marvin2008
модератор
Знайдено 182 результати 
Хронологічно історія цього фільму відбувається після подій "Вогнем і Мечем", але Єжи Гофман створив його ще в далекому 1974 році. Стрічка знята на основі однойменного роману Сенкевича "Potop" 1886 року. Це масштабна, майже 5-годинна епопея, яку важко переглянути за один раз. Відчувається важкість класичних фільмів з довжелезними сценами, відчувається відсутність пояснень ким саме є той чи інший персонаж тощо. Потрібно бути уважним, адже пояснення зʼявляються в діалогах героїв.
Загалом у фільмі одна велика сюжетна лінія, яка відбувається на фоні польсько-шведської війни 1655-1660 років. Субʼєктивно, для перегляду цього фільму потрібно бути хоча б мінімально ознайомленим з самим твором "Потоп" або з подіями війни, щоб хоча б якось орієнтуватись у всіх тогочасних військово-політичних інтригах.
У стрічці впізнається стиль Гофмана. Це баталії, великі хоругви, пісні під час маршу. Вже тоді стиль режисера був досить розвиненим, який знову буде дуже виразни ... м 25 років згодом у "Вогнем і Мечем". Проте загалом фільм похмуріший за "Вогнем і мечем", більш зимовий і загалом холодний. Великий акцент зроблений на зброї, фехтуванні, артилерії (історично відомо, що шведи в той час були інноваторами артилерії, але у фільмі це показано трохи інакше), верховій їзді. Виразних героїв, як у "Вогнем і Мечем", тут обмаль, а жартів і поготів. Хоча ми й зустрічаємо тут знайомих пана Заглобу чи Володийовського, то вони радше виглядають, як серйозні захисники Вітчизни, яким на жарти немає часу. Хоча стиль Заглоби тут все-таки дається взнаки (поїсти, порадити (особливо його крінжові поради наприкінці фільму), посміятися).
"Вогнем і Мечем" порівняно з "Потопом" – це досить розважальний динамічний фільм. Глядачу, який звик до reels та міні-серіалів, "Потом" здаватиметься нездоланною 5-годинною каменюкою (2 величезні серії). Тут є сцени по декілька десятків хвилин.
Антагоністи тут шведи і польські сепаратисти. Шведи геть не виразні. Відсутність шведської мови робить їх не загарбниками з півночі, а окремою польською партією. Шведи просто мають модні мушкетерські костюми, тоді як поляки одягнені в тогочасні сарматські вбрання. Інколи шведи вигукують «упсала!»… це якби зняти фільм про англійців та імітувати їхню мову вигуком якогось міста в Англії. Навіть татари, які зʼявляються епізодично і також не використовуючи татарської, виглядають харизматичніше за шведів.
України тут багато, хоча про Україну тут взагалі не згадається. Україна тут це Підгорецький замок, Олесько, можливо якісь інші декорації студії ім. Довженко. Так, власне у створенні стрічки були задіяні ресурси СРСР – це цілі військові відділи для зйомок баталій.
Те, що пережив головний герой Кмічіц, не вкладається в голову. Фільм ніби наголошує на моральних дилемах, з якими доводиться стикатися Кмічицу, але ми не дуже розуміємо, як само він проходить свій катарсис. Натомість фізичний катарсис дуже навіть наявний – це і куля в лоб (дослівно), і підсмажування, і розбита шаблею голова. Минає одна сцена, але наш герой знову скаче, як свіжий огірок. Так і відбувається його катарсис – побили, впав, лікується, побили, впав, лікується і так далі...
А от ще один антагоніст (прошведський сепаратист) принц Boguslaw Radziwill поведінкою і навіть манерою діалогів дуже нагадує Богуна з "Вогнем і Мечем". До речі, деяких акторів з "Потопу" ми зустрінемо 25 років згодом у "Вогнем і Мечем" у досить непередбачуваних ролях.
Або через ідеологічні забобони радянської доби або з інших причин не згадується один з титулів короля Яна Казимира, що він принц Русі.
Щодо музики – це оркестрова музика тієї епохи. Субʼєктивно, вона інколи не підходила для деяких сцен.
6/10 – для всіх, хто цікавиться історією.
"Вогнем і Мечем" (1999) – екранізація Єжи Гофмана однойменного роману 1884 року Генрика Сенкевича, в якій романтизуються події початку Хмельниччини 1648-1649 рр. Сенкевич писав цей роман в часи, коли Польща була поділена між трьома імперіями і полякам потрібна була надія на майбутнє. Автор описував славетне польське минуле, звертаючись до польського міфу про Україну. А Єжи Гофман створив цей фільм, коли поляки і українці вже мали свої держави – поляки побачили своє славетне минуле, українці з цікавістю дивилися на західний погляд на нашу історію.
Фільм побудований на двох основних сюжетних лініях. Це початок Хмельниччини, основні битви (Жовті Води, Корсунь, Пилявці, Збараж) та історія романтичного кохання одного з головних героїв – лейтенанта Яна Скшетуського та руської князівни Гелени Курцевич.
Польські герої у фільмі яскраві та цікаві. Кожен зі своїм виразним характером та спеціалізацією. Вони майже як герої сучасних коміксів – кожен зі своїми особливими силами та в ... міннями. На них тримається основна частина сюжету та екранного часу. Кожен з них запамʼятовується певними шляхетними вчинками.
Пан Заглоба (Onufry Zagłoba) – це збірний образ тодішньої глибинної Польщі, яка приходить на все готове, вимагає прав, любить поїсти і попити за чужий рахунок, краде останній одяг, але втікає, коли бʼють.
Лонгинус Підбийпʼятка (Longinus Podbipięta) – це персоніфікація правильного союзника, тобто Литви. Він трохи дивний, занадто шляхетний навіть для поляків, але відданий до кінця.
Женджян (Rzędzian) – слуга Скшетуського, втілення польської жадібності і обмеженості (дрібна шляхта), але водночас вірності і прагнення якнайкраще прислужитись.
Володийовський (Michał Wołodyjowski) або "малий лицар" – це польська спритність та майстерність, це та європейська дисципліна, яка врешті перемагає козацький хаос (в уяві Сенкевича).
Ян Скшетуський (Jan Skrzetuski ) – ідеалізований збірний дух Польщі, відданий службі князю і королю, який приходить приборкувати завойовані Польщею дикі терени України, але знаходить тут свій скарб – Гелену.
Гелена (Helena Kurcewicz) – з давнього русинського роду Рюриковичів (і тут вони!), молиться українською, мріє про євроінтеграцію, закреслено, про Скшетуського. Просить в молитвах, щоб Свята Марія позбавила її абʼюзера Богуна. Гелену зіграла Ізабелла Скорупко – її феноменальна зовнішність справді створювала образі князівни, але поведінка, субʼєктивно, не відповіла походженню – вона досить пасивна.
А що з українськими героями? Тут все набагато темніше.
Юрко Богун – це Тінь України, персоніфікація її неприборканої стихії. Його одразу представляють як дикого і непередбачуваного, але згодом він виявляється ще дикішим – вирізає свою прийомну рідню, бо засліплений коханням. Його не може приборкати навіть сам Хмельницький, Богун завойовує фортецю Бар, кидається на самого князя Вишневецького, але не дозволяє собі скривдити Гелену – і тільки у цьому вчинку проявляється його шляхетність.
Богдан Хмельницький – батько для козаків і син для Речі Посполитої. Він не прагне влади, але козаки прагнуть мати його за ватажка. Якби не черговий вираз шляхетності Скшетуського, то і ребелії (як поляки називають визвольну війну козаків) не було б. Хмельницький не проти короля Польщі, він проти несправедливості князів, він просто хоче державних змін. А хто чинить несправедливість? Вишневецький! Взагалі, Хмельницький у фільмі постає чи не найбільш освіченою особою – він стратег, він дипломат, він державник. Він вільно переходить з української на польську, з польської на татарську. Його розмови татарською з Іслям ІІІ Ґіраєм виглядають епічніше, ніж битви.
Ярема Вишневецький – це рівний ворог Хмельницького. Вишневецький це та ідеальна форма України, про яку мріяли тодішні поляки – русин, перейшов в католицизм, залишився найбільшим магнатом України, топить повстання в крові, тримає все під контролем, вірний королю Польщі, втім, як і Хмельницький. Така собі боротьба двох русинів всередині Речі Посполитої – два русини в описах Сенкевича не здатні помиритись. Один своїх бʼє, інший татарів на Річ Посполиту прикликав. А от польська ватага з описаних героїв все це має якось вирішити. І оце їхнє завзяте «На Кіюв!» звучить комічно.
То ж з українських героїв тут яскравих всього двоє – Хмельницький і Богун. Всі інші – це допоміжні, другорядні. Але всі українські герої (може, лише окрім Хмельницького) показані досить в антагоністичному світлі.
А що з архетипами самої України? Тут панує суцільна Тінь, містика, напівдикість, щось таке, що у 19 столітті (коли власне і був написаний твір) манило колонізаторів досліджувати нові землі, завойовувати їх дослівно вогнем і мечем.
Україна постає у досить виразних декораціях, але як фон для загальних подій. Тут чутно українські «серденько, бандура, горілка, майдан, вітрило» тощо. Україна відчувається як певна колонія, напівекзотична земля, Дике поле, це містика Горпини, це цицьки корчмарки в Чигирині, це весілля добрих покірних українських посполитих холопів, яким вибивають шибки в хаті, але вони з посмішкою запрошують агресорів до танців і столу, це сліпий мандрівний кобзар-лірник. Це народ, який після різанини гуляє і святкує, дослівно нестратегічно живе одним днем, довірливий, мстивий і необачний. Але ж як тоді такий народ перемагає професійне польське військо, ще й з європейськими найманцями? Відповідь: татари.
Україна у фільмі – це постійна небезпека і стихія. Це ті архетипи (мабуть, в розумінні Сенкевича), які вони вже приборкали або намагаються приборкати. Горпина це взагалі щось ірраціональне, магічне, доісторичне, нехристиянське, відьомське, яке звісно, потрібно не просто вбити, а ще й забити деревʼяним колом (а часник їй в нижню шухляду не пробували покласти?). Чи не такі образи України ще раніше Сенкевича описував Гоголь? Адже з погляду імперського адміністративно-поліційного центру (чи то Варшави, чи то Пєтєрбурґа) обʼєкт завоювання таким і має бути – містичним, відсталим, незрозумілим, небезпечним тощо. Тоді його і легше завойовувати.
Запорізька Січ – темна, дика, небезпечна, непередбачувана, але весела, безкомпромісна. Ми тут не побачимо порогів, тому незрозуміло, що Січ є "запорізькою". Ну могли б для зйомок знайти якийсь скелястий берег і показати щось на зразок хортицьких скель і дніпрових порогів. Оці барабани круті, але загальна нічна естетика зі смолоскипами виглядає похмуро і не створює справжнього образу Січі. Демократія Січі показана таким чином, що отамани просто погоджуються зі всім, що говорить Хмельницький, а підозрюваних у зраді страчують без суду. А потім, звісно, роблять з цієї події пісеньки. Недостатньо пророблену атмосферу Січі рятує Хмельницький, який в короткому діалозі зі Скшетуським досить ясно пояснює причини війни. Але загалом козаки у фільмі виставлені у досить комічному світлі – це хаотична сила, стихія яку запалив іскра-Хмельницький. Але попри все, це був досить свіжий погляд на козаків, як на силу зі своєю мовою, прапорами, гарматами і технологіями. Це була майже революція після радянських стереотипів про козаків.
Щодо сцен баталій – тут потрібно віддати належне. Вони не затягнуті, не занадто пафосні, досить видовищні. Щодо битв на шаблях, то вони виглядають правдоподібно і не по-голлівудськи, коли герої за хвилину роблять нереальних 500 ударів.
Відчувається, що фільм вже став класикою. Якби «Вогнем і Мечем» знімали сьогодні (наприклад в екранізації Нетфлікса), Гелена була б командиром батальйону гусарів, рятуючи Скшетуського від Богуна або Горпини. І не важливо, що там Сенкевич колись написав.
Але й потрібно похвалити фільм. Всі ці образи козаків з люльками та їхнє «Наливайте браття», ця пісня Богуна «Ой чий то кінь стоїть», ці «Гей, соколи», ці козацькі жарти, хоч і недолугі (тому що козаків грати польські актори не можуть), це завзяття Богуна, сам факт присутності української мови у фільмі, ба більше, кримськотатарської, повна відсутність чогось російського (ну окрім Домагарова в ролі Богуна), сміливість назвати Московію саме Московією, та інші образи ще довго формували уявлення про Україну не тільки сучасних поляків, але й самих нас. Адже картин такого розмаху в 90х про Україну не було. Пізніша українська «Молитва за гетьмана Мазепу» не з категорії «Вогнем і Мечем». Ми сприймали «Вогнем і Мечем» як західний погляд на нас, як щось нове і свіже. Загалом фільм більше розважає, ніж засмучує. Одна сюжетна лінія завершується класичним хеппі ендом, натомість інша залишається досить розмитою.
Окрема тема це музика. Композитор Кшесимир Дембський у творенні музики звертався до народних українських мотивів, якими пронизаний весь фільм. Може саме тому ми його сприймаємо за свій, попри його очевидну польськість.
Остаточна критична оцінка 6/10. Дуже раджу переглянути цей фільм всім, хто його ще не бачив.
Це досить гарне фентезі з класичною історією, де дракон час від часу вимагає у сусіднього міста чи села поїсти незайманих принцес, а за це пропонує чи гарантує гарантії безпеки. Ми знаємо безліч таких казок з подібним сюжетом і він щоразу захоплює. Ми розуміємо, що дракон хоче їсти саме тому, що він є драконом і в нас, як в мешканців того міста чи села, є два вибори – або йти на угоду із своєю совістю, постачати дракону свіжих принцес і радіти, що дракон не спалив наше поселення, або чекати на прихід героя, який розправиться з тим драконом і звільнить мешканців від небезпеки та мук совісті.
Але в цьому фільмі все значно сучасніше. Дракон вбиває не тому, що він дракон, а тому що на це є деякі причини (досить вагомі), його насправді колись спровокували і тепер він ось так мститься, проте й надалі надає гаранті безпеки для міста. До дракона не приходять герої, щоб з ним розправитись, бо вони діють більше витонченими методами. З драконом, виявляється, можна домовитись... чи не сучасно д ... ля вас це звучить? Або я пропустив якісь казки саме з таким, а не інакшим, сюжетом.
Але загалом фільм цікавий. Раджу до перегляду.
P. S. Дракон з його спритністю виглядає, як кіт з крилами.
Як хтось із користувачів Кінобази слушно зауважив у коментарях до першої частини Troll – "штамп на штампі", так є і з цією другою частиною. Своєю клішованістю Troll 2 вже відверто дратує. Я гадав, що жанр таких фільмів проходить певну еволюцію (через критику, втрату інтересу глядачів, висміювання, тощо), але ж ні. Все, що ми до цього бачили у багатьох подібних фільмах, безсоромно зʼявляється й у цьому, без жодного натяку на оригінальність. Не допомогли навіть норвезькі казки, історія Норвегії та неймовірні гори. Краще подивитись справді оригінальний Trolljegeren 2010 року.
Стрічка "The Predator" сповнена атмосферою фільмів світу "Марвел". Інопланетні човни, таємні дослідні бази з науковцями у білих халатах, колишні військовослужбовці-вигнанці і звичайний хлопчик-геній, на якому і завʼязаний весь сюжет стрічки. Костюм залізної людини у вигляді Хижака (або людини-мурахи) остаточно занурює нас у всесвіт "Марвел".
Жарти не смішні. Якщо повторити десять разів слово pussy, від цього смішно не стає. В цілому, у фільмі багато екшену і дуже багато комічних моментів.
4/10.
P. S. А куди подівся песик-хижак?
Почну рецензію з кінця – цей фільм виявився повним розчаруванням для мене. Дивно, що на IMDB він має навіть досить високу оцінку – 4.6. Початок стрічки обіцяє багато – цікаво все-таки подивитись на гібрида Чужого та Хижака. Також нам подаються декілька сюжетних ліній, які дуже швидко тухнуть вже до середини фільму. Щодо Хижака – до технічної сторони зауваг немає, тут повна класика з мінімальними нововведеннями. А от щодо Чужого фільм повністю розчаровує. Замініть інопланетного ксеноморфа якимось маніяком у масці і ось ціле провінційне містечко вже налякане, а половина його мешканців вбита. Гібридність Чужого з Хижаком ніяк не розкрита, фільм дратує своєю темрявою та дощем, сцена з вагітною жінкою виглядає гротескною, ніби покликаною нажахати глядача або викликати відразу, але все це виглядає уродливо-комічно, майже як пародія на Чужого.
Ну а військові діють "в лоб". Як я зрозумів, фінальна сцена має бути таким собі посиланням на якесь продовження типу "Чужий проти Хиж ... ака 3", але його досі не зняли.
Не рекомендую до перегляду цей фільм. Може розчарувати.
На одному з форумів Reddit прочитав, що після другої частини "Хижака" у хронологічному порядку варто переглянути "Чужий проти Хижака". Тож якщо ви дивились перед цим фільмом хоч одного "Чужого" і одного "Хижака", то у вас вже буде певний багаж знань про цих обидвох створінь. Один – гуманоїд, другий – ксеноморф, обидвоє з унікальними вміннями, обидва надзвичайно сильні. Тому цікаво поглянути на їх зіткнення і протистояння. Хоча в мене постійно виникає враження, що Хижак – це люди з майбутнього, які на іншій планеті або у іншому вимірі еволюціонували у таку власне форму.
У фільмі нам пояснюється причина такого зіткнення гуманоїдів і ксеноморфів, а люди прибувають на місце зіткнення якраз у потрібний момент, щоб стати свідками, жертвами і учасниками такого протистояння. Перша половина фільму субʼєктивно виглядає дуже круто, але фінальні бої і розвʼязка дуже недопрацьовані і якісь майже комічні, що власне і розчаровує. Але навіть попри таке, а не ... інакше, завершення, бажання переглядати наступну серію не зникає.
6/10. Великий плюс за динаміку, величезний мінус за відсутність послідовності і логіки.
Якщо у першій частині ми взагалі не розуміємо мотивів поведінки Хижака, то у другій вже промальовуються деякі тенденції, які нам частково пояснюють, а про які можна здогадатись і самим. Хижак вбиває не просто тому що він власне хижак, а тому, що в нього є якийсь патерн своїх дій. Все інше – теж саме з першої частини: його рик, стукіт серця (якщо в нього щось таке є), теплобачення і фірмове висмикування хребтів з черепами. «A fucking alien», як його описує один з головних героїв-антагоністів. Так, тут антагоністом є не лише Хижак. І у цій частині він хвалиться новими технічними вміннями і ми дізнаємося про нього багато чого нового.
Щодо фільму загалом, то картинка з 1990 року як на сьогодні виглядає дуже якісно, застарілість майже не відчувається, якщо не почати переглядати серію про Хижака з найостаннішого фільму і якщо не звертати великої уваги на музичний супровід. Деякі сцени можуть роздратувати, тут таких достатньо.
Загалом це досить крутий sci-fi екшн. 7/10.
Вже з першої сцени фільму виникає враження, що на Землю прибув хтось не з інших світів, а лише повернувся з майбутнього на свою батьківщину. Хижак – це наступна сходинка еволюції людини? Звісно, це задалека інтерпретація цієї сцени, але про Хижака, принаймні у цій першій частині, нам нічого не розповідають. Все, що ми довідуємося упродовж фільму, то це те, що Хижак є ідеальним хижаком.
Американські командос без особливих труднощів розправляються з десятками поганих іспаномовних хлопців, але коли на їхній дорозі зʼявляється Хижак, то вони перетворюються на легку здобич. Мотиву дій Хижака ми не розуміємо, але весь час спостерігаємо його вміння переховуватись, чуємо цей моторошний чи то рик, чи то стук серця (якщо в нього є такий орган) і спостерігаємо його вміння теплобачення, яке не завжди є ефективним.
Це досить типовий sci-fi екшн-бойовик, де природа Хижака відкривається поступово, але не до кінця. Адже ми не розуміємо багатьох речей – звідки він? якими технологіями володіє? яко ... ю мовою спілкується? Напевно, ці питання будуть розкриті у наступних серіях.
Мені сподобалось, загалом 7/10.
Скільки не читав цей гоголівський твір, у памʼяті завжди залишались лише відьма, Вій, захисне коло в церкві, намальоване крейдою та інша міфологічно-фентезійна нечисть, яку ми так звикли бачити в компʼютерних іграх та інших жахастиках. Ну цікава у нас демонологія, багата на різних персонажів, в тім на того ж таки загадкового і виняткового Вія – чи то володаря підземного царства, чи то то якогось повелителя огрів з гномами («начальника гномів», як про це зазначає сам Гоголь на початку «Вія»).
Але нещодавно натрапив на цікаве розʼяснення від YouTube-каналу «Культуртригер», яке надихнуло знову прочитати «Вія» і врешті переглянути той таки совєцький фільм з 1967 року і зовсім інакше поглянути на «Вія». Автор каналу Богдан Олег Горобчук, на основі спостережень свого знайомого, запропонував дві цікаві тези, які розвиває у відео, про які трохи згодом.
Про фільм, знятий «Мосфільмом» і випущений 1967 року, кажуть як про «перший радянський фільм жахів». Уявіть, всі ті російські міста-мільй ... онники, всі ті дєрєвні і простори не спромоглися вилонити хоч якусь історію, яка б стала основою для першого радянського фільму жахів. Тому авторам і довелося знову звертатися до чогось українського.
Антураж фільму лише віддалено відповідає українському, хоча фільм знімали на Чернігівщині та Івано-Франківщині. Про одяг та інші побутові деталі мені сказати важко, адже в це питання не заглиблювався. Проте антураж це лише форма, а зміст його є малоросійським. Фільм, звісно, знятий російською мовою і слухати козаків та мешканців тогочасної України, які «чьтокають», «какають», відсилаються до кікімор і пʼють ґарілку є своєрідним видом профанації. А вставки українською мовою декількох фраз та слів відображає лише прагнення показати етнографічну строкатість «народов СССР».
І щодо тез, згаданих вище. Перша про сотника. Це буцімто символ Гетьманщини, а мертва відьма (панночка) – це алегорія вбитої та поневоленої, але воскреслої на грізної у своїй помсті України. А чому відьма? Бо з погляду імперії поневолена нація, її мова та спротив це щось дике, незрозуміле та потойбічне. Друга теза стосується Хоми Брута. Це буцімто персоніфікація української тогочасної інтелігенції, яку імперія змушує відспівувати ідею власної державності, визнавати її мертвою. Накреслене Хомою коло – це захищений культурний простір (мова, традиції, віра). Перші дві ночі коло діє, але на третю приходить Вій – уособлення Російської Імперії – держава-Левіафан, байдужа машина, котра пре вперед і врешті остаточно захоплює інтелігенцію. Дуже раджу подивися це відео повністю, де ці тези глибоко розвиваються та обґрунтовуються, разом з іншими інтерпретаціями – "ВІЙ": прихований СЕНС: що московити збрехали про ГОГОЛЯ?.
Повертаючись до фільму, варто сказати про фінальну сцену, тобто третю ніч Хоми у церкві. Тут відбувається щось таке, щоб могло б колись надихнути майбутніх розробників гри Diablo створити цю гру. Це ожилі скелети, потворні упирі з кігтями, рогами та кажанячими крилами, і врешті final boss – Вій. Упирі атмосферно вилазять з дір у стіні церкви, а Вій, закликаний відьмою, виходить зі свого потойбіччя і пронизливими очиськами пробиває оборону Хоми. Ну чим не натхнення для якоїсь RPG гри?
Шкода, що досі немає сучасної української екранізації гоголівського «Вія».
Загальна оцінка 6/10. Немає українського дубляжу, український побут і антураж недостатньо відтворені (а цього і не варто очікувати від радянського фільму).
Ілюмінати, давні цивілізації, парад планет, таємні ключі, стародавні святині в Камбоджі, середньовічні храми у Венеції, недоступні льодовики. Всі ці речі у фільмі мають справити певне враження на глядача. Проте, звісно, найбільшу увагу тут привертає головна героїня – Лара, яка голими… руками здатна перемогти цілий загін озброєних найманців. В деяких сценах такі бійки виглядають навіть якось переконливо, віддалено нагадуючи бійки з «Матриці», але деякі виглядають кумедно (як ота в піжамі). Храм в Камбоджі виглядає атмосферно, але локація під льодовиком вже не дуже. Але сильно критикувати не варто – фільм був знятий чверть століття тому і вже відчувається, наскільки відтоді змінилась епоха (музика, компʼютерна графіка, зачіски тощо).
І останнє. Видавати Ісландію за Сибір це профанація. Тому не дивно, звідки у світі такі загадково-романтичні уявлення про Росію.
Загальна оцінка фільму 5/10 з великою натяжкою (4 за сам фільм +1 за роль Джолі).
Міні-серіал скандинавського художнього бачення перших днів російського вторгнення в Україну. Кожна з шести серій розповідає окремі історії з життя українців та суспільні виклики, які загострилися під час війни, а саме: родинні звʼязки, проблема бездомності, одностатеві шлюби, нерозуміння іноземцями українців тощо.
Найбільше сподобались серії про зоопарк та про Андрія Данилка. У серії про безхатька цікаво змальований Київ. Інші ж серії здалися ніби недопрацьованими та трохи сирими, які мало відображають українську атмосферу, а війну в країні і поготів. Дуже не сподобались неоднозначні сцени з обстрілами – хтось десь стрільнув, але хто це був – невідомо. Розумію, що серіал про суспільні аспекти, але така неоднозначність дратує.
Є ще подібний серіал "Перевізниця", хоча там більше екшену, ніж у "Перші дні".
Упродовж цілого фільму мене не полишало відчуття, що я переглядаю театральну виставу, а не фільм. Театральну виставу, в якій актори власне і готуються до знімання у фільмі. Деякі сцени та діалоги аж надто напружені. Суперечливо, але тільки сцени битв та двобоїв знімають це напруження. Потім герої повертаються до своїх піднесених пафосних тонів.
Головними героями є фактично два тандеми – Ахіллес і Агамемнон та Гектор і Паріс. Якщо перші між собою протистоять, адже бойові вміння першого рівняються титанам, а амбіції другого богам, то у випадку других один має постійно захищати іншого. Паріс лише робить проблеми, а старший брат Гектор має його захищати. Сцена, коли Паріс хапається за коліна Гектора є дуже сильною. Інша справа з Ахіллесом. Він майже сам по собі, але все ж має виконувати накази Агамемнона. Ахіллес не має страху, він кидає виклик самому Геліосу та іншим богам, що там вже казати про якогось смертного Агамемнона. Але він має гонор та відчуття справедливості. Ахіллес не боїт ... ься смерті, він навпаки її жадає і вважає, що смерть це людська перевага над безсмертними богами. Помирає ж він, як і в "Іліаді". Гектор має високе почуття обовʼязку та служіння Трої, він не бунтівник, але сумління врешті зводить його у двобої з Ахіллесом.
Може скластись враження, що війна почалась через Єлену, але на жаль жіночі ролі (окрім досить цікавої Брісеїди) у фільмі досить другорядні.
8/10. Персонаж Одіссея досить другорядний і мотиви взяти коня в Трою теж досить не переконливі.
Легенди про короля Артура сягають темних століть і овіяні багатьма мітами. Один з таких мітів, що його лицарі є сарматського походження. У фільмі Сарматія показана на мапі Європи в районі Північного Причорноморʼя, якраз на теренах сьогоднішніх Запорізької та Донецької областей.
Власне звідси римляни і вербують сарматську кінноту. Творці стрічки намагались відтворити сарматський степ і побут тих же сарматів, тому помістили їх в свого роду монгольсько-тюркські юрти. Для західного глядача зайде, адже для пересічного західного європейця десь на схід за Віслою починається Тартарія, яка тягнеться до Корейського півострова. Але цей епізод триває всього декілька хвилин і у фільмі до нього більше не повертаються, хоча лицарі весь час мріють про повернення домів.
Один із лицарів постійно вигукує бойовий клич "Русь!". Дослівно. Несподівано. Виявляється, це сарматський клич роксоланів. Про це у фільмі немає ніякого пояснення, тому знову ж таки для пересічного західного глядача можу ... ть виникнути відповідні асоціації – сармати десь на сході, вигукують "русь!", значить це предки "russians"... Можливо, я задалеко заходжу у цій рецензії, але 20 років тому, коли фільм вийшов у прокат, про Україну і про наші історичні назви ніхто нічого не чув.
Римляни у фільмі виконують другорядну роль. Вони принесли на британські острови християнство, але новою вірою наші сармати нехтують і навіть насміхаються. Здебільшого християни показані, як боязкі та забобонні. Лише сам Артур є гідним християнином. Також римляни залишили після себе інфраструктуру (замок Камелот, стіна Адріана), якою користуються і сармати, і місцеве автохтонне населення піктів і навіть загарбники сакси.
Сакси тут головні антагоністи – влаштовують вторгнення, як справжні німці (закреслено)... даруйте...германці. Мотиви їхнього вторгнення не пояснені, зате мотиви Артура та його лицарів відомі одразу – захистити Батьківщину. Римляни втікають, сармати обʼєднуються з піктами і захищають свою нову Батьківщину. Сакси переможені. А де були в цей час англи, які і дали назву одній із країн в Британії? Чому злими загарбниками показані лише сакси?
Музичний супровід одноманітний і вже під кінець фільму досить набридає. Акторський склад досить цікавий і ви впізнаєте багато зірок кіно.
До фільму можна чіплятись за багато речей. Для глядача тут бракує хоча б якихось історичних пояснень, а завершення фільму і вигук Артура про Британію складає враження, що Артур є королем не з легенд темних століть, а з 17 століття, який мав би розмахувати прапором Union Jack і вигукнути Rule, Brittania!
5/10 і то з великою натяжкою. Це фільм-пригода, легенда про легенду.
Переглядав з французьким дубляжем з українськими субтитрами. Ну як фільм про Наполеона можна дивитись якоюсь іншою мовою, а тим більше англійською? І хоча стрічка показує все те, що ми знаємо про Наполеона зі шкільної програми всесвітньої історії (Французька революція, Єгипет, Аустерліц, Бородіно, Ватерлоо, Корсика тощо), головний наголос тут не на битвах, палацах, зброї та політиці, а саме на особистих поразках та перемогах головного героя. Так, мені на початку фільму наприклад бракувало опису політичних перепитій в кожній з показаних країн, пояснення, чому такі і такі суспільно-політичні процеси відбуваються в самій тогочасній Франції, якої Європи прагнув Наполеон тощо, але вже зовсім скоро я усвідомив, що дивлюсь не бойовик і не детальну історичну документалку, а скоріше драму про чоловіка, який служінням Франції йде на особисті зречення, на духовні та фізичні випробування. Хоча баталій тут достатньо і зображені вони досить цікаво. Окремий акцент зроблений на артилерії, яку Бонапарт ... вміло використовував для здобуття перемог. Щодо загальних декорацій, то мене не полишало враження, що я дивлюся театральну виставу. Музичний супровід розкішний, особливо для сцен на Корсиці. Костюми армій наполеонівської епохи це теж окремий вид мистецтва, хоча щодо їхньої історичності важко щось сказати. Московські вояки зображені, як якісь всевдо-татаро-козаки, що дуже контрастує з царем, який нічим не відрізняється від інших європейських монархів.
Чи прагнув Наполеон влади? Безумовно. Але зверніть увагу на його коронування. Чи марнував він свої батальйони у битвах на теренах Європи? Можливо. Але зверніть увагу, як його зустріла 5-та армія після його повернення з Корсики. Чи покинув він свою законну дружину Жозефіну задля молодшої? Так. Але зверніть увагу, якими словами (словом) Наполеон завершує своє життя. Цей фільм-драма скоріше про особисте життя Наполеона. Ставлю 8/10 для режисерської версії з французьким дубляжем і українськими субтитрами.