| Країни: | СРСР |
|---|---|
| Жанр: | трилер |
| Мова оригіналу: | українська |
| Прем'єра в світі: | 25 вересня 1934 |
| Режисер: | Григорій Гричер-Черіковер |
Скульптор Мартин Бруно опиняється в центрі політичного скандалу, коли його роботу – статую Христа для міського собору – знищують під час презентації на вимогу замовника-депутата. Звинувачений у комуністичній провокації, Мартин намагається порозумітися з чиновником у нього вдома, але знаходить його мертвим. Заарештований та звинувачений у вбивстві, художник стає об'єктом показового процесу, який розпалює іскру повстання у місті.
Код для перегляду рейтингу кінобази Виробничі компанії:
Режисер: Григорій Гричер-Черіковер
Сценаристи: Leo Mur, Григорій Гричер-Черіковер
Композитори: Ігор Белза, Борис Лятошинський
Світова премʼєра реставрованої версії "Кришталевого палацу" (Григорій Гричер, 1934) відбулась у рамках 76-го Berlinale 14 лютого об 11.00 в Берлінській академії мистецтв (Akademie der Künste)
Цього фільму, що потрапив під заборону, немає в українських фондах, але він зберігся у США. Це одна з перших звукових картин соцреалізму; музику для неї створив Борис Лятошинський. На фестивалі 76-го Berlinale представили відреставровану версію, створення якої ініціював кіноісторик Іван Козленко.
Кришталевий палац тут звучить як відсилання до «Четвертого сну Віри Павлівни» з програмного твору Чернишевського, добре знаного в радянській культурі 1930-х: у скляних палацах розквітає світле майбутнє. Цей образ також натхненний знаменитим лондонським Кришталевим палацом 1851 року — символом віри у прогрес, який згодом неодноразово руйнувався. У контексті Берлінале цей утопічний мотив читається особливо двозначно.
Фільмуаали у Києві на кіностудії Довженка. Над ним працювала команда, що формувала українське кіно початку 1930-х: режисер Григорій Гричер, сценарист Лео Мур, композитор Борис Лятошинський, оператор Юрій Єкельчик. У головній ролі — Ірина Володько, на той час уже впізнавана кінозірка. Усе це — не ремісниче замовлення, а спроба винайдення стилю.
Одразу після виходу «Кришталевий палац» заборонили. «Але після перемоги нацистів у Німеччині такі фільми на західну тематику знімали з полиць і давали в прокат, — продовжує Козленко. — Тож короткий час його таки показували, а потім знову заборонили, цього разу назавжди — бо в уже винайдену на час 1935—1936 років парадигму соцреалізму він не вписувався».
Копія фільму свого часу опинилася в Емгерст-коледжі (США) — її передав анонімний дарувальник. Імовірно, матеріали зберігаються також в московському госфільмофонді.
Саме під час стипендії у цьому коледжі Іван Козленко ініціював реставрацію — щоб повернути стрічку в український та міжнародний дослідницький контекст. Без якісної відновленої копії це неможливо.
«Хтось надсилає до України дрони, а я роблю те, що вмію найкраще», — каже Лукаш Церанка, співзасновник польської компанії FixaFilm, яка взялася за реставрацію безплатно. Раніше вона вже працювала з Довженко-центром, готуючи стрічки Сергія Параджанова для Фестивалю архівного кіно у Болоньї.
«Кришталевий палац» — один з перших українських звукових фільмів — зберігся в україномовній версії з музикою Бориса Лятошинського. Під час реставрації підготували титри, які спираються на шрифтові розробки 1930-х років.
Увійдіть, будь ласка, щоб написати рецензію
Увійдіть, будь ласка, щоб коментувати
Кришталевий палац (фільм)
