Я вам що, Конфуцій, ребуси розгадувати?

Арсен Гребенюк 2 листопада 2021, 23:30

Попередження: рецензія містить спойлери

Є фільми, дуже розхвалені критиками, та які прохолодно зустрічають прості глядачі. "Ми" саме з таких. Він належить до тих кінокартин, що задумані як жахи, але сприймаються як комедії. Тут родина темношкірих американців зустрічається зі своїми двійниками, що знають усе про оригіналів, але не ясно чого вони хочуть. Гарний початок для психологічних жахів.
У фільму є подвійне дно з метафорами на тему расизму, боязні тих, хто від нас відрізняється, заздрощів бідних до багатих. Але він зовсім не потребує якихось глибоких міркувань. У цьому його трагікомедія. Його набагато простіше сприймати як один з тих фільмів, що настільки погані, аж хороші, не шукаючи прихований сенс. Бо фільм надто неоднорідний, він скаче від ситкому до філософствувань, від дитячих страхів до дорослих, від жартів до кошмарів. І все це перемежовано натяками, що забуваються, допоки згодяться.
Згодом глядачі дізнаються, що двійники головних героїв усе життя провели в підземеллях, змушені мимовільно повторювати те, що робили оригінали. Але тепер звільнилися та хочуть... Помсти? Ну, ніби так, але ні. Вбити оригіналів? Ну, ніби так, але ні. Помінятися з ними місцями? Ну, ніби так, але ні.
Гаразд, головна героїня, Аделаїда, та її копія на ім'я Ред, "особливі". Вони вже бачилися в дитинстві, тому якщо й прагнуть смерті одна одній, то тільки після з'ясувань свого спільного минулого. Але двійник її чоловіка чомусь явно прагне вбити оригінала, як і двійниця дочки. А ось двійник сина просто бажає гратись. Чи є тут якийсь підтекст? Можна, звичайно, припускати, що двійники - це "темний бік" оригіналів і доводять їхні грішки до абсурду. Батько - чванливий заздрісник, який нехтує безпекою Аделаїди, щоб випендритися перед друзями новою машиною. Дочка - зарозуміла та імпульсивана. Син - боягуз, який не зізнається, що міг усе це відвернути. Але проблема в тому, що фільм нічого не втрачає, коли викинути цю історію про злочин і кару.
Якщо перша половина ще нагнітає очікування чогось жахливого, то друга перетворюється на нікчемний зомбі-слешер. Бо двійники, виявляється, повилазили по всій Америці і вони є буквально в кожного. Що ж, нехай, але спроби пояснити все це такі недолугі, що лишається сміятись. Виявляється, злий уряд створив двійників аби керувати оригіналами, проте вийшло навпаки. Як створив? А створив і все. А потім покинув. У підземеллях. Триста мільйонів людей. Які їли живих кроликів. Аааа! І вони звільнились. Як? А просто якось.
Фінальний поворот настільки очікуваний, що про нього просто забуваєш. Бо ж не може сценарій використати таку банальщину. Але використовує і на диво оригінально, хоча і з суперечливою мораллю.
Двійники та копії, виходить, буквально взаємозамінні. Одні не кращі за інших. "Вони" здаються гіршими лише тому, що "ми" бачимо в них свої недоліки. Але "вони" - це "ми". "Вони" вбивають тільки тому, що "ми" хочемо їх убити. А оскільки всі вільні - вільні по-своєму, а всі пригноблені - пригноблені однаково, то помінявшись місцями, "ми" здобуваємо єдність, а "вони" слабнуть. Фільм показує, що діалог неможливий, хоча його треба прагнути. Чи не тому, що тут, як у чорно-білому "Метрополісі", немає посередника?
Метафори дано в різнобій, що справляє враження чогось дуже розумного, але вкрай кепсько поданого. В результаті на поверхні опиняється лише баєчка про людей і монстрів у стилі незліченного трешу, який оглядають безіменні ютубери. Цитуючи відомий мем, "Я вам що, Конфуцій, ребуси розгадувати?".

2 з 4 користувачів вважає цю рецензію корисною

Коментарі: