(Кіно)картина - Рецензія до фільму «Електричний штат» / The Electric State

Художник Сімон Столенхаґ створив цілий напрям у сучасному цифровому живописі. Його меланхолійні фантастичні пейзажі, де величні машини та споруди іржавіють поруч з буденним життям людей, ви точно запам'ятаєте, якщо побачите. Фільм «Електричний штат» за однойменним артбуком критики рознесли вщент, хваляючи єдине — картинку.

Налаштований скептично, я переглянув фільм і він не такий поганий, хоча недоліки дуже явні. Сюжет показує США 1994 року, але в світі, де відбулося провальне повстання роботів. Тепер вони загнані до резервації, люди живуть у віртуальній реальності, а дівчину Мішель одного разу відвідує робот, який дивним чином виявляється її загиблим молодшим братом. У спробі розібратися як це сталось, Мішель зустрічає контрабандиста Кітса та його цинічного робота Германа. І разом вони опиняються в резервації…

Насправді сюжет і персонажі дуже шаблонні. Це не було б великою вадою, якби не постійне відчуття, що «Творець» 2023 року розкрив ті самі теми яскравіше, масштабніше та реалістичніше. Головний сюжетний поворот «Електричного штату» про дитину з незвичайними здібностями виглядає поганим плагіатом «Творця», а візуал — калькою з «П'ять ночей у Фредді». Центральний конфлікт про боротьбу за свободу та погані корпорації невиразний і банальний. Він виглядає також абсурдно через те, що показані роботи-бунтарі — це рухомі ляльки в мультяшному стилі, будова яких жорстко задана їхнім призначенням. В середині фільму звучить твердження, що вони вільні бути ким захочуть, але це ніяк не показано. Жоден робот, зображений на екрані, не вийшов за межі функцій, визначених людьми. Також зовсім неясно як ці роботи виживали в резервації і звідки брали електрику. Їм, поламаним механічним калікам, не хочеться співпереживати. Їх можна тільки пожаліти, як тварин-піддослідних у останніх «Вартових галактики».

Фільму личила б сатира на сучасні стримінгові сервіси чи політику США. Але цього нема. Через те перенесення подій у 1994 рік не має жодного обґрунтування. Можна було написати на екрані «1974» або «2018» і нічого не змінилося б. Піднята проблематика пригладжена праскою вікового рейтингу. Є єдина похмура сцені бездомного, що сидить на вулиці в шоломі віртуальної реальності. В оригінальній книзі на вулицях лежали трупи тих, хто проміняли реальність на цифрові розваги. І єдиний малюнок змушує відчути холодок на шкірі. Фільм натомість націлений розважати і лише під кінець трошки намагається видушити сльозу через смерть одного персонажа і типу смерть іншого (який за законами жанру звісно ж виживає).

Книга «Електричний штат», як і вся творчість Столенхаґа, лишає відчуття таємниці, яку хочеться розгадати. Картини спонукають дофантазовувати деталі зображеного світу. Фільм не робить цього, він націлений розважати, змішуючи «Піноккіо», «Снігову королеву», «Першому гравцеві підготуватися», «Творця» та інші відомі твори в посередній продукт без гострих кутів.