Знайдено 7 результатів 
Уявімо собі 13-ти річного хлопчика, якого вперше в житті кинула дівчина. Найперше, про що ти думаєш в такі моменти, що уявляєш — це те, як ти стаєш успішним, багатим, впевненим у собі найкрутішим хлопчиком в класі, таким, в якого б вона точно знову закохалась (ну чи принаймні зрозуміла, КОГО вона втратила і шкодувала про це все своє життя). Уявили собі цю історію? Смішна та наївна, правда? А тепер уявіть, що це — не мрії 13-ти річного хлопчика що переживає своє найперше в житті розлучення (звісно ж з любов'ю всього життя) і на емоціях вигадує всіляку дурню про рожеве майбутнє, а сюжет реального фільму, в якому взагалі немає жодного підлітка — тільки дорослі люди, які типу живуть ""реальне"" життя. Та і сама історія закінчується ще тупіше, аніж будь-який підліток (навіть дуже емоційно нестабільний) міг би собі уявити, але то вже спойлери (кінцівка — це дійсно неймовірна дурня, яку я собі пояснити просто не можу).
Перша картина трилогії не була якимось шедевро ... м, але це був хороший фільм з "дорослим" (кумедно, що мені доводиться використовувати саме це слово) сюжетом, також про втрату і те, як ДОРОСЛІ люди її переживають. "Білий" же колір — це фантазії підлітка, які я можу охарактеризувати лише одним словом — "cringe".
‼️Увага! Рецензія написана одразу після перегляду, на (сильно негативних) емоціях!
Якщо оригінальна картина 2022 року — це Ганс Крістіан Андерсен з притаманною йому похмурістю від якої шкірою йдуть сироти, то рімейк 2024 року з Джеймсом МакЕвоєм це... ну, це фільм з Джеймсом МакЕвоєм. Він єдиний на постері не просто так — студія вочевидь розраховує, що саме на нього має йти глядач, бо окрім нього в фільмі більше нічого й немає. Все те нашарування сенсів, непрямолінійність, яка грає на відчуттях, а не проговорює речі в лоб ("показувати, а не розказувати") — всього цього рімейк позбавлений. І різниця між фільмами 2022 та 2024 насправді разюча, і це непорозуміння навіть рімейком не можна називати — це просто інша картина. Але якщо все ж порівнювати ці два фільми, то картина Джеймса Воткінса (ласкаво прошу до мого списку "копромитців", buddy) в абсолютно всіх аспектах програє оригіналу. Більше скажу — це кіно слабке навіть без прямих порівнянь з данським фільмом. Кін ... о зі скаженим МакЕвоєм просто не працює: воно поверхневе, мотивація (так, тут присутня мотивація, і її проговорюють знову ж таки в лоб) банальна та пласка. Окремі фрази та сцени, що були нахабно вирвані з оригіналу, тут виглядають як карикатура і відверте знущання над першоджерелом, бо бездумно мавпуючи оригінал, вони у цілому позбавлені будь-якого сенсу та банально недоречні (фраза "Тому, що ти дозволив мені це зробити" як один з прикладів). В цілому ось це безсенсовне мавпування я розцінюю як несмак і культурне банкрутство.
Режисер (носій "почесного" звання копромитця, на хвилиночку!) наче намагався скопіювати чужий твір який абсолютно не зрозумів. А що загалом? А загалом в нього вийшла більш моторошна версія "Home Alone" без харизматичного Калкіна, але з Джеймсом МакЕвоєм, який недоречно переграє. Мотивація в злодіїв буквально одна й та сама.
В жодному разі не рекомендую до перегляду.
Цікавий факт: як розповідає продюсер Amy Jackson, головні актори Пол Мескаль (Калум, тобто батько) та Френкі Коріо (Софі, тобто донька) до початку зйомок вирішили (за згоди батьків) поїхати вдвох у справжню відпустку, та провели як батько та донька 2 тижні.
Чому я вирішив, що про це варто розповісти? Тому що цей факт, як на мене, допомагає зрозуміти, чому ця стрічка так чудово працює. Головна фішка "Після сонця" — це хімія, що утворилась між акторами. І вона, тобто хімія, завдяки чудовій грі акторів відчувається щиро і майже "тактильно". Все, що залишалось Шарлотті Веллс — це не зруйнувати цю природню хімію, з чим режисерка, як на мене, впоралась на всі 100%.
Цікавий факт (2): Цей фільм не є автобіографією Шарлотти (як дехто пише). Автобіографією була її перша робота — короткометражка «Tuesday» (2015). Її дебютний повний метр «Aftersun» скоріше про її емоції та почуття, які вона і намагається передати глядачу через просту (на перший погляд) історію. І якщо ця ... сповнена особистими емоціями історія якимось чином влучить у ваші почуття та емоції, або якщо ви впізнаєте в дівчинці або в її тридцятирічному батьку з кризою середнього віку себе — тоді фільм для вас спрацює, як він спрацював для мене. Бо в мені фільму вдалось "триггернути" страхи, які я відчуваю особисто, перебуваючи на екваторі свого життя. Тому майте на увазі — якщо Ви чоловік і вам ~30 років — цей фільм може заглибити ваш "midlife crisis" та, можливо, навіть викликати депресію.
Загалом, це чудово знятий, дуже емоційний, дещо сумний та, як я вже казав раніше — "тактильний" фільм.
Про подвиг українських журналістів Мстислава Чернова, Євгена Малолєтки та Василиси Степаненко я вперше почув з новин понад рік тому. Саме ці героїчні люди прорвали тоді “інформаційний блекаут” і показали всьому світу, що саме відбувалося в перші 20 днів у Маріуполі. Багато з їхніх футажів та світлин ви бачили в новинах, в телеграм каналах, у фейсбуках з твіттерами тощо. Завдяки їм всі побачили ті жахливі кадри з пологового будинку, кадри з танком, що прицільно стріляв по багатоповерхівках, світлини з нашими лікарями, що без світла, води та опалення намагались рятувати людей. Всі ці та інші моторошні світлини з російськими воєнними злочинами, що вчинялись у Маріуполі, вдалося зафільмувати та врятувати як завдяки героїзму журналістів, так і завдяки героїчним та сміливим маріупольцям.
І ось більш ніж через рік, Мстислав Чернов разом зі своєю командою з тридцяти годин відзнятого та збереженого матеріалу зробили 95-ти хвилинний повнометражний документальний фільм про події, що відбулись ... з 24 лютого по 16 березня 2022 року в Маріуполі, свідками яких вони особисто стали. І, як ви напевно вже зрозуміли — кіно вийшло дійсно страшним, бо окрім героїзму українських військових, героїзму та самовідданості місцевих лікарів, цей фільм також показує і те абсолютне зло, яке без стуку зайшло в наш дім.
«20 днів у Маріуполі» дійсно важко дивитись, бо цей фільм про наше спільне, задокументоване горе. Воно про наш біль, про жах і тортури, які здійснив над маріупольцями страшний ворог — росіяни. Але це той фільм, який треба дивитись та про який треба говорити, щоб якомога більше людей почуло про ці злочини. Розумію, що багато українців можуть бути не готові дивитись таке кіно, але про те, що стало з Маріуполем, що стало з нашими людьми — обов’язково треба постійно говорити, треба зберегти про це пам’ять. Тут я хотів би процитувати (не дослівно) слова режисера: "Якщо не заповнювати інформаційний вакуум (який так чи інакше з часом утворюється) правдою, ворог обов’язково заповнить його брехнею."
І щоб ця правда жила, щоб її чули та щоб пам’ятали — нам треба про це говорити, заповнювати інформаційний вакуум. Фільм «20 днів у Маріуполі» Чернова якраз і робить це — заповнює вакуум задокументованими злочинами Росії. Яким би жахливим та страшним не було зло, як важко нам не було б на нього дивитись, ми не можемо відвертатись від нього та закривати очі, ми маємо набратись сміливості та подивитись страху у вічі.
Ну що, любі українці, нам знову є чим пишатися. Цього разу я дуже пишаюсь Романом Любим, режисером та сценаристом стрічки «Залізні метелики». Важко зібрати до купи всі ті емоції, які я відчув на показі фільму, ще важче підібрати потрібні слова, щоб описати ці враження
Чи очікував я, що піду з показу документального фільму (які я, чесно кажучи, не надто то й люблю) перебуваючи у такому захваті? — Точно ні. Я взагалі не думав, що документальне кіно може бути ось таким. І це знову молодий режисер, представник нашої "нової хвилі" українських режисерів. Любий, Лукіч, Алієв, Сухолиткий-Собчук. Не знаю, чи можна пишатись ще сильніше?
Стосовно самого фільму, то хочу процитувати режисера та сказати, що це "не те, на що ви очікуєте". Це дійсно доволі незвичайний, як для документального, фільм. В ньому майже немає балакаючих голів, а в сухі факти з цифрами, в задокументовані відео, фото та аудіоматеріали (це все ще документальний фільм про трагедію) вплетені неймовірної ... краси художні, майстерно виконані артистичні вставки. Це додає "поетичності", багатошаровості та точно залишить відбиток в пам'яті кожного. І ось ця "поезія" якраз і відрізняє цей документальний фільм від інших, роблячи його для мене фільмом рівня 10/10.
Сподіваюсь, що Роман своєю дивовижною мовою колись передасть той біль, який Україна відчуває зараз. Він більш ніж гідний знімати кіно про це.
Велика дяка всім, хто долучився до створення «Залізних Метеликів». Ви командою зробили неймовірної якості фільм яким кожен українець може пишатися.
P.S. Ми не до кінця розуміємо, який то скарб — наш #BABYLON'13
«Відьмак від Netflix» — це погана адаптація з безліччю жахливих рішень. Творці серіалу взагалі не відчувають першоджерело, не люблять книжковий всесвіт та відверто знущаються з творів Сапковського. Але навіть якщо закрити очі на всі розбіжності (яких тут тьма) між серіалом та книгами — "Відьмак" від Netflix все ще залишиться просто поганим фентезі-серіалом в якому належним чином не працює майже нічого, і одна з головних проблем серіалу — це спотворені до невпізнаваності персонажі. Ні, розбіжність зовнішності акторів з описом зовнішності персонажів у книгах — це не на стільки велика проблема, як дехто її малює (роблячи здебільшого акцент на расі акторів). Найголовніша проблема з персонажами в серіалі від Netflix полягає в тому, що їх майже повністю переписали (переробили). Шоуранерка проєкту (Лорен Гіссріх) разом зі сценаристами переробила деяких ключових (та гарно прописаних у книгах) персонажів майже до невпізнаваності, спотворивши їх характери та повністю зневолювавши їх в ... плив на сюжет (на догоду трійці Ґеральт-Цірі-Йеннефер). І вже на це все, як бонусом, накладається тотальний "міскаст" акторів, деякі з котрих ще й відверто погано грають. Бо дійсно — актори у "Відьмаку від Netflix", якщо брати їх оригінальний опис з книг та порівнювати з зовнішністю акторів, погано підібрані всі без виключень. Шоуранерка просто не зрозуміла про що і для чого ці персонажі в книгах Сапковського, тому показала їх на свій лад і, як на мене, повністю їх зіпсувавши.
Я також не погоджуюсь з тим, що костюмери та композитори зробили якусь якісну роботу, а про сценаристів мені навіть і говорити окремо не хочеться — їм та шоуранерці просто не місце в індустрії.
Дав серіалу шанс після жахливого першого сезону та подивився другий. Це, звісно, було помилкою. Варто було після першого ж сезону назавжди похоронити для себе цей серіал. Але хто ж знав, що можна зробити ще гірше?
Якби я не знав, що сценаристом та режисером картини є Арі Астер (режисер таких стрічок, "Сонцестояння" та "Спадковість"), то вирішив би, що «Усі страхи Бо» є черговою психоделічною картиною неперевершеного сценариста та режисера Чарлі Кауфмана (такі стрічки як «Я думаю закінчити це все», «Синекдоха, Нью-Йорк», «Бути Джоном Малковичем»). Перегляд нової картини Арі відчувається як сюрреалістичний (тривожний) сон, прокинувшись від якого ти відразу потрапляєш в інший, ще більш тривожний та неприємний сон. Але відчувається все це саме як сон що викликає тривогу, ніж як щось, що може налякати. Тому «Усі страхи Бо» я не вважаю класичним горором, яким, до речі, я не вважаю і його попереднє «Сонцестояння». Це скоріше фільм з тієї категорії "неприємних" стрічок, до перегляду яких треба бути морально готовим. Хоч особисто я від фільму і залишився у захваті, але я буду максимально обережним у своїх рекомендаціях. Цей фільм точно не для всіх (про що і говорить його оц ... інка). Арі, як сценарист та режисер, росте з кожною стрічкою і мені подобається той шлях, який він обрав. Сподіваюсь, що він з нього не зійде.
Окремо знімаю капелюха перед студією «А24». "Пітчити" картину з такою ідеєю (за немаленькі 35 000 000 $, навіть якщо в тебе в кишені вже є Хоакін) напевно було дуже не легко. Я ледве можу уявити, хто б ще окрім студії А24 погодився б на таку авантюру.