Попередження: рецензія містить спойлери
Не можу пригадати жодної ролі Джорджа Клуні, яка викликала б у мене якісь надмірні емоції. Схоже, що він теж не особливо переймається, "вживаючись" у чергову головну роль. Завжди спокійний, врівноважений, елегантний, розумний... мабуть більше нічого й не потрібно, щоб подобатись жінкам. Але трохи замало, як на мене, щоб вважатись зіркою першої величини і головною принадою для перегляду фільму. Принадою є те, що Джордж Клуні знає, з ким працювати, тому фільми з його участю рідко бувають провальними.
Я не дуже зосереджено дивився "Майкла Клейтона", відволікаючись на каву, тому не зміг, на жаль, перейнятись "атмосферою" фільму, про яку багато пишуть у відгуках, та глибиною діалогів дорогих адвокатів. По-моєму, нічого нового в цих діалогах нема: будь-кому, від прибиральника до президента, доводиться часто виконувати роботу, від якої він би дуже хотів відмовитись, але не може, бо сім'я, діти, старість попереду і таке інше.
Зацікавила лірична сцена з трьома кіньми на горі: що б це могло означати, якусь алегорію? В одній рецензії прочитав, що позаяк цим прекрасним створінням не потрібні гроші, то вони не дурять і не вбивають одне одного, і Клейтон, зрозумівши це, вирішив змінити своє життя і піти наперекір системі. Та нічого подібного! Він просто зробив те, що робив завжди - добре все прорахував і вибрав оптимальний варіант. По-перше, він врятував своє матеріальне становище, взявши позику у роботодавця. По-друге, він як досвідчений гравець в покер, вирішив по-крупному підставити хімічну корпорацію, використавши зв'язки з поліцією, зовсім не тому, що несподівано став кришталево чесним, і не тому, що аж так сильно прагнув помститися за смерть свого друга. Клейтон розуміє, що вбити його корпорації тепер вигідніше і надійніше, ніж відкупитися. Якщо ж повісити на Карен організацію убивства і оприлюднити секретні матеріали про отруйні речовини, фізичне знищення Клейтона втратить актуальність, і він отримає максимально можливу у цій ситуації захищеність. Звичайно, для власного сумління цей варіант теж дуже приємний, але це лише бонус у правильному розрахунку.
Якщо повернутись до коней і уважно до них придивитись (а Клейтон саме так і зробив), то вони зовсім не схожі на прекрасних вільних створінь. Це - безпородні робочі коняки у вуздечках. У них взагалі нема жодного вибору, їх лише тимчасово випустили трохи попастись. Якщо їм на голову "кожен день виливати лайно", вони нічого не зможуть вдіяти - на відміну від Майкла Клейтона і його правильно вихованого синочка.
Оскар - 2008, "Найкращий фільм", номінант
Даний фільм чомусь дуже нагадав мені кінокартину “Своя людина”, з якої викинули сюжетну гілку з персонажем Аль Пачино, залишивши тільки історію Рассела Кроу. Останнього перетворили з топ-менеджера тютюнової компанії на топ-адвоката сільськогосподарського гіганта, а Кроу замінили на Джорджа Клуні. І навіть якщо подібність цих двох кінокартин не є настільки яскраво вираженою, як спершу здалося, слід зазначити, що кінокартини про “маленьку людину, яка бореться з системою”, “велику людину, яка бореться з системою” та “чесного адвоката, що бореться з системою”, є явищем доволі поширеним, тож з точки зору художньої тут доволі складно сказати якесь принципово нове слово, однако автори явно старалися це зробити.
На відміну від “юридичної драми”, яка зазвичай в деталях демонструє тонкощі адвокатської роботи та судових засідань, даний фільм на диво мало уваги приділяє цьому, адже перед нами скоріше “юридичний триллер”. Юридичний - через т ... ематику та підгрунтя, а триллер - за силою саспенсу, хоч звісно ж, тут немає ніяких маніяків, та і вбивці зовсім не зловісні, а скоріше такі собі буденні “сміттярі”. Останній факт працює на додатковий реалізм картини, а ця сама буденність лякає більше за найстрашнішого маніяка. Темп оповіді доволі повільний та іноді дещо провисає, але загалом і в цілому автори справляються з двома своїми головними задачами: тримати глядача у напрузі та показати перегляд життєвих орієнтирів однією окремо взятою людиною.
Основна думка немовби перекочувала з фільму “Своя людина”: ким би ти не був, іноді трапляється щось таке, що ти вже не может лишатися осторонь, робити те, що робив, і отримувати за це гроші. Тільки якщо у “Своїй людині” герой Рассела Кроу приймає правильне рішення, відмовляється від усього і решту фільму пожинає негативні наслідки свого правильного вчинку, то “Майкл Клейтон” більше уваги приділяє саме процесу внутрішньої боротьби, а не його результату. До того ж фінансові проблеми Майкла Клейтона більш серйозні та значущі, ніж були у Джеффрі Вайганда. Але, з іншого боку, Клейтон має і більш вагомий стимул “змінити сторону”, адже з його боку дивно було б не реагувати на смерть людини, яку він особисто знав. Вайганд же іде у хрестовий похід заради почасти ефемерних ідеалів, так само при цьому ризикуючи всім, і боротьба не дається йому легко. Тому особисто мені, мабуть, той підхід до зображення героя, який використаний у “Своїй людині”, дещо ближчий, та і сам герой цікавіший. Клейтон же у виконанні Джорджа Клуні старається адекватно передати внутрішню боротьбу, та все ж є якась легка недостовірність у тому, як цей персонаж виписаний.
Основною ж окрасою фільму стала героїня Тільди Суінтон, яка за допомогою мінімальної кількості засобів виразності зуміла передати всю сутність персонажа. Сцена, де її Карен дає інтерв’ю, і водночас нам показують процес підготовки до нього - це найкраще, що є у фільмі! Знервована, засмикана, подавлена вантажем відповідальності жінка, яка насправді дуже любить і цю нервовість, і цей вантаж відповідальності, а тому занадто сильно боїться зробити помилку. Вона доводить себе до досконалості репетиціями, які покликані приховати її слабкувату сутність і показати світу маску вольової та успішної жінки, впевненої в собі, щасливої тим, що у неї є, здатної змахом руки вирішувати будь-які проблеми. Роль, яку вона постійно грає, вбиває її, розхитує її психіку. Чим більшого вона добивається, тим тяжче їй це втрачати, тому вона сама не помічає, куди це все її заводить. Причому є певна подібність між нею та Клейтоном, який теж добився певного успіху в професії. Але Майкл, як колишній гравець, знає, що таке програти все за одну ніч, і знає, як потім психологічно вибиратися із подібної ями, і що це цілком реально. Можливо, тому він здатен зупинитися і подивитися на себе зі сторони, тоді як Карен давно поховала в собі здатність до саморефлесії.
Найдужче у цьому фільмі мені сподобався сценарний прийом “фальшивої експозиції”, коли на початку фільму здається, що нас, як завжди, знайомлять з героєм за допомогою ситуації, що не дуже впливає на загальний сюжет, але покликана окреслити його характер та сутність. Подальші події демонструють, що показане - насправді кульмінація та підготовка до розв’язки, але це не відміняє того факту, що воно водночас не відмовляється і від ролі експозиції.
А що не зовсім сподобалося, так це фінал, який після усього того нагнітання, яке мало місце, виглядав занадто простим та навіть дещо примітивним. І звідки взагалі головний герой взагалі дізнався, хто в усьому винен? По ідеї, у нього могли бути тільки загальні підозри, не більше… Але, вочевидь, правдоподібністю вирішили пожертвувати для створення “фальшивого фіналу” із серії “ми думаємо, що головний герой зробить А, а він робить Б. І коли ми вже вирішили, що він таки Б, він знову робить А.” Не вистачало для повного щастя тільки “глядацьких оплесків”, і без них би точно не обійшлося, будь це фільм кінця 80-х - початку 90-х. Але, дякувати Богу, у 2000-х це вже стало виявом несмаку, тож обійшлося...
Читала, що це перший фільм Тоні Гілроя як режисера. Хороший дебют, та звісно ж, завжди є куди рости...