Попередження: рецензія містить спойлери
Цар Едіп - це екранізація відомої всій Європі однойменної трагедії Софокла П'єром Паоло Пазоліні. У фільмі, як і у трагедії, розповідається про хлопця царського роду - Едіпа, який вбив свого батька та одружився з матір'ю сам того не відаючи.
У кінокартині ми можемо спостерігати дві часові лінії - сучасність (на той час ХХст.) та античність. Починається все у ХХ столітті, де батько ревнує свою дружину до сина, що можна ясно зрозуміти за ходом його думок який нам показують: "Ти прийшов щоб забрати моє місце в світі, зігнати мене в небуття та забрати все що я маю, і першою ти забереш її - жінку яку я кохаю". Після чого нам показують сцену, де батько стискає п'ятки свого сина який лежить в колисці. Саме після цієї сцени події переносяться в минуле.
В минулому нам показують пастухів двох царств - Фів та Коринфу. Пастух Фів тримає на палиці прив'язаного малюка, та залишає його на території сусідів. Пастух Коринфу приносить дитя своєму царю, який вважає його "подарунком долі". Вони з дружиною радіють хлопчику, та усиновлюють його, давши ім'я Едіп та ніжну кличку "опухлі п'яточки". Вже тут ми можемо зауважити продуманість сюжету П'єра Пазоліні. Те, що було в сучасності переноситься в минуле.
Едіпу сниться жахливий сон про його інтимний зв'язок з матір'ю й він вирушає в дорогу до оракула щоб розтлумачити свій сон, та заспокоїти душу. Натомість, після того як він дізнався про пророцтво "ти вб'єш свого батька та пізнаєш плотський гріх з матір'ю" Едіп вирішує не повертатися до своїх прийомних батьків, та вирушає до Фів. На розпутті поблизу міста, він вбиває свого біологічного батька - царя Лая, та його слуг. Цей момент для мене був дуже спірний: незрозуміла поведінка Едіпа, необґрунтована лють, жорстокість, та абсолютне ігнорування корони на голові Лая. Після цього Едіп переміг сфінкса, нагорода за якого - цариця фіванська Іокаста. І тут мою увагу привернула швидкоплинність подій: склалось враження що вбивство царя, вбивство сфінкса та те що Іокасту видають за переможця сфінкса відбулось в один і той самий день. Цариця не встигла навіть поховати чоловіка, та побувати в скорботі. Опісля десятку років правління Едіпа у Фівах, до царя приходить стурбований народ, та розповідає про страшну хворобу в місті від якої помирають тисячі міщан. Креонт (брат Іокасти) дізнається у оракула що щоб позбутись біди, треба позбутись вбивці Лая.
Досить цікавим є те, що у фільмі все відбувається хронологічно, а в трагедії все починається з середини, де всі починають шукати вбивцю минулого царя, та поступово дізнаються про вчинки та життя Едіпа.
Щоб не спойлерити весь сюжет, я краще поділюсь своїми враженнями від акторів та їх героїв.
Едіпа, якого грав Франко Чітті, я не можу визначити ні як протагоніста, ні як антагоніста. Зрозуміти цього персонажа дуже важко - з одного боку він любить народ та все робить заради його блага, а з другого боку його гордість не дозволила Едіпу визнати що він причина усіх бід, йому легше було звинуватити Тіресія (провидця) або ж Креонта. Щодо гри Франка в цьому фільмі - не можу сказати що я цілком задоволена, часом було дуже тяжко зрозуміти емоції його персонажа.
Натомість Сільваною Мангано, яка грала Іокасту, я була цілком задоволена. Акторка гарно передала всі емоції та почуття цариці, за умов того, що реплік Іокасти було дуже мало.
Загалом фільм вартий перегляду, він викликає неабиякі, часом змішані почуття, які заставляють заглибитись в себе та подумати: "А як би я поступив на його місці?".
Попередження: рецензія містить спойлери
Цар Едіп
Цар Едіп - екранізація італійського режисера Паоло Пазоліні одноіменної драми Софокла. В цілому, Пазоліні не сильно відходить від сюжету, лише деколи відходить від класичного тексту - наприклад, сцена з Сфінксом, який метафорично постає підсвідомістю Едипа, щоб зробити акцент на фрейдистській точці зору на цей міф.
Як і інші фільми режисера, цей несхожий на ніякий інший, він відзначається абсолютно особливою атмосферою, переходами і музикою.
Проте, з точки зору історичності та антуражу Стародавньої Греції є слабким, відчувається, що фільм знімали у Марокко.
Міф протікає одразу у двох часових відрізках - сучасності та часів античної Греції. В сучасних уривках, що обрамлюють фільм розповідається історія батька та сина, якого він ревнує до матері, що знов ж натякає, що режисер дивиться на цю історію крізь призму ідей Фрейда. В кінці показуються блукання сліпого Едипа сучасними італійськими кварталами.
Фільм мені однозначно сподобався.
Все, що відбувається на екрані, викликає сильні емоції.
Талановиті актори, костюми, марокканські пейзажі - створюють неймовірну атмосферу.
Пазоліні втягує в цей пустельний світ з колоритними жрецями, чудовиськами і пророцтвами.
Хотілось б окремо виділити Сільвану Мангано, на мою думку вона дивилась у фільмі неймовірно органічно і найкраще відзначилась.
Попередження: рецензія містить спойлери
Екранізація трагедії Софокла про долю царя, який вбив свого рідного батька не відаючи про це.
XXст. в італійській родині народився хлопчик, батькові якого було наврочено, що він має померти від руки свого сина, щоб вберегти себе, він вирішив позбутися малого, викинувши його в прірву. Дитину врятували від смерті, та віддали бездітному подружжю, яке дало йому ім'я Едіп та виховало, як власного сина. Юнаку Едіпу оракул пророчить що, він уб'є свого рідного батька й одружиться зі своєю матір'ю. Намагаючись втекти від страшного пророцтва Едіп йде з Коринфу. І по дорозі до Фів йому трапляється колісниця з чоловіком, між ними виникає суперечка та Едіп вбиває його. Згодом перемігши сфінкса, стає правителем Фів, та одружується з царицею Іокастою — вдовою вбитого від рук "розбійників" царя Лая.
Цікаво те що в фільмі усе відбувається в хронологічному порядку, в той час, як сама трагедія починається з середини усіх подій: до царя приходять жителі його краю стривожені страшною хворобою яка захопила місто. Шукаючи причину міщани звертаються по допомогу оракула. Виною всьому- вбивця Лая, тоді й виясняється, що Едіп все ж вбив свого батька і одружився зі своєю матір'ю .
Фатум у давній Греції завжди був важливим для людей того часу.Ніщо не відбувалось просто так, їхня доля наперед вирішена Богами та людство всього лиш маріонетки в їхніх руках. В принципі нині нічого не змінилось. Люди так само сліпо вірять, що нічого не буває просто так, адже це так зручно, усі помилки, страждання, смерть, народження, усе на цьому світі має виправдання:"на все воля Божа". Можливо ця історія про долю та Богів, та все ж таки видається, що режисер хотів зробити акцент на совісті та показати наскільки усвідомленість свого життя впиває на його якість, та яку відповідальність людина несе за свої вчинки. Також на такий висновок нас може наштовхнути те, що сам П'єр Пауло Пазоліні хоч і виріс в католицькій родині та всеж називав себе атеїстом та часто критикував римсько-католицьку церкву.