Хлопчик і чапля (2023)

Арсен Гребенюк 27 січня 2024, 13:01

Вкотре, та цього разу, мабуть, остаточно, Хаяо Міядзакі випустив свій останній фільм. «Хлопчик і чапля» зумисне не мав широкої реклами, бо те, що його створив Хаяо Міядзакі – реклама саме по собі. Останній фільм вийшов фільмом-галереєю всієї його творчості, фільмом-енциклопедією чи то фільмом-мемуарами. Врешті-решт неможливо вічно створювати щось нове. Він здійснив грандіозний вплив на сучасну анімацію, але й сам зазнав впливу видатних митців.

Сюжет починається в 1943 році, коли хлопчик Махіто, чия мати загинула в пожежі, переїжджає з батьком і мачухою в сільський маєток. У місцевій школі він не ладнає з однокласниками і, щоб не йти наступного дня до школи, розбиває собі голову. Все, що відбувається далі, можна розуміти як наслідки і душевної, і фізичної травми. Хлопчик помічає дивну синю чаплю, яка людським голосом обіцяє, що він ще раз побачить матір. А потім зникає вже його мачуха і тоді Махіто наважується вирушити за чаплею до загадкової вежі біля маєтку… Для інтриги зазначу, що ... сюжет місцями нагадує «Хроніки Нарнії» та «Синього птаха».

«Хлопчик і чапля» – це той фільм, який потрібно дивитися в контексті його створення та згаданих там історичних подій. Це точно не такий твір, з якого потрібно починати знайомство з анімацією Хаяо Міядзакі. «Хлопчик і чапля» – це мозаїка автобіографії, де видно як епізоди життя самого Міядзакі, так і уривки його попередніх фільмів. Уявіть музейну кімнату, де стоїть, скажімо, кришталева скульптура. В кожній грані видно різні шматочки всього довкола, вони зливаються і грають різними барвами. Неймовірно гарно (анімація з часткою імпресіонізму тримає планку якості), проте ви не зможете оцінити кімнату, дивлячись у кришталь. Так і «Хлопчик і чапля» мусить сприйматися з огляду на всю кар'єру творця. Мабуть, це найбільш несамостійний твір у його доробку.

Його можна називати підсумком творчості режисера, але не вершиною. «Хлопчик і чапля» позбавлений простоти «Мого сусіда Тоторо» чи «Рибки Поньо». Його вигаданий світ не настільки внутрішньо логічний, як у «Навсікаї» чи «Віднесених привидами». Там немає соціального коментаря «Принцеси мононоке» чи «Лапути». Але в той же час повсюдно видно фрагменти всіх цих та інших фільмів.

Зазвичай, коли читаєш/дивишся казку, не виникає питань, чому, наприклад, дійові особи цап і баран, а не півень і гусак. У «Віднесених привидами» цілком органічно до сюжету вписується світ духів, а в «Тоторо» – кіт-автобус. Але в «Хлопчика та чаплі» світобудова фрагментарна. Звідки й чому впала вежа, крізь яку можна потрапити до іншого світу? Чому існують двері до інших світів і епох? За що врешті головний «не лиходій» (Міядзакі вірний традиції зображати буркотливих стариганів) отримав свою силу? Все це просто існує, а правила взаємодії з чарівною реальністю навіть не пояснюються, а виникають на ходу. На відміну від тих же «Віднесених привидами» чи «Лапути», «Мандрівного замку» чи «Рибки Поньо» або «Навсікаї», де правила існують незалежно від персонажів. Їх можна не знати, але вони працюють як вічні константи. Можна тільки здогадуватися, що чарівник здатен складати свій світ із того, що туди приносили інші. Але творець робить із цього щось небачене досі, а наслідувачі (якими виявилися войовничі папуги, котрі хочуть самі керувати) можуть лише повторювати. Його світ відокремлений, але він не для втечі від реальності, а зцілення від реальності, в яку потім належить повернутися.

Знаючи фільмографію Міядзакі, ви можете з задоволенням спостерігати за отими проблисками інших його творів і розповідати комусь про кожен. І сам Міядзакі постає то в образі головного героя, хлопчика Махіто, то його батька, то чаплі-перевертня, то чарівника, який боїться, що витворений ним казковий світ потрапить у лихі руки. Здається, «Хлопчик і чапля» є більш особистою історією, адресованою передусім рідним і колегам митця.

На мій погляд, фінал «Хлопчика та чаплі» став прийняттям режисером того, що другого Хаяо Міядзакі не буде. Але другого й не потрібно. Може, рівних йому ще не з'явилося, але історія продовжується. Читати далі