Перші 2/3 фільму сприймаються доволі таки гарно. В стилі бойовиків 90-х. Актори чудово справляються зі своїми ролями. Особливо злодій - дуже переконливо. А наш головний герой - це ж вилитий Т-1000 у виконанні Роберта Патріка (Terminator 2: Judgment Day).
Щоб отримати задоволення від фінальної частини стрічки - потрібно повністю відключити мозок і логіку. Є декілька моментів які змусили знизити два бали (і це не про ЛГБТ). Але в цілому гідний фільм для перегляду, особливо якщо сильно не заморочуватися над змістом.
P.S. Є згадка росіян в фільмі, та в фіналі виявляється що "не всьо так однозначна". Навмисно це зробили чи ні, вирішувати вам.
Спостерігаючи за цим дійством я просто кайфанув. Це унікальний твір, який дає вам можливість ознайомитись з корейською культурою театру, якщо точніше жіночим театром Yeoseong Gukgeuk (Гукгек), бо є ще Changgeuk (традиційна корейська опера в якій приймають участь чоловіки та жінки).
Йосон Гукгек - це форма театру, яка прожила недовге, але популярне життя. Виникнувши після звільнення Кореї від Японії, він набув популярності у 1950-х роках. За часів модернізаційної ідеології Пак Чон Хі він був майже викорінений. Йосеонг Гукгек був виключений з офіційної історії, і про нього пам'ятають лише старші покоління.
Дивитися цей серіал в будь-якому озвученні просто неприйнятно, принаймні ті сцени, де вони репетирують чи на сцені там будь-кому хто візьметься за озвучення треба робити субтитри і це стосується не лише співу, а й діалогів.
Драма, по суті, є вшануванням пансорі та гукгек, але воно напрочуд доступна, тобто вам не потрібно знати чи любити пансорі та гукгек, розуміти всі т ... онкощі, щоб насододжуватися серіалом. Дозвольте шоу навчити вас, показати, ознайомити.
Серіал не ідеальний з огляду на класичний сюжет злетів і падінь, але чи є це погано, чи потрібно вигадувати занадто хитросплетені повороти в серіалі, який зображає певну культурну діяльність простих людей в певному історичному проміжку?
Хай там як, але йому вдається бути цікавим і захоплюючим, незважаючи на дрібні недоліки, і в цілому він мені дуже сподобався.
Кім Те Рі та Шін Є Ин проробили бездоганну роботу разом з іншими акторами тренуючись у пансорі та гукгек. Розвиток та зближення персонажів роблять цю виставу легкою для сприйняття, а навчання пансорі/гукгек йде як бонус.
Це історія про аутсайдерів.
Головна героїня Чонньон та її подорож у гонитві за своїми мріями про пансорі та гукгек. Поряд з нею є й інші аутсайдери, від її подруги Джуран до суперниці Йон Со.
Однак, це шоу все ще є вшануванням пансорі та гукгек, тож очікуйте, що досить багато екранного часу буде присвячено демонстрації цього і це круто.
Можна стверджувати, що окрім наших героїв, аутсайдером у цьому сюжетному світі, де перспективи гукгека піддаються сумніву з появою нових засобів розваг, таких як телебачення та кіно, є і сам Гукгек.
Якщо ви взагалі нічого не знаєте про пансорі чи гукгек це все одно має вам сподобатись, якшо ви хочете відкрити для себе щось нове.
Що стосується Гукгек, то вражають різні інтерпретації одних і тих самих ролей різними персонажами. Це дає змогу зрозуміти, наскільки по-різному може бути переданий персонаж у руках різних акторів. Ці всі постановки і їхні правила по факту дають зрозуміти, що кіно працює по тому ж принципу, наприклад, те що другорядний персонаж не повинен перекривати основного, кожен має виконувати свою роль в загальній картині.
Під час виступів, які влаштовують наші герої, справді відчуваєш себе частиною аудиторії в залі, яка спостерігає за виставою наживо. Це було дуже круто.
Сам серіал за межами цих сцен злегка інколи нагадує сцену, але з огляду на саму тему серіалу й те як починається кожен епізод це цілком може бути навмисним ефектом, як данина поваги Гукгеку.
До речі гурт Leenalchi, що виконував саундтрек до Пачінко також виконує пісню в даному серіалі. Гурт поєднує pansori (корейський жанр музичної розповіді у виконанні співачки та барабанщика), gugak (традиційна корейська музика (국악; 國樂; gugak; букв. національна музика), включає придворну музику, народну музику, поетичні пісні та релігійну музику, що використовується в шаманських та буддистських традиціях), та альтернатианий рок.
Далі стаття з Чо Йон Сук на досвіді якої засновано вебтун та серіал. В ступних титрах кожного епізоду ви можете побачити "Оповідач: Чон Йон Сук".
Легенда "Gukgeuk" згадує про золотий вік корейського жіночого театру.
90-річна віртуозка зберігає театральне мистецтво живим.
Авторка статті для The Korea Times: Пак Джін Хай.
Посилання на оригінал: https://www.koreatimes.co.kr/www/culture/2024/12/135_386464.html
Під час перегляду популярної телевізійної драми "Чонньон: Народження зірки", яка заснована на традиційній корейській жіночій театральній виставі, відомій як "гукгек", 90-річна майстриня Чо Йон Сук побачила себе у дзеркалі головної героїні шоу.
Чо, майстриня гукгек у першому поколінні, яка консультувала і оригінальний вебтун, і драму, яскраво згадує, як, будучи дівчинкою-розбишакою з коротким волоссям, вона втекла з Вонсана, Північна Корея, під час Корейської війни і приєдналася до Жіночої компанії гукгек Лім Чун Инга, що стало початком її кар'єри в 1951 році.
Як і героїня серіалу, першою роллю Чо була "Солдат 1".
"Мені потрібно було вимовити лише два рядки: "Генерале, тікайте швидше! Ворог наступає!". Незважаючи на їхню стислість, я вирішила увірватися на сцену, задихаючись і поспішаючи, ніби рятуючи своє життя. Одягнена в імпровізовану броню з бляшаних бляшанок, я побігла за сцену", - згадувала вона під час інтерв'ю The Korea Times у своєму будинку і студії в північно-східному передмісті Сеула в четвер.
"Тоді декорації були простими і саморобними - просто дерев'яні рами, обтягнуті грубою тканиною, пофарбовані під стіни і дерева. Тоді я ще не знала, що мій шалений біг по сцені і брязкіт обладунків потрясли всю декорацію, і я заслужила догану за порушення порядку".
Майстриня гукгек залишається палкою прихильницею цього корейського виду мистецтва, вважаючи, що його справжня суть полягає в живих виступах і глибокому емоційному зв'язку, який вони створюють з глядачами.
"Коли світло в будинку згасло і завіса піднялася, відкриваючи переповнений театр, наш виступ зачарував глядачів, викликаючи і радість, і смуток", - сказала вона. "Було чудово, що серед хаосу війни люди знаходили розраду і втіху в нашій історії".
Її вміння зображати чоловічих персонажів, особливо комічного Бангджу, слугу-чоловіка в "Чхунхянчжон" - одній з найвідоміших корейських любовних історій та народних казок - стало легендарним.
Вона пояснила, що кожного разу, виконуючи цю роль, вона навмисно грала її по-різному. Оскільки це був веселий персонаж з репліками, які не були критично важливими для сюжету, вона привносила в роль живу енергію, рухаючись пружними, пружинистими кроками та імпровізуючи щось нове або гумористичне кожного дня.
"Коли я бачила, як люди сміються з моєї комедійної гри, це давало мені справжнє задоволення", - сказала вона.
Чо додала, що її вчитель Лім, власник трупи, не тільки дозволяв їй імпровізувати, але й хвалив її, що додало їй впевненості і заохотило до подальшого розвитку акторської майстерності.
За словами Чо, гукгек був неймовірно популярним у той період, навіть випередивши змішану гендерну оперу чхангек (традиційну корейську оперу). Це значною мірою було пов'язано з вищою якістю виконання, оскільки в ньому більше уваги приділялося акторській грі та візуальним елементам порівняно з чоловічим чхангвеком, в якому часто пріоритет віддавався вокальним навичкам.
"Гукгек має глибоке коріння в традиційному музичному виконанні, зокрема в "пансорі" (традиційному корейському музичному оповіданні). Але він поєднує в собі елементи театру, музики, співу і танцю. Гукгек є квінтесенцією всього корейського театрального мистецтва", - сказала майстриня.
Незважаючи на величезну популярність у 1950-х і 60-х роках, гукгек швидко занепав, оскільки актори перейшли до кіно і телебачення. У той час як пансорі було збережено після того, як його було визнано нематеріальним культурним надбанням, повністю жіночий гукгек залишився поза таким захистом, що призвело до розриву його родоводу.
У 2012 році вона також була визнана практиком нематеріальної культурної спадщини за "baltal" - форму корейського лялькового театру, визнану одним з об'єктів нематеріальної культурної спадщини країни.
Ця унікальна техніка передбачає маніпулювання ляльками за допомогою ніг, а не рук.
Чо, голова Товариства збереження Baltal і традиційного театру, присвятила 73 роки свого життя і власних коштів збереженню гукгеук. Називаючи це "надією свого життя", вона зіткнулася з численними викликами, в тому числі з шахрайством з боку інших. Незважаючи на ці невдачі, вона залишається рішуче налаштованою на те, щоб цей вид мистецтва був збережений для майбутніх поколінь.
У 2022 році вона написала книгу "Забутий світ жіночого Gukgeuk", а незабаром вийде документальний фільм про її творчість. Студія жіночого Gukgeuk, заснована у 2020 році двома її ученицями, продовжує традиції цього виду мистецтва. На сьогоднішній день вони поставили 13 вистав.
Дивлячись на Кім Те Рі, зірку серіалу "Чонньон", Чо була глибоко зворушена грою актриси. Відомо, що Кім вивчала гукгек, щоб краще зобразити свою роль у драмі.
"В моїх очах люди, які добре грають, найкрасивіші. Кім була такою відданою. Вона повністю занурилася в свою роль. Я їй дуже вдячна. Вона бездоганно виконала складну роль без жодних вагань. Вона така, така, така красива, що мені дуже хочеться її міцно обійняти", - сказала вона.
+ Дуже якісно атмосферно знято
+ Кадр з думкою (підкреслення деталей)
+ Стисло без зайвого
+ Цікаві елементи психології
+ Підбір Акторів
+ Якісно прописані діалоги
+ Затягує кожна розповідь
+ Якісно зображені локації (замкнутість середовища для всіх учасників)
- Деякі моменти сюжету передбачувані
- Шкода що лише 7 серій
- Франція, Німеччина та Іспанія набагато нижчої якості
Таак, фільм розпочинається з гидоти, ненормальної поведінки підлітка. Я на такому можу взагалі вимкнути і не додивлюватись. Але Віра Фарміга дає ще один шанс. Та й хочеться, дізнатись, що там далі)) Картина не завжди інтригуюча але пахне добром.
До сценарію майже немає запитань, по грі акторів взагалі без.
Таємний посил: Не ображайтесь, посміхайтесь!
Попередження: рецензія містить спойлери
Красиво і неквапно жили собі 100 років тому шведські аристократи. Великий, зі смаком влаштований фамільний будинок, багато квітів, вишукані костюми… (навмисне зупиняв кадри, щоб краще роздивитись). Всі персонажі дуже люблять театр і якимось чином пов’язані з лицедійством – в якості акторів, благодійників, а також їхніх родичів та дітей (Фанні та Александра). Чим вони ще займаються і звідки беруть кошти на таке прекрасне життя, з фільму не зрозуміло. Служниці та покоївки вважаються майже членами родини: на великі свята вони сидять за одним столом з господарями. В атмосфері відчувається природність та невимушеність. Щоправда, іноді в більш вузькій компанії герої починають сваритись, а головний герой – підліток Александр – навіть трохи матюкається (в кацапській озвучці, української тоді у мене не було). Та потім все більш-менш налагоджується.
Несподівано в цю ідилію втручається справжній монстр. Це злий і підступний блакитноокий єпископ, очевидно лютеранський (ця конфесія переважає в Швеції), але з єзуїтською (в негативному сенсі) сутністю. Йому вдається оплутати своєю павутиною молоду вдовицю Емілі разом з її дітьми Фанні і Александром.
Він жорстоко над ними знущається, прикриваючись християнською мораллю. Очевидно, що Бергман трактує цього персонажа, як втілення Зла, і він повинен викликати у глядача глибоку фізичну огиду. Так воно і є. Але, якщо трошки абстрагуватись від мелодраматичних кіношних прийомів з різками і темними чуланами, то цей єпископ Едвард – дуже самодостатня і цілеспрямованна особистість (на відміну від усіх інших персонажів). Його поведінка зрозуміла і цілком відповідає посаді християнського пастиря, принципового і безкомпромісного. В конкретному сюжетному конфлікті між Александром та його вітчимом Едвардом останній хоче відучити свого пасинка брехати і займатись наклепами (Бергман виправдовує цю брехню дитячою фантазією – як на мене, непереконливо). Єпіскоп впевнений, що цього можна добитись від Александра за допомогою морального тиску та фізичних покарань. Невеличкий нюанс: з точки зору европейця 1982 року (прем'єра фільму), карати дітей різками – жахливе середньовіччя. А для Європи 1907 року (по сюжету) – банальна буденна подія, навіть в школах для дітей аристократів. До речі, в фільмі нема жодного кадру, в якому діти ходили би до школи, або дома вчили якісь уроки. Суцільне неробство, як і у їхніх родичів-театралів. Та зрештою Александр виявляється міцним горішком і не бажає підкорятись.
Будинок лютеранського єпископа – повна протилежність рідному дому і також викликає фізичну відразу. Все – в брудно-сірих тонах. На вікнах – не квіти, а ґрати. Прислуга – неохайні потворні жінки, які займаються доносами за наказом господаря. Навіть тяжкохвора тітка єпископа, яку він зворушливо доглядає, - товста, огидна баба.
Хто ж врятує Емілі та її дітей від катувань та принижень? Її родичі спочатку не дуже звертають увагу на це, продовжуючи свої театральні розмови. Та ось з’являється герой-визволитель: це дядечко Ісаак, друг сім’ї і давній шанувальник бабці Фанні та Александра. Він викрадає і ховає дітей. Потім багаті родичі Емілі (мабуть за порадою дядечка Ісаака) скуповують всі векселі єпископа і пропонують йому обміняти їх на згоду на розлучення. Цікаво, де він стільки боргів наробив, якщо веде такий аскетичний спосіб життя? Єпископ відмовляється. Зрештою, чи то через нещасливий випадок, чи в результаті магічних дій дядечка Ісаака (з фільму незрозуміло) злочинець гине в страшних муках, а діти з мамою повертаються в свій колишній святковий світ, де продовжується їхнє веселе безтурботне життя. Геппі енд.
Після перегляду я спробував зрозуміти, чому мені не подобається цей безтурботний світ? Точніше, чому мені зовсім не хотілось би в ньому жити, якби я був аристократом? І зрозумів, що насправді там дуже нудно і нічого цікавого (після смерті єпископа, хе-хе) вже не відбудеться. Їм нічого не треба, цим шведам: вони все мають і вміють це цінувати. Хоча, на мій погляд, справжні аристократи нічого спільного з цим комічним кодлом не мають, тому що ролі у справжніх аристократів... ну, зовсім інші.
І ще один дім я забув описати. Дім доброго дядечка Ісаака, де ховаються діти від монстра. Якщо перший дім був оселею добра, а другий – лігвом звіра, то дім дядечка Ісаака – резиденція мудреців і магів, а також театр маріонеток. Ще там є клітка, в якій утримують божевільного, що володіє якоюсь таємничою страшною силою, а також древня мумія, яка дихає і ворушиться. І взагалі, цей епізод заповнений різноманітними містичними натяками і алегоріями. Для «утаємничених», до яких я звичайно не відношусь.
А може насправді нема ніяких прихованих одкровень в малозрозумілому, але дуже глибокодумному оповіданні дядечка Ісаака? Може той дядечко Ісаак – не лише добрий чарівник, але ще і майстерний дурисвіт?
Трейлер обіцяє більше ніж ми отримуємо. І хоча я налаштовував себе не сподіватися на щось супер круте, всеодно трішки розчарований.
Серед плюсів гарна операторська робота, атмосфера клаустрофобії та неминучої біди, Г'ю Ґрант грає нарциса анти релігійного маніяка переконливо. Молоді акторки дуже сподобалися, особливо Софі. Гарний концепт і початкова ідея фільму. Все ж цікаво і захопливо спостерігати до кінця. Перетворення і розвиток ГГ присутній, але клішований. Один з тих фільмів що дають змогу обрати віру чи не віру глядачу, граючи його почуттями. Але коли таємниця розкрита - дивитися вже не так цікаво.
З мінусів - доводи які висуває герой Ґранта, не дуже переконливі і заїжджені. А подаються так, начебто це якесь одкровення. Фінал як це часто буває в хоррорах міг би бути кращим і більш правдоподібним. Отримуєш розчарування коли розумієш що власник будинку той хто він є. Підвал що в трейлери показано гігантським насправді не такий.
Можливо натхненням для фільму послужив Генрі ... Говард Холмс - серійний убивця з кінця 19 сторіччя, що вбивав свої жертв в своєму готелі-будинку.
Серіал з досить стандартним сюжетом, який чимось віддалено нагадує фільм "Love Actually". Проте має багато плюсів та весь час підтримує відчуття певного очікування. Переглядати напрочуд легко, адже кожна серія досить коротка і минає, як музичний кліп. І хоча серіал розважальний, але не переповнений примітивними жартами і подекуди навіює навіть філософські роздуми про власні життєві моральні вибори та вчинки. До цього всього додається казкова атмосфера Норвегії.
З мінусів. В кожній серії присутня інʼєкція сучасної суспільно-політичної адженди, яка інколи видима, інколи ретельно прихована. А інакше цей серіал не потрапив би на Netflix.
8/10. Дуже легкий серіал якраз для перегляду перед Різдвом.
Уявімо собі 13-ти річного хлопчика, якого вперше в житті кинула дівчина. Найперше, про що ти думаєш в такі моменти, що уявляєш — це те, як ти стаєш успішним, багатим, впевненим у собі найкрутішим хлопчиком в класі, таким, в якого б вона точно знову закохалась (ну чи принаймні зрозуміла, КОГО вона втратила і шкодувала про це все своє життя). Уявили собі цю історію? Смішна та наївна, правда? А тепер уявіть, що це — не мрії 13-ти річного хлопчика що переживає своє найперше в житті розлучення (звісно ж з любов'ю всього життя) і на емоціях вигадує всіляку дурню про рожеве майбутнє, а сюжет реального фільму, в якому взагалі немає жодного підлітка — тільки дорослі люди, які типу живуть ""реальне"" життя. Та і сама історія закінчується ще тупіше, аніж будь-який підліток (навіть дуже емоційно нестабільний) міг би собі уявити, але то вже спойлери (кінцівка — це дійсно неймовірна дурня, яку я собі пояснити просто не можу).
Перша картина трилогії не була якимось шедевро ... м, але це був хороший фільм з "дорослим" (кумедно, що мені доводиться використовувати саме це слово) сюжетом, також про втрату і те, як ДОРОСЛІ люди її переживають. "Білий" же колір — це фантазії підлітка, які я можу охарактеризувати лише одним словом — "cringe".
Другий "Аватар" захоплює бездоганною графікою, але водночас відлякує занадто яскравими кольорами. Планета Пандора справді виглядає, як рай і можливо щось таке справді існує у сусідній з нами зоряній системі.
Це фільм для сімейного перегляду, легкий бойовик, навіть без затягнутих сцен з бійками, якими характеризуються власне американські фільми. Це також фільм для екоактивістів, які будуть в захваті від захисту китів на Пандорі та екологічно чистого життя її племен. Сюжет тут досить легкий і передбачуваний: показали дітей – значить з ними трапиться якась халепа, показали човен людей і кит – значить кит допоможе знищити той човен, показали якусь медузу – значить вона допоможе когось врятувати.
Під час перегляду мене не полишало враження, що деякі аватари дуже сході на орка Азоґа з Хоббіта.
Попередження: рецензія містить спойлери
Сюжет розвивається навколо трьох сімей: українців, поляків, євреїв. Родина українських музикантів допомагає чим може дітям двох інших, коли до них прийшли німці, а потім і радянські війська. Недовіра з боку радянської влади за переховування німецького хлопчика відобразиться на дітях українців.
Фільм цікавий. інтер'єри подобаються) Актори також на рівні. Вірю-одним словом!
Один із найсильніших українських фільмів.
Таємний посил: Ні війні!
Фільм про псих. лікарню з якої витікали дані про необгрунтовані госпіталізації політичних інакодумців. Після чого радянський психіатрів виключили зі складу Всесвітньої психіатричної асоціації.
В фільмі показують людей, які горять своєю ідеєю, жертвуючи сім'єю та своїм життям. Не кожному таке дано.
Щодо акторів, то зекономили на другорядних. А так картина цікава.
Таємний посил: У кожній епосі є світлі моменти і темні.
Весь фільм, загалом, неоднозначний. Десь ми отримаємо "сімейні проблеми", десь згадають "вади розвитку", прогнившу систему "забуття", десь же відрами буде кров, а відповідно й насильство - при чому залучені в цьому й діти, що дивитись досить...
Ну то вже будуть значні спойлери. Якщо ж без них - по суті це чергова спроба "оновити" Хижаків. Тут вони стають не просто мисливцями, а й мають щось "за собою". Тільки от саме цього "розширення всесвіту" ми отримаємо достатньо мало. Все ж, концентрація буде на Землі та її проблемах (дещо з озвученого то взагалі "критичне"). Хижаків тут, не посоромляться й "запросити" у кам'яні джунглі (що ми бачили тільки в старих частинах), хоч і буде то досить недовго. Це той випадок, коли є певний "баланс" подій та відпочинку - водночас не відчувається затягнутість фільму, хоча при цьому є певна "дитяча наївність" та "сюжетна броня" у певних м ... оментах. Роль же дитини ГГ (а чи ГГ є ГГ?) тут взагалі досить вагома.
З надією на розвиток, не просто "слешера", 7,65/10
Я не те щоби великий любитель Дедпула загалом, але він був чимось "іншим" у всесвіті марвелів. Тут же...
Весь фільм зроблений у "стилі Дедпула" (само собою), при цьому намагались навіть пропихнути наче гарні (для глядача) ідеї "поганого мультивсесвіту", "продаж студій", "смертей героїв", давили на ностальгію і т.д - от тільки чи "завершили" вони ці ідеї?
Відповідь однозначна - Ні.
За непоганим саундом тримається історія, яка вчергове використовує "ідеї" серіалу Локі - і уже навіть тут починаються величезні проблеми. Плюнемо на бездіяльність купи героїв (до чого, в принципі, можна уже звикнути - враховуючи купу попередніх фільмів та серіалів), але нам вчергове показали абсолютну недієздатність УЧЗ, що суперечить їх суті існуванню. Тобто тут навіть не про "суперечність", а тут по суті доводять що вони взагалі не можуть існувати такий тривалий час, як ми "знаємо".
За фразою, озвученою с ... амим Дедпулом, про "не зганьбити пам'ять Логана" (відсилка на відповідний фільм, а відповідно і фінал - нам тут це ще раз покажуть) - над ним усіляко знущаються, у тому числі і автор фрази. Так, це (як і появу купи "варіантів" різних героїв/частково злодіїв) списують знову на мультивсесвіт, але чи все так "просто", якщо задуматись? Ні, цей фільм не про "думати" - це суто про подивитися на екшон та послухати саунд, з якимись незрозумілими впливами на подальшу кіновселенну (при чому доволі масово, враховуючи скільки всього тут переплели), от тільки воно все десь так само і загубиться.
Періодично відчуття що ти зайшов у якийсь безсюжетний слешер, де ще й скриптовано певні сцени з "поразкою ГГ" - бо в інших випадках він просто невразливий. Але не просто "зайшов", а після чогось з "нормальною" бойовкою та сюжетом.
Чи все так однозначно погано? Ну трохи то й ні. Якщо, досить періодично, вмикати "думати" - то навіть щось буде про сім'ю, "світобудову" та певні інші "питання", але якщо "не думати" - фільм вийде тільки краще (чого тільки коштує сцена з варіантами Дедпула, а точніше щодо їх відмінностей, особливо у одного з них - коли побачите, то зрозумієте. До речі, "сюжетна броня" тут теж простежиться доволі явно). Все суто зроблено щоб "відбілити головного" Дедпула до фіналу. Тільки чи треба такому як Дедпул (враховуючи попередні його "ролі") саме це?
Якщо думати, знати цей всесвіт - дивитися важко ~5,5/10
Якщо думати значно менше, не опиратися на знання всесвіту - а тільки ловити час від часу ностальгію ~7,75/10
Трохи "посередині", виставлю 6,55/10
Ніколи не грав в жодну з ігор серії S.T.A.L.K.E.R., але не слідкувати за релізом другої частини було неможливо, адже це набагато більше, ніж просто гра. Я настільки занурився в огляди гри, історію її розробки та випуску, що почав шукати додаткові матеріали на цю тему. Цей фільм є чудовою екранізацією того, що я читав у оглядах та дивився на десятках стрімах.
Дуже тішить той факт, що український культурний продукт стає окремим сформованим феноменом серед західної авдиторії та формує похідні твори. Окреме велике дякую американцям за українську мову у фільмі. Із бюджетом у 340 тисяч доларів фільм вийшов набагато цікавішим, ніж останні фільми всесвіту Марвел. Сподіваюсь, буде продовження.
Попередження: рецензія містить спойлери
1. До чого приводить покірність. Проблема сучасних людей.
2. Прибулець.
3. Про товариство чистих. І ще як Стоун ганяє на Мустангу))
І це з абсурдом повним. Мені дуже сподобалось дивитись. Картинка і сюжет не викликають запитань, все чудово. Раджу подивитись фільм.
Таємний посил: Сьогодні абсурд, завтра реальність.