Не рецензія, а заклик дивитись - Рецензія до фільму «20 днів у Маріуполі» / 20 Days in Mariupol

Про подвиг українських журналістів Мстислава Чернова, Євгена Малолєтки та Василиси Степаненко я вперше почув з новин понад рік тому. Саме ці героїчні люди прорвали тоді “інформаційний блекаут” і показали всьому світу, що саме відбувалося в перші 20 днів у Маріуполі. Багато з їхніх футажів та світлин ви бачили в новинах, в телеграм каналах, у фейсбуках з твіттерами тощо. Завдяки їм всі побачили ті жахливі кадри з пологового будинку, кадри з танком, що прицільно стріляв по багатоповерхівках, світлини з нашими лікарями, що без світла, води та опалення намагались рятувати людей. Всі ці та інші моторошні світлини з російськими воєнними злочинами, що вчинялись у Маріуполі, вдалося зафільмувати та врятувати як завдяки героїзму журналістів, так і завдяки героїчним та сміливим маріупольцям.

І ось більш ніж через рік, Мстислав Чернов разом зі своєю командою з тридцяти годин відзнятого та збереженого матеріалу зробили 95-ти хвилинний повнометражний документальний фільм про події, що відбулись з 24 лютого по 16 березня 2022 року в Маріуполі, свідками яких вони особисто стали. І, як ви напевно вже зрозуміли — кіно вийшло дійсно страшним, бо окрім героїзму українських військових, героїзму та самовідданості місцевих лікарів, цей фільм також показує і те абсолютне зло, яке без стуку зайшло в наш дім.

«20 днів у Маріуполі» дійсно важко дивитись, бо цей фільм про наше спільне, задокументоване горе. Воно про наш біль, про жах і тортури, які здійснив над маріупольцями страшний ворог — росіяни. Але це той фільм, який треба дивитись та про який треба говорити, щоб якомога більше людей почуло про ці злочини. Розумію, що багато українців можуть бути не готові дивитись таке кіно, але про те, що стало з Маріуполем, що стало з нашими людьми — обов’язково треба постійно говорити, треба зберегти про це пам’ять. Тут я хотів би процитувати (не дослівно) слова режисера: "Якщо не заповнювати інформаційний вакуум (який так чи інакше з часом утворюється) правдою, ворог обов’язково заповнить його брехнею."

І щоб ця правда жила, щоб її чули та щоб пам’ятали — нам треба про це говорити, заповнювати інформаційний вакуум. Фільм «20 днів у Маріуполі» Чернова якраз і робить це — заповнює вакуум задокументованими злочинами Росії. Яким би жахливим та страшним не було зло, як важко нам не було б на нього дивитись, ми не можемо відвертатись від нього та закривати очі, ми маємо набратись сміливості та подивитись страху у вічі.