Знайдено 3 результати 
Попередження: рецензія містить спойлери
Фільм, який викликав у мене масу емоцій, величний та трагічний - це все про фільм Рідла Скота "Гладіатор". У 2001 він взяв Оскара за : "Найкращий фільм", "найкращу чоловічу роль", "найкращі костюми", "найкращий звук", "найкращі візуальні ефекти".
Гладіатор – це жорстока, епічна картина, що розказує драматичну історію однієї людини. Фільм про силу, честь, досягнення, справжню мужність, любов та свободу, що викликає великий спектор емоцій: від азарту змагань, до сліз в трагічні моменти. Дивовижна історична драма, яка не залишить вас байдужими.
"Генерал, що став рабом. Раб, що став гладіатором. Гладіатор, що кинув виклик імперії". У політичних інтригах постраждала абсолютно невинна людина, яка далека від усього цього. Ця історія про те, як чоловіка позбавили волі, його зробили рабом, річчю, але він буде битися, щоб в кінці помститися. Сюжет драматичний, ви співпереживаєте Максимусу , і насолоджуєтесь барвистими боями на арені. Вони виглядають максимально реалістично, а обладунки героїв прекрасно доповнюють цю картину. Задіяли навіть тварин, що теж було в гладіаторських реаліях. Показали достатньо боїв: і ті, які керувались римською армією, та власне гладіаторські бої. Сутички не на життя, а на смерть. Дія картини відбувається в Стародавньому Римі. За задумкою, у фільмі йдеться лише про одного героя, але я б сказала що тут йдеться про долі двох людей, двох суперників - Максимуса, який мстить за свого так названого "батька" Маркуса Авреліуса, та Коммода,сина імператора, якому, власне, батьківської любові не дали.
Крім драми, яка крутиться навколо головного героя, любові та ненависті, я побачила шалений патріотизм. Максимус мстив не лише за свою дружину та свого сина, він мстив за Маркуса Авреліуса та за його ідею щодо Риму. Останні слова Максимуса були не про його сім'ю, а про його державу.
Також протягом фільму йдеться про "дім": на початку він як реальне, фізичне місце де на героя чекають дружина та син, в кінці ж фільму "дім" асоціюється з раєм, де на нього знову ж таки чекає його сім'я. Луцилія своїми словами це досить красиво розмежувала: перед самою смертю вона сказала Максимусу "Ти майже вдома", коли ж смерть забрала нашого Гладіатора, вона закрила йому очі й промовила: "Ти вдома".
Також фільм вражає своїми краєвидами. Наприклад, ліс на початку, великий і величний Колізей або ж нива та дім Максимуса. Музика композиторів Лізи Джеррард і Ханса Циммера чудова, та як ніколи влучна - пробиралася до мурашок. В драматичні моменти усіма силами чіпляє за душу, підкреслюючи картинку. Завдяки музичному супроводу, емоції загострювались в кілька разів.
Попередження: рецензія містить спойлери
Як людина, яка ніколи не читала про 12 подвигів Геркулеса (Геракла), а лише десь краєм вуха чула про його перемогу над Цербером та знала лише про те що Геркулес син Зевса, можу зі впевненістю сказати що фільм мене вразив. Щоправда, признаюсь, пропри всю акторську майстерність Двейна Джонсона, на початку фільму я не могла сприйняти його в ролі Геркулеса. Лише в кінці я зрозуміла що розміри м'язів актора є як ніколи доречними, та виглядають цілком натурально.
Досить непоганий сюжет (в якому міф про його подвиги показаний лише частково, а міф про те що Геркулес син Зевса в кінці взагалі спростований), який цілком підходить для таких глядачів-незнайок як я.
Також досить гарно спростували міф про Цербера, з якого зробили просто трьох вовків; з кентаврів зробили просто вершників. Це мені здалось досить доречним, оскільки на мою думку режисер вирішив зробити цей фільм максимально наближеним до людей, та акцентувати увагу не на богах та чуді, а на тому що кожна людина може протистояти будь-кому якщо вірити в себе. Передбачення Амфіарая (Ян МакШейн) - вони були чимось міфічним у цьому фільмі, й заставляли нас вірити у фатум, але й вони не збулися.
Тут показана нова художня історія, яка, можливо не зовсім ідеальна, та вбачає в собі багато пропусків які, на жаль, потрібно додумувати самостійно. Достойно прописані персонажі, історії яких зовсім короткі, та згадуються один раз, але цього вистачає для розуміння їхніх вчинків. Найкращим для мене виокремились Іолай (Ріс Річі) та Тадей (Аксель Генні). Якщо перший створював славу для Геркулеса, та навіть врятував його, то Тадей став істинним героєм тоді коли кинувся під стріли та загинув щоб захистити малого хлопчика.
Деякі моменти були надто очевидними: наприклад повернення Автоліка (Руфус С'юелл) в найпотрібніший момент.
Спецефекти в деяких моментах недотягували. Дуже нереалістично виглядали майже всі битви.
Основним фактом що сприяв моєму такому хорошому враженню про цю картину є те які теми розкриваються у фільмі. Досить часто слухаючи фрази деяких героїв можна було задуматись та поглибитись в себе. У фільмі піднімались питання дружби, сім'ї, героїзму, вірності та простого і водночас найскладнішого "я".
Кінострічка Бретта Ретнера несе гарний та досить легкий для розуміння посил, над яким не треба ламати мозок. Влучите в саме яблучко, якщо оберете це кіно до перегляду з друзями або сім'єю.
Попередження: рецензія містить спойлери
Цар Едіп - це екранізація відомої всій Європі однойменної трагедії Софокла П'єром Паоло Пазоліні. У фільмі, як і у трагедії, розповідається про хлопця царського роду - Едіпа, який вбив свого батька та одружився з матір'ю сам того не відаючи.
У кінокартині ми можемо спостерігати дві часові лінії - сучасність (на той час ХХст.) та античність. Починається все у ХХ столітті, де батько ревнує свою дружину до сина, що можна ясно зрозуміти за ходом його думок який нам показують: "Ти прийшов щоб забрати моє місце в світі, зігнати мене в небуття та забрати все що я маю, і першою ти забереш її - жінку яку я кохаю". Після чого нам показують сцену, де батько стискає п'ятки свого сина який лежить в колисці. Саме після цієї сцени події переносяться в минуле.
В минулому нам показують пастухів двох царств - Фів та Коринфу. Пастух Фів тримає на палиці прив'язаного малюка, та залишає його на території сусідів. Пастух Коринфу приносить дитя своєму царю, який вважає його "подарунком долі". Вони з дружиною радіють хлопчику, та усиновлюють його, давши ім'я Едіп та ніжну кличку "опухлі п'яточки". Вже тут ми можемо зауважити продуманість сюжету П'єра Пазоліні. Те, що було в сучасності переноситься в минуле.
Едіпу сниться жахливий сон про його інтимний зв'язок з матір'ю й він вирушає в дорогу до оракула щоб розтлумачити свій сон, та заспокоїти душу. Натомість, після того як він дізнався про пророцтво "ти вб'єш свого батька та пізнаєш плотський гріх з матір'ю" Едіп вирішує не повертатися до своїх прийомних батьків, та вирушає до Фів. На розпутті поблизу міста, він вбиває свого біологічного батька - царя Лая, та його слуг. Цей момент для мене був дуже спірний: незрозуміла поведінка Едіпа, необґрунтована лють, жорстокість, та абсолютне ігнорування корони на голові Лая. Після цього Едіп переміг сфінкса, нагорода за якого - цариця фіванська Іокаста. І тут мою увагу привернула швидкоплинність подій: склалось враження що вбивство царя, вбивство сфінкса та те що Іокасту видають за переможця сфінкса відбулось в один і той самий день. Цариця не встигла навіть поховати чоловіка, та побувати в скорботі. Опісля десятку років правління Едіпа у Фівах, до царя приходить стурбований народ, та розповідає про страшну хворобу в місті від якої помирають тисячі міщан. Креонт (брат Іокасти) дізнається у оракула що щоб позбутись біди, треба позбутись вбивці Лая.
Досить цікавим є те, що у фільмі все відбувається хронологічно, а в трагедії все починається з середини, де всі починають шукати вбивцю минулого царя, та поступово дізнаються про вчинки та життя Едіпа.
Щоб не спойлерити весь сюжет, я краще поділюсь своїми враженнями від акторів та їх героїв.
Едіпа, якого грав Франко Чітті, я не можу визначити ні як протагоніста, ні як антагоніста. Зрозуміти цього персонажа дуже важко - з одного боку він любить народ та все робить заради його блага, а з другого боку його гордість не дозволила Едіпу визнати що він причина усіх бід, йому легше було звинуватити Тіресія (провидця) або ж Креонта. Щодо гри Франка в цьому фільмі - не можу сказати що я цілком задоволена, часом було дуже тяжко зрозуміти емоції його персонажа.
Натомість Сільваною Мангано, яка грала Іокасту, я була цілком задоволена. Акторка гарно передала всі емоції та почуття цариці, за умов того, що реплік Іокасти було дуже мало.
Загалом фільм вартий перегляду, він викликає неабиякі, часом змішані почуття, які заставляють заглибитись в себе та подумати: "А як би я поступив на його місці?".