Поводир (2014)

Anton Vaser 23 липня 2017, 16:24

ПРО ЩО КІНО

На початку фільму бачимо любовний трикутник. Жінка-красуня (Джамала) – зірка Харківського театру, в яку закохується американський інженер і злий НКВД-шник. Вона звісно ж любить хорошого, а поганий буде руйнувати їхнє щастя. Відверто кажучи – надто вже шаблона історія. Потім інженера вбивають, а його маленького сина-американця, який знає українську мову, аж двічі за неймовірним збігом обставин, рятує сліпий бандурист Іван Кочерга, з яким вони потім подорожують Україною. За ними полює все той же злий чекіст, бо хлопчик забрав документи, у яких йдеться про злочинні наміри радянської влади. Ну і так весь фільм – злі полюють, хороші – переховуються-мандрують, паралельно розкриваючи злий план радянської влади – заморити людей голодом і знищити українських кобзарів.

Сліпі кобзарі у стилі монахів Шаоліня лупцюють озброєних негідників. Крім бойовитості вони ще й здійснюють підпільну діяльність. З хлопчика-американця бандурист Іван Кочерга також зліпив «супербоя». Навчив бит ... ися і відчувати звуки «затридесятземель». Хлопчик спочатку гамселить місцевих розбишак, розкидаючи їх на ліво-право, а потім – очолює банду малолітніх злодіїв.

НЕ ЛЮДИ, А РОБОТИ. НЕ ІДЕЇ, А ШАБЛОНИ

Чи не найбільша біда фільму – персонажі. Вони доволі однакові, плоскі і не розкриваються протягом двох годин, не опиняються перед дилемою, складними вибором, не вагаються, не роблять поганих чи бодай суперечливих вчинків – вони досконалі. Негативні персонажі узагалі не мають нічого людського і доброго, цікавих рис характеру, слабкостей. Ми бачимо цих людей одними на початку фільму і такими вони залишаються до кінця – хтось вижив, хтось загинув. Таке враження, що герої фільму – це не живі люди, а роботи, яким дали команду – рухатись так, казати завчене, посміхатись щиро, кричати і плакати голосно. Діалоги у драмі Саніна – дуже часто штучні і театральні, часом надто пафосні та моралізаторські.
Виникає ще й відчуття розірваності історії, несуголосності сцен поміж собою. Попри це, водночас присутнє і відчуття розтягнутості кінострічки, є непотрібні епізоди та необов’язкові персонажі. Якщо не помиляюсь, у фільмі є три моменти, де у головного негідника юшить кров із носа, коли він думає, або має справу з головним кобзарем. Кров ще й капає на документи, чекіст її розмазує по обличчі... Часто звучить закадровий голос, клацає друкарська машинка. Все це вже було – асоціюється з якимись шпіонськими фільмами і навіть російськими серіалами про війну.

Загалом стрічка наповнена кіношними шаблонами, у яких просто-таки погруз авторський стиль режисера. Фільм наче й охоплює багато локацій, широкі українські простори, але чомусь у підсумку мало не всі персонажі одне одного знають, за дивовижним збігом обставив вчасно зустрічаються, перетинаються, шкодять чи допомагають одне одному. Фільм начебто є історично драмою, а тому недоречними видаються неймовірні здібності персонажів у стилі американських бойовиків чи фільмів про супергероїв, неправдоподібні і збіги та зустрічі у стилі казок та мильних опер.

КІНЕМАТОГРАФІЧНА УБОГІСТЬ І РЕЖИСЕРСЬКА ДВОЛИКІСТЬ

Щодо теми кобзарства… Одна з найкращих сцен фільму – уже наприкінці, де кобзарів везуть у вагоні на смерть, а вони співають – красиво і щиро. Але хотілося краще відчути дух кобзарства, познайомитись ближче з кобзарями, почути їхні розмови, побачити, які в них розваги, проблеми, мрії, ідеали. Вони також живі люди. У кожного була своя драма в житті, кожен має близьких людей, свій характер, достоїнства, слабкості, недоліки. Втрачати кількох кобзарів, яких ти встиг полюбити за час перегляду стрічки було б важче, аніж однорідну масу незнайомих тобі людей – хай і вельми відважних та патріотичних.

Санін зняв кіно про страшну трагедію, одну з сотень незагоєних ран, а тому навіть спроба зобразити на екрані оці страждання викликатиме емоційну реакцію у більшості глядачів. Кров, страждання, катування, розстріли, вибухи, страшні крики однієї з героїнь, а потім і головного кобзаря який, наче в театрі, розводить руки і дивиться на небо... Складається враження, що режисер у намаганні здивувати і вразити, забув для чого він цей фільм знімає. Гра акторів, драматургія, яскравість та справжність персонажів, якісні, цікаві, глибокі та нешаблонні діалоги – чи не основні складові хорошого фільму – у стрічці Саніна банально відсутні. Уповання на патріотичність, художнє відображення історичних подій, гарна картинка і Джамала в кадрі не можуть бути виправданням численних недоліків. Це те саме, що купляти авто без мотора і чотирьох коліс, але з аргументацією – зате багажник великий.

Можна припустити, що Олесь Санін виключно із щирих патріотичних почуттів хотів розповісти своєму народу важливу історію, проте не все вдалося. Але й у щирому патріотизмі творців фільму можна засумніватися, якщо зважити на той факт, що Санін ще доволі недавно працював другим режисером на зйомках скандального українофобського фільму «Матч», оператором цього фільму був оператор «Поводиря» Михальчук, одну з ролей виконував головний кобзар «Поводиря» Станіслав Боклан.
Цей факт чомусь опустили практично всі українські медіа. Нагадаю, що сценарій до фільму «Матч» написав сумнозвісний політтехнолог Тимофій Сергейцев – той самий, який 2004 року був консультантом Януковича під час президентських виборів і якого вважають одним із творців агітаційного ролику і плакату із поділеною на три сорти Україною.

Чи змогли Санін і його команда так швидко еволюціювати з інструментів пропаганди Росії і перетворитися у щирих патріотів? Хтозна. Запах лицемірства все ж доволі відчутний. Головне гасло «Поводиря» «Заплющ очі – дивись серцем» більше асоціюється з політтехнологічним «Відключи розум – голосуй серцем».
Читати далі