він повертається до своєї звичної стратегії — втечі.
Фінальний монолог, де він думає про те, щоб все почати заново, щось перекусити, похід в перукарню — це момент повного морального банкрутства. Коли він думає про стрижку, він намагається «зістригти» з себе пам'ять про скоєне, буквально оновити фасад, коли всередині все згнило. Це не просто спроба забути, це неспроможність осягнути масштаб втрати. Для нього вона була частиною його повсякденності, і тепер він намагається замінити цю порожнечу іншою рутиною.
Чи кохав він її? Можливо, він думав, що кохає. Але це було кохання споживача. Він кохав її, поки вона була джерелом тепла, але як тільки ситуація вимагала від нього стати чоловіком і захисником, він знітився.
Фільм І Ман Хі — це суворий вирок тодішньому (і не тільки) суспільству: чоловіча безпорадність, загорнута в екзистенційну тугу, вбиває не менш ефективно, ніж хвороба. Він втратив її не через випадок, а через власну бездіяльність, яку він так і не зміг визнати.
Тільки фінальна частина виправдовує перегляд. Я не про сам безпосередній фінал перед титрами, а та частина, що передує йому. Поступово ми дійдемо до цього.
Поведінка головного героя виглядає не як романтичне завоювання, а як серія правопорушень. Перша честина фільму заслуговує назву "Щоденник переслідувань та домагань". Це небезпечний троп певної категорії фільмів, які існували раніше, де чоловік достатньо довго і агресивно тисне на жінку, її «ні» врешті-решт перетвориться на «так».
Фільм намагається бути «глибоким», показуючи, що героїня Хон сама має травматичне минуле, пов'язане зі схожим інцидентом. Суперечливість у тому, що сценарій використовує її травму не для того, щоб засудити агресора, а щоб виправдати її початковий опір, який герой нібито «допомагає їй подолати». Це дуже небезпечна логіка.
У фільмі присутній міф про «виправлення» любов’ю. Типу любов «правильної» жінки може змінити агресора, бабія чи маніпулятора. У реальному житті поведінкові патерни ... Ю Ріма (ігнорування відмов, тиск, зрада свої дівчині) — це не тимчасовий стан, а риси характеру або навіть розлади особистості.
В фільмі він «усвідомив» і став відданим.
У реальності хлопець, який не розуміє слова «ні», зазвичай лише нарощує масштаби контролю та аб’юзу.
Ю Рім у фільмі зраджує свою постійну дівчину (з якою він у тривалих стосунках) абсолютно холоднокровно, навіть не приховуючи цього особливо ретельно. Це класичний логічний тест, який героїня Хон провалила.
Якщо він збудував нові стосунки на фундаменті зради та насильства, то фундамент цей — гнилий. Немає жодних гарантій, що як тільки пристрасть до Хон вщухне, він не почне шукати нову «жертву» для полювання, бо сам процес переслідування приносить йому адреналін.
Фільм транслює не правильний меседж: «Домагайся її, поки вона не здасться, і зрештою вона тебе покохає». В реальному житті це прямий шлях до судового позову або трагедії. Те, що в сценарії прописано «щасливий фінал», не скасовує того факту, що 90% часу герой поводиться як соціопат.
Чому ж героїня «наступила на ті самі граблі» і піддалась?
Можливо стокгомський синдром після попередньої травми. Можливо втома від опору. Коли весь світ проти тебе (колеги, колишні, плітки), людина іноді обирає того «ката», який їй знайомий, ніж невідомість і самотність. Це не здоровий вибір, а вибір меншого з двох зол у її розумінні.
Самотність. Сцена вечері в ресторані з друзями її успішного хлопця хірурга доволі показова. Теорія про «ідеальних» чоловіків і «щирих» мерзотників ідеально пояснює психологічний злам героїні.
Маска «успіху» проти відкритого цинізму. Суспільство навколо Choi Hong (включаючи її колишнього хлопця та колег-вчителів) побудоване на фасадності. Хірург або «успішні» чоловіки вони носять ідеальні костюми, мають статус і гарні манери. Але, саме такі люди часто є найбільш жорстокими маніпуляторами. Вони підставляють жінку «тихо», дбаючи лише про свій фасад. Для них жінка — це аксесуар, який можна викинути, якщо він псує репутацію.
Ю Рім не грає в ці ігри. Його тактика — це лобова атака. Коли він каже: «Я хочу з тобою переспати», це звучить жахливо і грубо, але це правда. Героїня, яка вже була зраджена «ідеальним» світом, можливо, відчула дивну піддатливість від того, що цей чоловік принаймні не прикидається святим. Це страшний парадокс: відверте зло іноді здається безпечнішим за приховану підлість, бо ти хоча б знаєш, з чим маєш справу.
Втома від подвійних стандартів.
Коли навіть дівчата (учениці школи) у фінальній частині фільму спочатку називають її «шлюхою», а через 10 хвилин — «жертвою», вони демонструють абсолютну відсутність емпатії. Їм байдуже на Хон, їм просто потрібна тема для пліток.
Ю Рім на цьому фоні виглядає єдиною людиною, якій на неї не байдуже (хоч цей інтерес і є хворим). Його «щирість без масок» стала тим тараном, який пробив її захист. Вона ніби подумала: «Якщо весь світ — це театр брехні, то нехай поруч буде той, хто принаймні не бреше про свої ниці бажання». Ю Рім став для неї «своїм» мерзотником проти «чужого» лицемірного світу.
Ризик в реальності. Повертаючись до попередньої тези романтизованого тропу— це все одно залишається ілюзією. Те, що він «чесний» у своєму бажанні використати жінку, не робить його кращою людиною. Це лише робить його більш ефективним маніпулятором.
У реальному житті такий Ю Рім, отримавши своє, швидше за все, просто пішов би далі, або ж продовжував би руйнувати життя жінки своєю некерованістю. Фільм романтизує цей «злам», але в житті це зазвичай закінчується повною психологічною деструкцією жінки.
Якщо відкинути сумнівну романтичну лінію, головна цінність і позитивна сторона фільму полягає в його нещадній деконструкції суспільства. Це не історія про кохання, а діагноз соціуму.
Викриття соціального канібалізму.
Фільм блискуче показує, що колектив (вчителі, колеги, знайомі) — це зграя, яка чекає на привід, щоб розірвати когось одного.
Механізм пліток: Це історія про те, як суспільство (робимо певну поправку на десятиліття в якому вицшов фільм) заганяє жінку в кут, де брехня стає її єдиним щитом.
У світі цього фільму жінка не має права на власне бажання чи помилку, вона лише об'єкт обговорення. Її репутація важить більше за її життя.
Лицемірство: Момент (перетворення зі «шльондри» на «бідненьку»), — це нищівна критика моралізаторства. Фільм змальовує страшну картину: суспільству байдуже на правду, їм потрібен зручний ярлик, щоб почуватися «правильними» на фоні когось іншого. Суспільству потрібен або «злочинець», або «жертва». Ю Рім справді винен у домаганнях, але Хон використовує цю правду як інструмент маніпуляції. Вона розуміє, щоб вижити в очах колег і суспільства, вона мусить використати ту саму агресію Ю Ріма проти нього самого. Це не стільки пошук справедливості, скільки цинічний акт самозбереження. Вона перетворює реальні домагання, які були в перші половині фідьму на юридичну зброю саме тоді, коли це вигідно їй, щоб відмити власну репутацію. Вона не хотіла переживати це знову.
Фільм відмовляється від глянцевих героїв.
Він показує, що жертва може бути маніпулятивною задля виживання, а агресор може мати хворобливу, але щиру прив'язаність (хоча повторюсь, що його зміна надумана).
Це кіно без білих рукавичок. Воно змушує глядача відчувати дискомфорт, бо змальовує життя таким, яким воно є за зачиненими дверима: брудним, суперечливим і позбавленим високих ідеалів.
Критика гендерної нерівності 2000-х. Фільм піднімає питання: чому чоловіку (Ю Ріму) багато чого прощається як «наполегливість», тоді як жінка (Хон) змушена постійно виправдовуватися за своє минуле? Це критика культури, де чоловіча агресія сприймається як ознака сили, а жіноча сексуальність чи травма — як привід для вигнання.
Герої не намагаються подобатися глядачу. Їхні істерики, підлість і слабкість виглядають реальними. Це сумнівні тропи, але психологія людини не проста і таке дійсно трапляється в реальності.
Позитив фільму не в тому, що «все закінчилося добре», а в тому, що він ставить незручне дзеркало перед глядачем. Він каже: «Подивіться, якими жорстокими ми є одне до одного під масками ввічливості». Це терапевтичне кіно, але не через розраду, а через викриття гною в ранах суспільства. Воно вчить розпізнавати ці маніпуляції та бачити, як легко соціум може знищити людину, просто змінивши контекст плітки.
Фільм цікавий як психологічний експеримент для, аналізу, але як модель стосунків він — інструкція, як робити не треба.
Це не типова спортивна драма про тріумф, а радше глибоке дослідження відчаю, спокути та виживання, де ринг стає єдиним місцем, де герої можуть отримати бодай краплю гідності.
Режисер Рю Син Ван використовує бокс, як інструмент, як метафору останнього шансу для двох чоловіків, які опинилися на самому дні суспільства.
Фільм майстерно паралельно веде дві історії. Кан Те Сік — колишній срібний призер Азійських ігор, який тепер працює "живою грушею" на вулицях, щоб виплатити борги. Ю Сан Хван — молодий злочинець, який через агресію та обставини опиняється у в’язниці. Для обох бокс — це не шлях до слави, а спосіб не зникнути остаточно.
Кан Те Сік б'ється, щоб повернути повагу власної родини та вибачитися за свої помилки. Ю Сан Хван через бокс вчиться дисципліні та контролю над своєю руйнівною люттю.
Це один із рідкісних випадків у кіно, коли у фінальному поєдинку немає "поганого хлопця". Глядач однаково співчуває обом, бо вони борються не один проти одног ... о, а проти власного минулого та обставин.
Фільм також торкається теми економічної кризи та того, як вона ламає людей. Кан Те Сік, який стоїть посеред людної площі з табличкою: "Я дозволю вам себе вдарити за гроші", — це дуже сильний символ соціального приниження та відчаю.
Актриса Янін «Jeeja» Вісмітананда, яка зіграла головну роль у тайському фільмі «Шоколад» (2008), виконувала переважну більшість трюків та бойових сцен самостійно. На момент виходу фільму їй було 24 роки.
До початку зйомок Джіджа тренувалася протягом чотирьох років. Два з них вона присвятила вивченню муай-тай (тайського боксу), гімнастиці та роботі з каскадерською групою режисера Прачії Пінкаю (той самий, що зняв «Онг-Бак»).
Фільм знімали в стилі старої школи Джекі Чана або Тоні Джаа — з мінімумом комп’ютерної графіки та страхувальних тросів. Під час фінальних титрів традиційно показали невдалі дублі, де видно, як актриса та каскадери отримують серйозні забої, порізи та травми під час складних сцен на будівлях.
Гроїня за сюжетом копіює стилі майстрів, яких бачить по телевізору (Тоні Джа, Брюса Лі, Джекі Чана), тому Джіджа довелося адаптувати свою техніку тхеквондо (в якому вона має чорний пояс 4-го дану) під різні бойові напрямки.
Хоча в кіноіндустрії іноді використовують дубл ... ерів для дуже специфічних або занадто небезпечних технічних моментів (щоб не зупиняти виробництво через травму головної зірки), «Шоколад» став відомим саме завдяки реалістичності та безстрашності головної героїні.
Зірка фільму «Шоколад» Янін Вісмітананда була відкрита режисером Прач'я Пінкаевом у 2003 році, коли режисер працював над кастингом для фільму «Народжений, щоб битися» режисера Панни Ріттікрая. Маючи досвід у тхеквондо, Янін пройшла додаткове навчання у команді каскадерів Панни Ріттікрая. Сценарій фільму «Шоколад» був розроблений з урахуванням особливостей Янін. Янін і чемпіон з брейк-дансу Кіттітат Ковахагул також тренувалися капоейрі для зйомок сцен їхнього бою.
Chocolate
Серіал «Загублені» — це не просто телешоу, це культурний феномен, який назавжди змінив правила гри на телебаченні, а люди обговорють його досі. Якщо ви шукаєте щось, що змусить ваші мізки кипіти, а серце — вистрибувати з грудей, ви потрапили за адресою. Перший сезон вийшов у 2004, але про серіал говорять досі. До того ж візуально він зовсім не виглядає старим. Таке враження, що його випустили рік тому.
Це більше, ніж просто історія про авіакатастрофу. Все починається з того, що літак рейсу Oceanic 815 розбивається на тропічному острові. Але дуже швидко, вже в першому епізоді, стає зрозуміло, що острів — це не просто пісок і пальми. Це місце з власними правилами.
Серіал знаменитий складною будовою флешбеків та флешфорвардів. Серіал майстерно використовує стрибки у часі, щоб розкрити минуле, а згодом і майбутнє героїв. Кожна серія закінчується так, що ви просто не можете не увімкнути наступну. Загадки накопичуються як снігова куля. Питання «Що це за острів?» стає головним двигуном ... сюжету.
Головна сила «Загублених» — це не таємничий острів, а люди. Коли знову і знову з'являються флешбеки стає зрозуміло, що назва "Загублені" має подвійне значення. Вони не просто загублені на острові, а загублені психологічно, вони загублені в середені самих себе. Назва серіалу виступає ідеальною метафорою. Творці шоу Деймон Лінделоф та Карлтон К'юз неодноразово підкреслювали, що їхні герої були «загубленими» ще до того, як літак злетів у Сіднеї.
Кожен герой несе в собі важку травму, провину або неможливість знайти своє місце у світі:
- Джек загублений у спробах довести батькові, що він чогось вартий.
- Кейт тікає від свого минулого, буквально не маючи дому.
- Соєр загруз у помсті, яка отруїла його особистість.
- Джон Локк був загублений у власній безпорадності та пошуках сенсу життя.
- Герлі загублений у проклятті. Він вірить, що приносить нещастя всім навколо через свій виграш у лотерею. Острів для нього — шанс зрозуміти, чи він проклятий насправді, чи просто самотній.
- Джін загублений у класовій гордості. Син бідного рибалки, який став «ланцюговим псом» мафіозі, щоб догодити багатому тестю. На острові він знову вчиться бути людиною, а не інструментом.
- Сун загублена у брехні та золотій клітці. Вона приховує свою справжню особистість (знання англійської мови) від власного чоловіка, намагаючись втекти від життя, яке за неї обрали інші. Джін та Сун реанімують свої стосунки.
- Саїд загублений у гріхах минулого. Колишній офіцер зв’язку і кат, який робив жахливі речі заради своєї країни.
- Чарлі загублений у забутій славі та залежності. Колишня рок-зірка одного хіта, чиє життя пішло під укіс через наркотики. Острів стає для нього місцем «детоксу» та спробою довести, що він здатний когось захистити.
- Клер загублена у страху перед майбутнім. Молода вагітна дівчина, яка не знає, чи зможе бути хорошою матір’ю, і яка збиралася віддати дитину на усиновлення.
Персонажів дуже багато, тому зупинимось на цьому.
Для багатьох із них катастрофа стала не трагедією, а шансом. На острові їхні минулі гріхи, професії та соціальні статуси зникли. Як казав Джон Локк: «Ми всі померли в тому житті, щоб народитися в цьому». Острів став місцем, де вони могли перестати бути «загубленими» всередині себе.
Флешбеки часто показують, що навіть серед людей у мегаполісах ці персонажі були самотніми. Вони були «загублені в натовпі». Парадокс у тому, що лише опинившись на безлюдному острові, вони нарешті знайшли зв'язки з іншими людьми та самих себе.
«Загублені» — це серіал про шлях, а не про кінцеву точку. Якщо ви любите чіткі логічні пояснення в дусі підручника фізики, ви можете бути розчаровані. Але якщо ви готові до емоційної подорожі, де головне — це розвиток душі та людські стосунки на фоні містики, то це 10/10. Не намагайтеся зрозуміти все одразу. Просто пливіть за течією... або за покликом Острова. Всі свої запитання ви можнте записувати, а пізніше за допомогою інтернету ви всі пояснення знайдете. Слід також розуміти, що деякі вчинки персонажів можуть бути дивними, але це через те, що вони продовжили на острові жити так як жили до Острова, тож потрібен був час, щоб їхня поведінка поступово змінювалась, але реалізм в тому, що це не стається одразу за помахом чарівної палички.
Попередження: рецензія містить спойлери
«Ліворучка/Дівчина-шульга» — це тонка, меланхолійна драма, яка фокусується не стільки на подіях, скільки на внутрішньому стані героїні. Фільм належить до того типу кіно, де тиша говорить більше за діалоги.
Пошук ідентичності в обмеженому просторі.
Головна героїня часто почувається «чужою» або «неправильною» у світі, який вимагає від неї відповідності певним стандартам. Ліворукість тут виступає метафорою інакшості. Фільм каже, що бути собою — це часто означає йти проти течії, навіть у дрібницях.
Фільм досліджує тиск, який суспільство та родина чинять на молоду дівчинку. Замість гучних протестів, ми бачимо внутрішню еміграцію. Героїня намагається знайти свій шлях у світі, де правила вже написані «правою рукою».
Режисерка Shih Ching Tsou майстерно передає відчуття ізоляції. Навіть перебуваючи поруч з іншими людьми, дівчинка залишається у власному герметичному світі. Фільм піднімає питання:
Чи можна бути по-справжньому зрозумілим іншим? Як зберегти свою цілісність, коли тебе постійно намагаються «виправити»?
Фільм говорить, що твоя «незручність» для світу — це не дефект, а твоя сутність. Світ може бути тісним і не пристосованим для тебе, але це не привід змінювати свою «провідну руку».
Фільм вчить спогляданню. Він не дає готових відповідей чи хепі-енду в класичному розумінні, але він валідує почуття тих, хто завжди почувався трохи «не з того боку».
СПОЙЛЕР!!! Дочитаєте потім.
Цей сюжетний поворот із «переплутаними» ролями в сім'ї кардинально змінює сприйняття назви та головної теми. Коли з'ясовується, що сестра — це насправді мати, а мама — бабуся, фільм перетворюється з простої історії про дорослішання на драму про фундаментальну брехню та втрачену довіру.
Криза ідентичності через брехню. Для дівчинки весь її світ базувався на певній ієрархії. Коли правда випливає назовні, руйнується не просто сімейне дерево, а її власне розуміння того, хто вона є. Мати (яка була сестрою) сприймається не як джерело безпеки, а як джерело обману.
Бабуся (яка була мамою) стає символом приховування істини заради «соціального комфорту».
Фінал, де дівчинка відмовляється прийняти нову термінологію, — це найсильніший момент фільму. Це каже нам про те, що материнство — це не біологія, а стосунки. Для дитини «мама» — це та людина, яка давала їй цей функціонал роками. Вимога раптово змінити назву для сестри — це насильство над її емоційним досвідом.
Її відмова — це форма протесту. Вона ніби каже: «Ви брехали мені роками, і тепер ви хочете, щоб я миттєво підлаштувалася під вашу нову "правду"?»
У фіналі назва «Дівчинка-шульга» набуває глибшого змісту. Вона «шульга» ("неправильна") не тому, що з нею щось не так, а тому, що вона — плід таємниці, яку родина намагалася приховати. Вона буквально є «незручною правдою» цієї сім'ї. Але у фіналі герої все ж виплеснули все назовні, що позбавило їх тягаря на душі та дало змогу почати спілкуватись. І дає надію, що ця правда перестане бути «незручною».
Це кіно про те, як дорослі, намагаючись «захистити» дитину або свою репутацію, позбавляють дитину ґрунту під ногами. Фінальна неготовність назвати матір мамою — це дуже чесний і реалістичний фінал. Це перемога дитини в праві на власні почуття. Вона не зобов’язана прощати й адаптуватися лише тому, що дорослі вирішили нарешті сказати правду.
«Перевізник» = (Динаміка «Таксі») + (Стиль Джеймса Бонда) + (Хореографія боїв Гонконгу, можна помітити спадок Джекі Чана).
Британський шарм (Джейсон Стетхем).
Стетхем, який тоді був відомий лише за фільмами Гая Річі, дав фільму ту саму «британську крутість», сувору дисципліну та костюм, що нагадував Бонда, але без зайвого аристократизму.
Французька естетика.
Локації на Лазуровому березі (Ніцца, Канни) додали картинці дорогого європейського стилю, який дуже любить американська аудиторія.
Гонконзький екшн.
Це був головний «секретний інгредієнт». Режисером призначили Корі Юеня — легенду бойового кіно Гонконгу. Саме тому бійки там такі винахідливі, швидкі й акробатичні.
Бонд - це державний службовець, який використовує гаджети та класичний бокс користуючись правилом воятувати світ.
Френк Мартін - це найманець-фрілансер, який володіє східними бойовими мистествами та користується тим що під руку попаде. Правило - ніколи не змінювати умови угоди.
Фактично, «Перевізник» ... — це Бонд, з якого зняли політичні зобов'язання і навчили битися, як Джекі Чана.
Крутий водій + стильне авто + швидкість «Таксі» та перекласти мовою, зрозумілою всьому світу.
«Таксі» це чисто французька комедія з шаленими перегонами. Фільм став мегахітом і подвоїв його з виходом «Таксі 2», але він був суто французьким (гумор, локальний контекст). Герой був водієм-хуліганом, а не супергероєм. Ідея «Перевізника» з'явилася як спроба взяти формулу «Таксі».
Заміна гумору на стиль. Якщо в «Таксі» Даніель постійно жартував, то Френк Мартін — це «людина-правило». Мовчазний, дисциплінований, у чорному костюмі. Це робило його схожим на професійного кілера або агента. Замість французького актора треба взяти британця. Британець у смокінгу — це міжнародний символ Бонда (агента 007). Стетхем зі своєю зовнішністю «охоронця» ідеално підійшов на роль професіонала, який не боїться забруднити руки.
Від «Таксі» перейшла концепція, що автомобіль — це повноцінний персонаж. Але якщо в «Таксі» це був тюнінгований Peugeot, то в «Перевізнику» — солідний німецький автопром (BMW 7-ї серії), щоб підкреслити статус і серйозність. Фільм знімали в Європі, але англійською мовою. Це дозволило продати європейську атмосферу Голлівуду.
Був ще один стратегічний хід для того, щоб фільм сприйняли не тільки на Заході, а й на азійському ринку.
Цією актрисою була Шу Ці (Shu Qi) — на той момент уже велика зірка в Гонконзі та Тайвані.
У 2002 році Голлівуд був буквально одержимий східною естетикою (після успіху двох оскароносців «Матриці» та гонконзького «Тигр підкрадається, дракон ховається»). Додавання відомої азійської акторки автоматично робило фільм «своїм» для глядачів у Китаї, Тайвані, Японії та Кореї.
Френк Мартін — персонаж дуже «сухий», холодний і дисциплінований. Персонаж Шу Ці (Лай) додав сюжету емоційності та вразливості, що розбавило нескінченні бійки та погоні.
Команда з Гонконгу: Оскільки постановником боїв і співрежисером був Корі Юень (легенда гонконзького кіно), йому було набагато простіше працювати з актрисою, яка розуміла специфіку «східного» кадру та темп зйомок екшн-сцен.
Цікавий нюанс її ролі: Шу Ці на момент зйомок майже не розмовляла англійською. Їй доводилося зазубрювати репліки на слух. Але для фільму це було навіть «на руку»: її акцент і певна розгубленість додавали образу екзотичності та загадковості, що ідеально вписувалося в концепцію «міжнародного бойовика».
У підсумку ми отримали справжній глобальний коктейль.
Продюсерство і географія: Франція.
Головний герой: Британець (Джейсон Стетхем).
Головна героїня: Китаянка, гонконзько-тайванська актриса (Шу Ці).
Режисер боїв: Гонконжець (Корі Юень).
Стиль: Американський блокбастер.
Авто: німецьке
Кожен регіон світу бачив у фільмі щось «своє».
Друга частина 6/10. З одного боку, другий фільм має хорошу хореографію боїв, але з іншого боку, є речі, які зіпсували фільм. Незрозумілі польоти автомобілів. Та що це взагалі таке? Чому жінка-вбивця бігає в нижній білизні? Стрибки з Ламборґіні на шасі літака. Ці моменти нагадали мені «Форсаж» з Віном Дізелем. Хоча цей фільм вийшов до того, як такі речі з'явилися в «Форсажі». Антагоніст ввів собі літр антидоту через крапельницю...
Третя частина 3/10. Е-е-ем... навіщо антагоністам було наймати перевізника? Щоб він довіз заручницю до місця, куди вони самі прибули? Іншими словами, вони викрали її, щоб перевізник довіз її до місця, куди антагоністи приїхали її забрати. Вони могли просто сісти з нею в мікроавтобус і поїхати. Навіщо їм було кудись їхати або кудись її везти? Якщо метою було взяти її в заручники, вони могли б просто надіслати фото або відео, і на тому б все закінчилося. Хіба не в цьому суть захоплення заручників? Перший фільм — це свого роду перлина стилів, але потім щось пішло не так.
Це світла, але емоційно насичена історія про пошук ідентичності та сімейні таємниці від режисера Ясудзо Масумури. Це не просто післявоєнна мелодрама, а справжній маніфест індивідуалізму. У той час як японське кіно 50-х часто фокусувалося на жертовності, Ясудзо Масумура створює образ героїні нового типу.
Головна героїня, молода дівчина на ім’я Юко, живе в провінції зі своєю бабусею. Вона завжди вважала, що її мати померла багато років тому. Проте перед смертю бабуся відкриває їй приголомшливу правду, що її мати жива і мешкає в Токіо.
Енергія головної героїні Юко (у виконанні незрівнянної Аяко Вакао) не схожа на класичних страждальниць. Вона має "стержень". Навіть у моменти найбільшої несправедливості в її очах горить вогонь, а не сором. Незважаючи на всі перешкоди, Юко продовжує пошуки своєї справжньої матері. Фільм показує її шлях від наївної дівчинки до впевненої жінки, яка вчиться захищати власну гідність.
Незламний оптимізм Юко (символізм чистого неба) в поєднанні ... з яскравими, насиченеми кольорами контрастують із похмурою сімейною драмою. Це підкреслює назву фільму — героїня ніби сама є частинкою того самого "блакитного неба" серед сірих стін лицемірного багатого дому.
Фільм висміює тогочасну буржуазію (хоча сучасна теж не далеко втекла). Родина батька Юко виглядає манекенами, затиснутими в межах етикету та жадібності, тоді як сама дівчина уособлює живу, непідробну Японію.
Це кіно про перемогу особистості над обставинами. Воно напрочуд сучасне і зовсім не втратило актуальності для будь-кого.
Якщо шукати в різних рецензіях і статтях прям дуже глибокий сенс та подвійні значення в контексті тієї епохи, то фільм також є поглядом у майбутнє з політичним підтекстом та маніфестом для молоді. Через образ Юко він показує Японію, яка нарешті відривається від темних спогадів війни та старого ладу. Юко персонаж, який символізує нове покоління, яке має очистити країну від залишків імперського минулого та феодальних сімейних кайданів.
Будинок батька Юко — це модель старої Японії. Там панує жорстка ієрархія та страх перед "суспільною думкою". Юко ж приходить туди з провінції, де життя простіше й чесніше, як вітер змін. Вона відмовляється грати за їхніми правилами приниження.
Назва фільму та постійні кадри відкритого неба підкреслюють ідею свободи стверджуючи, що майбутнє належить тим, хто дивиться вгору, а не тим, хто загруз у павутині домашніх інтриг.
Юко не шукає схвалення від патріархальної родини. Вона шукає правду. Її перемога в кінці фільму — це не просто щасливий кінець, це доказ того, що нова молодь може бути самостійною, не спираючись на старі капітали чи родинні зв’язки.
У 1957 році Аяко Вакао стала обличчям покоління, яке хотіло кольору, швидкості та щирості. Її героїня не схиляє голову перед мачухою не тому, що вона зухвала, а тому, що вона усвідомлює свою цінність як людини.
«Плата за страх» Анрі-Жоржа Клузо відомий своїм неймовірним реалізмом, і ця сцена з нафтовим озером — одна з найбільш вражаючих в історії кіно.
Замість сирої нафти на знімальному майданчику використали суміш води та спеціальної чорної сажі (пігменту). Це було зроблено заради безпеки. Справжня нафта надзвичайно вогненебезпечна. Оскільки за сюжетом навколо вантажівок постійно виникала загроза вибуху, використовувати легкозаймисту рідину було б самогубством для всієї групи. Актори мали проводити у цій рідині години, занурюючись з головою. Контакт зі справжньою нафтою викликав би важкі хімічні опіки та отруєння.
Попри те, що "нафта" була імітацією, умови зйомок були жахливими. Суміш сажі виявилася дуже агресивною. Ів Монтан та Шарль Ванель отримали серйозні інфекції очей та вух через тривале перебування у брудній воді. Сажа забивала пори в шкірі, і її було надзвичайно важко відмити, що викликало дерматити.
Клузо був відомий як режисер-тиран. Він змушував акторів працювати ... в цій калюжі багато днів, поки не досягав ідеального дубля, ігноруючи їхні скарги на здоров'я.
Шарлю Ванелю на момент зйомок було близько 60 років. Його витривалість у цій сцені вразила всю знімальну групу, оскільки він виконував майже всі трюки самостійно, без дублерів.
У центрі сюжету — старий актор мандрівного театру, який повертається в невелике прибережне містечко в якому колись був.
Його світ руйнується, бо театр занепадає, глядачів стає все менше. Це класична для Одзу тема "світу, що минає". Але фінал фокусується на його синові. На відміну від батька, який приречений поневірятися з трупою, його син має стабільну роботу в поштовому відділенні та кохану дівчину. Коли старий актор зрештою їде геть, він залишає сина в спокої. Фінал дає надію, що молоде покоління не повторить помилок батьків і житиме звичайним, щасливим життям осілих людей.
Назва відсилає до водоростей, що пливуть за течією. Це роздуми про людей, які не мають коріння, про акторів, чиє життя — це вічна гастроль. Тут немає надмірної драми. Це спокійне, глибоке спостереження за людськими слабкостями, помилками та спробами знайти прощення. Це медитативна драма про те, що від минулого не втечеш, навіть якщо все життя проводиш у дорозі.
Фільм сподобається любителям спогл ... ядального кіно, де атмосфера та нюанси людських стосунків важливіші за стрімкий розвиток подій.
У центрі історії подружжя Таеко та Мокічі, які живуть разом уже багато років, але живуть в різних світах.
Таеко жінка з вищого класу, яка вважає чоловіка нудним селюком. Вона вигадує хвороби для племінниці, щоб втекти з подругами на курорт.
Мокічі кромний офісний працівник, який любить прості речі: третій клас у потязі, дешеві сигарети, бейсбол і, власне, рис із чаєм. Він терпляче зносить зверхність дружини, що її дратує ще більше.
Головним конфліктом є вишуканість проти щирості. Весь фільм — це роздуми про те, що робить шлюб життєздатним. Таеко називає чоловіка "паном Тугодумом", бо він не відповідає її естетичним стандартам. Хоча як пізніше виявилочь він все прекрасно розумів просто не подавав вигляду. Мокічі бачив фальш "вищого світу", до якого належить його дружина. Прикидаючись простаком, він отримує право не брати участі в їхніх інтелектуальних іграх та снобізмі. Замість того щоб сперечатися з Таеко та її подругами, він просто погоджується з їхньою д ... умкою про себе. Це дає йому спокій та відсутність конфліктів — він дозволяє їй думати, що вона краща, а сам у цей час просто насолоджується бейсболом чи дешевими сигаретами. Тільки по-справжньому мудра людина може дозволити собі виглядати нерозумною в очах інших. Наприкінці фільму Таеко нарешті це розуміє. Його здатність насолоджуватися простим рисом із чаєм — це не ознака низького смаку, а ознака того, що він пізнав сенс життя краще за неї.
Власне, Одзу часто показував таких героїв, які здаються "нудними" лише тому, що вони вже переросли потребу щось комусь доводити.
Ключовий поворот стається, коли Мокічі має раптово полетіти у відрядження до Уругваю. Залишившись наодинці, а потім зустрівши чоловіка, який несподівано повернувся посеред ночі через технічну несправність літака, Таеко нарешті "прокидається" зрозумівши, що вона без нього не може та відчуває порожнечу.
Фінальна сцена, де подружжя самотужки готує на кухні просту страву — очадзуке (рис, залитий зеленим чаєм) — є однією з найсильніших в історії кіно. Це їжа, яку не подають на банкетах. Це щось інтимне, домашнє і справжнє. Мокічі пояснює, що шлюб має бути як смак цього рису — надійним, простим і без зайвих спецій. Таеко вперше усвідомлює, що надійність чоловіка набагато цінніша за світський блиск.
Фільм досі актуальний і буде актуальним завжди. Питання "Ми разом, бо нам зручно, чи бо ми цінуємо одне одного?" не має терміну придатності.
Попри серйозну тему, у фільмі багато м’якої іронії, особливо в розмовах жінок про своїх чоловіків. Це дуже затишне, медитативне кіно про прийняття недосконалостей іншої людини. Воно залишає по собі приємний посмак — як чашка теплого чаю після довгого дня.
"Лісова братія" — це не про ностальгію, а про те, що це досі виглядає гостро, смішно та актуально. Це не просто історія про тварин, це іронічний погляд на наше суспільство споживання.
Мультфільм іронізує над тим, як люди живуть, щоб їсти, і купують речі, які їм не потрібні. Сцена, де Ер Джей пояснює тваринам, що таке ті чи інші речі, які купують люди — підкреслює їхню безглуздість.
Кожен герой має свій характер, від обережної черепахи Верна до гіперактивної білки Хеммі. Фільм дуже швидкий, драйвовий і не дає засумувати ні на хвилину.
Це культовий та не стандартний мультфільм про тварин за своїм змістом, але під час релізу в 2006 він залишився у тіні "Тачок".
"Тачки" від Pixar мали стратегічну перевагу запропонувавши не просто не стандартний сюжет, а абсолютно новий всесвіт, де живими є автомобілі. "Лісова братія" потрапили в пастку тваринного шаблону. На той момент глядачі вже були трохи пересичені мультфільмами про лісових звірів. & ... quot;Мадагаскар", "Сезон полювання", "Льодовиковий період" та й взагалі мультфільми про тварин були частим явищем у світі анімації.
Коли люди бачили на постері єнота, черепаху, скунса, дикобразів, білку, опосумів вони не думали, що це соціальна сатира на капіталізм. Але проблема в тому, що цю глибину важко продати в трейлері. Глядачі бачили просто біганину за чипсами.
"Тачки" били в класичну американську ностальгію відомої траси 66, маленькі містечка, що вимирають, пошук себе. Через це ця історія затягувала навіть дорослих.
Якби "Лісова братія" вийшла сьогодні, коли тема екології, надмірного споживання та нераціонального викортстання стала ще гострішою, вона б мала більший успіх.
У третій частині відбувся помітний зсув акцентів. Хоча дует Даніеля та Емільєна залишається «обличчям» фільму, їхні персонажі стають дещо заручниками своїх побутових проблем, що трохи знижує їхню драйвову енергію. Саме Жебер (Бернар Фарсі) та Кіу (Бай Лін) стали справжніми зірками цієї частини. І саме завдяки цим двом я люблю цей фільм, вони вивезли його на собі.
Тріумф комісара Жебера (Бернар Фарсі).
Якщо в першому фільмі Жебер був просто суворим босом, в другому доповнював комедійність, то в третьому він остаточно перетворюється на головне джерело комедії. Його абсурдність досягає піку. Бернар Фарсі настільки органічний у своєму божевіллі", що глядач мимоволі чекає саме на його появу в кадрі.
Магнетизм Бай Лін (Кіу).
Бай Лін привнесла у франшизу те, чого їй не вистачало — небезпечну сексуальність та харизму антагоніста. Вона виглядає набагато розумнішою за всю поліцію Марселя разом взяту. Її героїня Кіу — це суміш підступності та грації. Вона маніпулює Жебером настільк ... и легко, що це створює ідеальний комічний та водночас напружений ефект. Її візуальний образ і манера гри зробили її найбільш пам'ятним злодієм у всій серії фільмів.
Даніель став занадто спокійним і сімейним, його конфлікт з Лілі (Маріон Котіяр) виглядає дещо одноманітним. Емільєн став ще більш розсіяним, але це вже не викликає такого подиву, як у перших частинах. Фільм фактично перетворився на фарс-комедію навколо Жебера, де легендарне таксі Peugeot 406 слугує лише фоном для пригод. Саме завдяки харизмі Бай Лін та ексцентричності Бернара Фарсі третя частина вважається останньою «класичною» серією перед тим, як франшиза почала втрачати свою якість.
У третій частині Лілі фактично перетворилася на функцію — вона потрібна лише для того, щоб підкреслити кризу у стосунках із Даніелем та показати його одержимість машиною. Її роль у "Таксі 3" можна описати як «декоративне невдоволення».
На момент зйомок "Таксі 3" (2002-2003 роки) Маріон Котіяр вже почала "переростати" цей жанр. Вона активно знімалася в серйозному авторському кіно, і роль "подружки головного героя" стала для неї затісною. Тому вона відмовилася від зйомок у четвертій частині, де її персонаж просто зник без пояснень.
Бай Лін забрала на себе всю жіночу увагу, граючи роль фатальної жінки (Femme Fatale), яка рухає сюжет. Можна сказати, що "Таксі 3" став моментом, коли франшиза перетворилася з "історії про друзів та їхнє життя" на "комедійне шоу імені комісара Жебера".
"Дорога на Ельдорадо"— це той рідкісний випадок, коли мультфільм випередив свій час, ставши жертвою обставин, а потім — іконою поп-культури.
Це справжній buddy movie (кіно про напарників) з ідеальною хімією між Туліо та Мігелем. Він виділявся серед інших мультфільмів того часу дорослим гумором та двозначними підтекстами. DreamWorks не знала, як продавати цей фільм. На постері він виглядав як дитяча казка, але всередині це була авантюрна комедія про шахраїв з азартними іграми, алкоголем і натяками на секс. Глядачі, які повели малечу в кіно мабуть не оцінили. Хоча я підозрюю, що хлопці були закохані в Чель😁.
Над саундтреком працювали Елтон Джон та Ганс Циммер, які разом працювали над саундтреком "Короля Лева" від Disney. Люди почали порівнювати, і "Дорога на Ельдорадо" здався їм вторинним, хоча пісня "It's Tough to Be a God" — це абсолютний шедевр. Також варто відзначити ще один хіт — "The Trail We Blaze".
Ліричний відступ. ... Цікаво, що сам "Король лев" розроблявся як проєкт категорії В, а не А, на нього не ставили, всі топові аніматори працювали над "Покахонтас". До речі перед переглядом "Покахонтас" або після, треба ознайомитись з реальною історією, щоб розуміти чому мультфільм такий суперечливий.
Повертаємось до "Дорога на Ельдорадо". Анімація чудова, неймовірна робота з кольором та мімікою персонажів, яка навіть сьогодні виглядає сучасно. Але фільм вийшов на зіткнені епох. Анімація почала тяжіти в бік 3D. Після успіху «Історії іграшок» від Pixar люди хотіли більше прдібного формату. І головним конкурентом "Дороги на Ельдорадо" був Динозавр" від Disney. Це був один із перших масштабних експериментів Disney з 3D-графікою.
Іронія в тому, що з часом "Дорога на Ельдорадо", яка провалилась в прокаті, стала культовою класико поширюючись на касетах, DVD, ТВ всі наступні роки після виходу і став для багатьох одним з найулюбленіших мультфільмів 2000-х, а про кількість переглядів на піратських сайтах можна тільки уявити. Ба більше навіть зараз вже в соцмеражах з'явились меми з Туліо та Мігелем. Міміка Туліо та Мігеля настільки експресивна, що вона ідеально підійшла для створення гіфок та мемів. Можливо ви бачили один з найвідоміших, коли мова йде про те, що треба щось обрати, а відповідь "Обидва? Обидва. Обидва краще!" А про технологічного "Динозавра" зараз згадують напевно одиниці.
"Дорога на Ельдорадо" мала б більший успіх, якби на нього пішло більше підлітків та молоді, які могли б оцінити жарти Туліо та Мігеля, але вони з більшою ймовірністю пішли на "Гладіатора".
Через провал мультфільму Джеффрі Катценберг (голова DreamWorks) зробив висновок. Студія почала масово переходити на 3D, і наступного року випустила "Шрека", який змінив усе. Але зараз "Дорога на Ельдорадо" сприймається як зухвала, яскрава та неймовірно дотепна пригода, яка не боїться бути самобутньою.
Але DreamWorks не перейшов одразу повністю на 3D, вочевидь, що були розпочаті також інші проєкти, які вийшли після "Шрека", як от "Спіріт" (2002) та "Синдбад: Легенда семи морів" (2003). Обидва стали культовою класикою після прокату в кінотеатрах, але на момент релізу касові збори хоч і не були провальними, але успіхом це не назвати, вони просто повернули затрати і мали незначний прибуток.
У 2002 році "Спірит" потрапив під удар "Льодовиковий періоду" та "Ліло і Стіч". Мультфільм показує конфлікт індіанців та колонізаторів, але через коня, який не говорить, як віслюк у "Шреку".
У 2003 "Синдбад: Легенда семи морів" став піснею традиційної 2D анімації DreamWorks, об'єднавши її з 3D елементами. Ерида мабуть, одна з найефектніших лиходійок в історії анімації. Її рухи, що нагадують дим або воду, — це технічний шедевр. Але того ж року вийшов всім відомий "У пошуках Немо". Окрім анімаційний фільмів вийшли "Володар перснів: Повернення Короля", дві частини "Матриці", "Пірати Карибського моря" та інші. "Синдбад" просто загубився і не витримав конкуренції.
Перший фільм став культовим як для французького, так і для світового кінематографа. Другий фільм використав успішну формулу першого фільму, але збільшив масштаб дій, погонь і автомобільних аварій, а також значно перевершив касові збори. Другий фільм це успішний сиквел, який перевершив оригінал, але чому середня оцінка не на багато, але все ж трішки менша? Від себе додам наперед, що я обожнюю другу частину і вважаю її піком, як і більшість глядачів.
Культурний феномен «Марселя».
Перший фільм був атмосферним. Це була любовна записка Марселю: вузькі вулички, портова естетика, локальний менталітет. Глядач відчував себе частиною цієї субкультури.
«Таксі 2» перетворив це на глобальний блокбастер. Масштаб зріс (сцена з сотнями розбитих поліцейських машин, польоти над містом), але інтимність і той самий «французький шарм», як дехто вважає, розчинилися в голлівудському розмаху.
У першій частині Даніель — це справжній майстер, який використовує знання міста, щоб перемогти німців. Сюжет ... тримався на логіці та хитрощах. У другій частині все почало залежати від «гаджетів». Машина почала літати, а вороги стали більш карикатурними. Це забезпечило видовищність (що й дало касу), але зруйнувало віру в реальність того, що відбувається. Політ за допомогою транпліну та висувних крил стабілізаторів особисто для мене не зруйнував атмосферу, тож вкотре нагадую, що ця інфориація базується на критиці критиків.
До «Таксі» французьке кіно асоціювалося або з високим артом, якісним нуаром або з класичними комедіями на кшталт «Жандармів». «Таксі» показало сучасну, молодіжну, драйвову Францію під саундтреки IAM. «Таксі 2» закріпило цей успіх, ставши найпопулярнішим фільмом року в країні, але воно вже не «винаходило велосипед», а просто їхало на ньому швидше.
Чому касові збори не завжди дорівнюють рейтингу? Це класичне підтвердження того, що збори — це оцінка маркетингу та успіху попередньої частини, а рейтинг — це оцінка змісту поточної. Глядачі йшли в кіно на «Таксі 2», бо обожнювали «Таксі 1», але дехто відчував, що «градус абсурду» вже високий. Можна сказати, що «Таксі 2» — це пік популярності франшизи, тоді як «Таксі 1» — це пік її ідентичності.
Але якщо бути відвертими і чесними, сиквел саме таким і має бути. Якщо перший фільм — це «знайомство» та «фундамент», то сиквел за всіма канонами жанру просто зобов'язаний бути гучнішим, швидшим і масштабнішим. Існує категорія глядачів (і, судячи з касових зборів, вона величезна), яка вважає саме другу частину «золотою серединою» франшизи.
Ось кілька аргументів на користь того, чому «Таксі 2» — це ідеальний сиквел, попри нижчі оцінки критиків:
У першій частині ми довго чекаємо на самі перегони. У другій частині драйв починається з перших секунд (епізод з ралійним гонщиком Жіном Луі Шлессером). Для бойовика це правильний хід — глядач уже знає героїв, йому не потрібна експозиція, йому потрібен екшн.
Формування «канонічного» гумору
Саме в другій частині з’явилися елементи, які стали візитівкою серії:
Легендарне «Ніндзя-а-а!» від комісара Жибера, купа розбитих поліцейських авто, поєдинок двох дівчат з ніндзя, взаємодія з японською культурою (хоч і стереотипна, але комедійна). Для багатьох саме цей гумор є тим, що ми згадуємо, коли чуємо слово «Таксі».
Зйомки в «Таксі 2» об’єктивно складніші та дорожчі. Сцени на паризьких вулицях, де десятки машин злітають у повітря — це вищий пілотаж операторської роботи та постановки трюків того часу.
Чому ж тоді рейтинг нижчий?
Це суто психологічний момент оцінювання. Критики завжди шукають глибину та новизну, тому «повторення, але більше» вони сприймають як крок назад. Глядачі-перфекціоністи сумують за простотою першого фільму, де Даніель був звичайним хлопцем, а не «супергероєм» на авто, що літає. Але якщо дивитися на «Таксі 2» як на чисту розвагу — це справді пік серії. Можна сказати, що перша частина — це кіно, а друга — це кіно-атракціон. І як атракціон вона виконана бездоганно.
В чому ж суть того, чому «Таксі» став феноменом? Це був тріумф звичайного над елітарним. Марсель ніколи не був столицею суперкарів. Та й сам французький автопром не випускав авто для шукачів стилю, потужності та швидкості, як Японія, Німеччина, США.
Хвилинка історії, це не означає, що французи не робили революції в автоміле будуванні. Вони придумали передній привід (Citroën Traction Avant), вони придумали фари, що повертаються за кермом, і ту саму легендарну гідропневматичну підвіску, яку розробив інженер Citroën Поль Мажес, а згодом придбав Rolls-Royce.
У 1955 році з'явився Citroën DS. Замість звичайних пружин у ньому використовувалися сфери з газом (азотом) і рідиною. Машина могла змінювати кліренс: підніматися для бездоріжжя або опускатися на високій швидкості (майже як Пежо у Даніеля!). Залишатися горизонтальною навіть якщо зняти одне колесо, авто могло їхати на трьох, тримаючи баланс (це не жарт, є багато відеодоказів). Через неймовірна плавність її називали «килимом-літаком». Rolls-Royce на той час не могли досягти такої плавності ходу своїми силами. Тому в 1960-х вони офіційно купили ліцензію у Citroën на використання патенту їхньої гідравлічної системи. Вони встановлювали її на свої моделі (наприклад, Silver Shadow), щоб забезпечити той самий «королівський» комфорт.
Хоча Даніель їздить на Peugeot, вся ідея машини, яка «змінюється», піднімається і має неймовірні технічні можливості, в корінні своєму спирається на цього французького інженерного генія. Коли ми бачимо в «Таксі», як машина Даніеля «присідає» або випускає додаткові елементи, для французького глядача це був не просто Голлівуд, а натяк на їхню власну історію — на те, що їхні машини мали «секрети». Франція справді не робила масових суперкарів, але вона робила найрозумніші машини свого часу. І Даніель у фільмі — це такий собі сучасний продовжувач цієї традиції.
Культ «Сплячої красуні» (Sleeper Car)
В автокультурі є термін «Sleeper» — це звичайне на вигляд серійне авто, яке всередині приховує звіра. Пежо 406 — це типовий «сімейний седан», машина для вчителів, менеджерів чи батьків. Коли така машина на очах у публіки обганяє Ducati або принижує німецькі Mercedes-Benz 500E (які були справжніми королями автобанів), це викликало у глядача дикий захват. Це була перемога «свого хлопця» на «звичайній машині» над пафосними багатіями.
Для Франції цей фільм зробив те, що не зміг би жоден маркетолог. Французи традиційно пишаються своїм автопромом, але Peugeot ніхто не сприймав як спорткар. «Таксі» дало французькій молоді привід для гордості. Це перетворило провінційний Марсель на впізнавану візитівку.
Саме в «Таксі 2» концепція «Пежо проти всіх» досягла апогею. Коли Даніель обганяє ралійне авто на трасі або коли він змагається з японськими Mitsubishi Lancer Evolution (іконами тюнінгу, раллі, швидкості, дрифту), це сприймалося як виклик усій світовій автокультурі. Це було нахабно, нелогічно, але дуже стильно. Марсель на екрані став місцем, де правила фізики та соціальні статуси не працюють, якщо в тебе є кнопка на панелі приладів.