Це історія про вбивство, яке сталося у висотному житловому комплексі та про поліцію, яка намагається розкрити злочин.
Все починається як звичайна кримінальна драма, а потім перетворюється на щось набагато глибше. Серіал використовував свою платформу, щоб розповісти історію, яка торкалася соціальних проблем і не боявся піднімати ці теми.
Те, як розповідається ця історія, робить її цікавою, унікальною та однією з кращих в жанрі. Історія розповідається з точки зору різних персонажів, які змінюється кожні 2 епізоди. Це дозволяє глядачам відчути себе поліцейськими, які допитують підозрюваних або шукають докази. Глядачі, отримують лише ті докази та інформацію, які розкриває та показує конкретна точка зору. Така побудова історії дозволяє зобразити упередження щодо людей, жертви та злочину. Ідея введення упереджень в сюжет дозволяє відобразити реальні суспільні упередження та проблеми.
Серіал точно вартий перегляду. Однозначно рекомендую всім.
Я ставлю цим красуням 5 з 5 балів. Цей фільм — класика «Girls with guns». Перша половина 2000-х років була останнім десятиліттям золотої ери гонконзького кіно, яка тривала з кінця 1970-х років і збіглася з кінцем епохи «Girls with guns». Це було зіткнення епох, коли можна було побачити шедеври і дивні фільми, засновані на попередній школі, але з оригінальним підходом, новими експериментальними техніками зйомки, графікою і креативністю, які доводилося втискувати в обмежений бюджет.
Нова ера технологій та інтернету, коли Nokia могла робити в кіно те, що сучасні смартфони тільки нещодавно навчилися робити😄. Час, коли Голлівуд, накопичивши гроші за останні десятиліття, почав вкладати величезні суми в свої блокбастери. У той же час південнокорейські кінематографісти започаткували «корейську хвилю», яка показала, що успішні, цікаві, інноваційні фільми можна знімати і без великих бюджетів. Японське кіно продовжувало утримувати свої позиції, відновлюючись після спаду в 1970-х роках. А гонко ... нзьке кіно продовжувало утримувати свої позиції завдяки інноваційним режисерам, таким як Джонні То, та співпраці з материковим Китаєм і Тайванем, що дало нам легендарні фільми, номіновані на «Оскар», серед яких «Тигр, що причаївся, дракон, що сховався» не тільки був номінований, але й отримав у нагороду 4 оскари.
Фільм «So Close/Бойові янголи» 2002 вийшов у період підйомів і падінь. Він дещо схожий на своїх попередників і водночас є інноваційним на хвилі популярності «Матриці» завдяки своїй атмосфері та цікавим сценам. Він є унікальним у вузькому жанрі, якого зараз бракує. Крім того, головні ролі у фільмі зіграли дві нові зірки, Шу Ці та Чжао Вей, які були надзвичайно відомі як в Азії, так і за її межами. Вони мають не тільки красу, але й харизму, магнетизм і впізнавані зовнішні риси.
Фільм сподобався, не як видатний, а як якісний.
Це артхаусне кіно з притаманними йому безжалісним і незручним реалізмом, серйозним підходом до історичного матеріалу. Це не гра у рококо і не гра у драму.
Візуальна складова нагадує Вісконті або Фелліні, похмурі кольори, холод кам'яних палаців.
Це як спостерігати справжнє життя сім'ї Моцарта, або дуже наближене до того, що насправді було.
Якщо вам набридло кіно, яке придурюється і виламується, ласкаво прошу у світ, який він є. Він страхолюдний, проте точно цікавіший за вигадки.
У 18 сторіччі спали в холодних кімнатах, милися раз у місяць, їздили у незручних екіпажах, дітей могли відправити в монастир, так було.
Ми зараз живемо у музичному середньовіччі й занепаді, тому що сучасна музика примітивніша за класичну. Не все прогресує, дещо й деградує, ага.
А ось у 18 сторіччі музика сягала вершин. Її якось розумів і народ, який відвідував оперні театри, і аристократи, які щедро оплачували роботу музикантів.
В моду входять ... талановиті діти, концерти вундеркіндів. І заробити на цій моді вирішує Леопольд Моцарт, батько Вольфганга і Наннерль, терплячий вчитель музики.
З 5 років віку дітей він з ним щодня старанно репетирує. Сім'я гастролює по маєтках європейських аристократів та королів.
І саме завдяки такій експлуатації дитячої праці, людство й отримало свого найвидатнішого композитора, Вольфганга Амадея Моцарта, не лише генія, а й улюбленця долі.
Хтось улюбленець, а хтось і ні.
Його сестрі Наннерль довелося задовольнитися нещасливим коханням і неможливістю кар'єри.Так буває, так може трапитися.
Якщо ви не хочете про це знати, не дивіться цей фільм.
Зайве казати, що увесь фільм супроводжує ангельської краси класична музика, прекрасна, як вічна людська душа, яка співає, коли їй боляче.
Інопланетяни-японці знову здивували фільмом про звичайну - незвичайну дівчину.
Абсолютно поетичний фільм про життя маленького японського містечка, в якому з'являється лагідна та просто дівчина.
Тіхіро живе, як пташка. Радіє сонячному світлу і теплій морській воді. Вона посміхається усім, вона живе одним днем, "бо треба просто пливти, не сильно думати, не борсатись, намагаючись вижити".
Вона самотня, її життя - це безодня самотності, вона "порожня всередині", але така відкрита і щира. Тому до неї тягнуться люди. Вона відкрита для всіх.
Фільм дуже теплий не лише тому, що в ньому багато сонячних днів, в ньому багато людського тепла.
"Всі люди з різних планет, тому не розуміють один одного", - сказав їй колись один клієнт. За свої 28 років вона лише двічі зустріла рідних собі людей.
Ми майже нічого про неї не знаємо, але про кого з тих, що поруч з нами ми знаємо багато? А навіть, якщо знаємо, то чи розуміємо?
2 години тихого фільму про ж ... ителів маленького японського селища, які переживають важкі моменти життя.
Але їм пощастило, бо поруч з ними була Тіхіро.
І після перегляду фільму розумієш, що в пам'яті залишиться і цей маленький хлопчик, і дві школярки, і сліпа жінка, і подруга.
А ще в пам'яті залишиться світла посмішка Тіхіро...
Може, варто так жити?
Мені подобається як виглядає фільм, мені подобається його атмосфера. В ньому багато зроблено гарно, тому прикро, що сценарно він не витягує. Любовна лінія з'являється надто вже раптово, а фінальна битва виглядає випадковою і надто дитячою.. Але найбільше сумно від штучності головних елементів історії. Це стосується і антагоніста і, що найгірше, протагоніста. Через те що монстри по суті штучні, здібності героя не працюють природно з показаним світом і сприймаються лише у вигляді "бо так треба було сценаристу". Сподіваюсь, що у книжці з цим набагато краще.
Але є одна прикраса, без якої фільм був би значно слабшим, і це — неймовірна Єва Грін.
У мене були занижені очікування щодо цього фільму. Я не вірив, що можна розповісти хорошу спортивну драму, не базуючись на реальних подіях. А після безглуздого фільму Gran Turismo, я не вірив, що гонки взагалі можна показати правильно. Частково, вона так і є, але автори змогли все настільки вдало подати, що я, як фанат Формули-1, взагалі залишився неображеним.
По-перше, історія. Фільм навіть не намагається бути драматичним. Здебільшого все тримається на акторській грі Бреда Пітта, а сам фільм лайтовий і з дуже прямолінійним, але приємним хепі-ендом. Чи просто це? Так. Але чи робить це фільм гіршим? Зовсім ні.
По-друге, правила. Автори фільму їх перекрутили, це правда. Але той факт, що вони чітко розуміють правила, дуже змінює ставлення, бо є розуміння, що таким чином вони розповідають про них. Наприклад, як у моменті із прогрівочним колом. В реальні Формулі-1 так би ніхто не робив, і настільки сильного бусту від прогрітої гуми би не було. Однак глядач, далекий від спорту, одразу ... розуміє головне: стан гуми має значення. І це працює.
По суті, фільм F1 — це красива реклама формули, яка чудово функціонує як “фільм-відпочинок”. Він стильний, з гарною музикою і знятий із повагою до королівського автоспорту.
Звичайно, я не могла пропустити серіал, в якому грають мої любчики.
Люблю Актора Шун Огурі у всіх його ролях. Бо серед багатьох японських красенів він, досить звичайний зовні, виділяється своєю абсолютною харизмою та щирістю. Ці самі риси має чудова корейська актриса Хан Хьоджу - безмежна щирість.
Вони зіграли двох людей з величезними психологічними проблемами, які виявляють, що їм комфортно в товаристві один одного і це відкриття поступово змінює їх.
Вкотре дивуюсь, як японці по вінця наповнюють свої серіали добром. Добро і повага у всьому. Повага до традицій, повага один до одного, любов та терпіння у відносинах. Якби ми всі вміли жити так, світ став би набагато добрішим. Як гарно показаний побут героїв, їх повсякдення. Кожен день, кожен вчинок має свій час і свій сенс. Навіть, коли є зрада, навіть тоді є надія. Не лише гроші правлять світом.
Але цей серіал зовсім не пересолоджене варення, ні це історія про витривалість на шляху до мрії, це історія про труднощі на цьому ... шляху, це історія про взаємну довіру і підтримку. Чудова парочка невротиків через непорозуміння, через перешкоди йдуть до мети та, виявилось, що цей шлях є шляхом до щастя.
А ще це дуже гарно. Гарне шоколадне кафе, цукерки. Красива природа, красиві люди. Звучить багато гарної музики.
Цей серіал трошки допоможе пережити холод осені.
Його творці подарують вам посмішку і тепло серця.
Чудова корейська комедія. Сучасні фільми не завжди можуть здивувати оригінальністю сюжету. Здається, що може бути нового та оригінального в сюжеті з пограбуванням банку. Але корейці й тут здивували.
Містом прокочується ланцюг пограбувань банків, і новий начальник поліції вирішує влаштувати показові навчання зі знешкодження уявного грабіжника, проте він помилився з вибором поліціянта на роль грабіжника, бо поставив занадто принципового та занадто розумного офіцера До Мана. І "пограбування" вийшло просто ідеальним, виявивши цілий ряд помилок в діях поліції та спецпідрозділів.
Але це лише сюжет. Сам фільм неймовірно смішний і чудовий. Це комедія найвищого ґатунку, але без грубощів та різних непристойних ситуацій, що вживають інші кіномитці, щоб розсмішити глядачів. У фільмі безліч смішних моментів, відмінно написані, розумні діалоги, хороша гра акторів. Особливо хочеться відзначити актора Джу Джейона. Його принципова азійська дисципліна, готовність виконати наказ на ... чальства, довести його до абсурдної досконалості, приводить до безлічі комічних моментів. Чого вартий його серйозний вигляд при розмовах з начальством. До Ман не буде так просто здаватися поліції, тому що у нього є наказ, бо він досконало виконує завдання - грабує банк. Поліція та спецпризначенці виглядають повними невігласами, бо вони розраховували на свою крутість, хотіли зробити все швиденько і зняти на камери, стати героями новин.
Але й глядачі будуть ошукані декілька разів. Періодично з'являється думка, що "це все - серйозно"
Але на людині з'являється табличка "убитий" .
Фух, це комедія.
Рекомендую всім, хто любить фільми про пограбування, кому хочеться чогось дуже оригінального.
Я не так давно почала познайомилась з тайським кінематографом.
Здавалось, все буде схоже, як у корейців, але ні... Все зовсім інше.
Візуально виглядає приголомшливо. Всі барви веселки, яскраві насичені кольори, яскраві костюми незвичних фасонів. Важко зрозуміти чи це кіч, чи справді так одягаються.
Темперамент тайських акторів теж зашкалює. Це досить незвично, але інтригує.
Історія досить цікава і повчальна, з дрібками гумору і смутку, розкиданими руками майстра.
Цікаве спостереження щодо іноземців, що відвідують тайські музеї без поваги до місцевих традицій, звичаїв. Безкультурні та нахабні. Напевне, так є.
Що сподобалось найбільше - це погляд з любов'ю на всю цю ситуацію, не засудження, а співчуття і розуміння. І у всьому любов.
Напевне, мені сподобалось.
Черговий ісекай, який забуває що він ісекай. Де ГГ це просто моб, його дії (і не тільки дії) абсолютно не пояснюються - другорядні персонажі діють й то логічніше (окрім одного "моменту", який будуть розтягувати на кілька серій - хоча вирішується він буквально одною фразою). Де в одні періоди ГГ "розумний і сильний", в інші "не зрозуміло як він живе" (проте це можна було протягнути навіть з 1ї серії, просто воно не так в очі кидалось). Світ наче і "є", але його знову забули розкрити. І на деяке щастя, це не просто повсякденка - тому ці питання не "горять" аж до "подій фіналу", бо він напрочуд руйнує отой темп історії що нам намагались показати до того (ще й чергові натяки на продовження...).
Якщо тримати це все одразу на думці - щоб не горіти з "переворотів фіналу", то дивитись якось можна. Але... Надто багато "за кадром" 5,50/10
Є фільми, або серіали настільки сильні, що не відпускають довгий час після перегляду, спливають в пам’яті думками та емоціями.
Це детективний серіал, історія розслідування вбивства виховательки дитячого притулку. Поліція приховала цей злочин. Але двоє хлопчиків з притулку поклялись, що знайдуть і покарають убивць. Головні герої – поліціянт Рюдзакі Ікуо та якудза Данно Тацуя, саме вони будуть шукати вбивць. Чим більше таємниць минулого вони розкривають, тим важчими стають рішення, які вони повинні прийняти. Як далеко можна піти заради помсти? Розкривати сюжетну лінію не буду, бо інтрига залишається до останньої серії. Хочу написати про враження.
Акторська гра досконала. Ви запам’ятаєте, як змінюється погляд Ікуо, коли він скидає маску простачка-поліцейського. На його місці з'являлася зовсім інша людина – сильна, впевнена в собі, жорстка, рішуча. Яка сила емоцій у погляді. Я ніколи раніше не зустрічала людину з такими очима. Цим очам віриш.
Одержимість, сила маю ... ть темний відтінок. Майже всі значущі події відбуваються вночі, а сцени дитинства головних героїв завжди яскраві та сонячні.
Візуально досконалі кадри стишеної розмови в ресторані, де прекрасний вид нічного Токіо не зменшують сум’яття душі. Холоднокровний, зібраний, розумний, незрозумілий, стильний Данно Тацуя. Який він справжній – не знає ніхто. Його очі безмежно сумні. І музика... Сцени, де Тацуя на самоті курить, розбивають серце глибиною його туги. Відчуваєш, ніби присутній в самих потаємних моментах його життя. А картинки, що відображені в склі окулярів. Так делікатно…
Це інша культура, де відчувається змістовний лаконізм кожної сцени, властивий саме японському кінематографу. Моменти життя головних героїв, розповідають не менше, ніж їх монологи. Наприклад, кімната поліціянта Рюдзакі Ікуо – зовсім порожня, без тих дрібниць, що з'являються в будинку, якщо в ньому живуть. Тут – нічого. Він свідомо викреслив себе із життя.
Потрібно також вгамувати внутрішнього критика, який зневажливо нашіптує, що є межа людської витривалості, що в реальному житті так не буває. Звичайно, не буває. Але тільки так можна відчути неймовірну жагу помсти, що стала сенсом і метою життя Ікуо і Тацуя.
Інші персонажі теж глибокі, бо життя кожного з них ставить дражливі питання. На що здатен батько, щоб врятувати життя дитини? На що здатна людина, яка відчуває себе втаємниченою у велику мету, де життя окремих людей не має ціни? І, навіть, якщо зрозумілі мотиви, то чи вистачить снаги пробачити? Вбивство для відновлення справедливості та вбивство зі злими намірами відрізняються?
На це кіно потрібно відкритись. Змінивши кут зору, сформований вихованням та нашою культурною традицією, можна побачити щось нове.
Для мене один з самих сильних серіалів, що я бачила.
Так, ми живемо в жорстокому світі, живемо у світі, яким керують люди, що мають владу і гроші. Вони вирішують нашу долю, вони керують нашим життям. Їх не цікавить доля конкретної людини.
Але. Саме в цьому світі народжується кохання. Кохання, яке не має права на існування, бо хіба може закохатись дівчина, яка скоро помре? Хіба може покохати чоловік, який не вірить в кохання?
Спочатку занадто сумно, занадто песимістично, занадто болить. Здається, події на екрані відбуваються протягом багатьох років, але насправді лише кілька місяців. Може, тому що для головної героїні кожен прожитий день – це подарунок. І той хто полюбить її теж навчиться жити так. «Я маю лише один день. Я маю лише сьогодні. Буду сприймати це, як подарунок і жити, жити, жити повним життям». Люди не усвідомлюють наскільки цінним є сьогодення.
Те, що починалось дуже повільно і меланхолійно, змінилось після сцени зізнання перед знімальною групою. Але в момент надзвичайної напруги починає тихо падат ... и сніг. Шанувальники корейського кіно знають символіку першого снігу – початок чогось нового і незвичайного, того, що змінить долю героїв. Зміниться доля всіх тих, хто поряд з дівчиною, яка так відчайдушно хоче жити, яка не хоче маніпулювання, яка хоче бути чесною. Не можна красти чужу мрію. У світі, де всім керують гроші й влада кохання змінює людей, дає надію, приносить втіху.
Кожен з нас живе непевним життям. Не знаємо свого майбутнього, не впевнені в завтрашньому дні. Потрібно цінувати кожен подарований день. І, може, саме такий серіал потрібен нам саме зараз. Насолоджуйтесь цим повільним, глибоким серіалом. Вдивляйтесь, вслухайтесь, співпереживайте. Воно того варте.
Ще про акторську гру. Обожнюю актора Намгун Міна. В кожному серіалі він сильно змінюється. Моя улюблена роль це шеф Кім з однойменного серіалу. Там він експресивний, дотепний, яскравий. Рекомендую подивитись. Цікаво, що актор має низький глибокий голос. В мелодрамах він на висоті - красунчик та ще й з таким голосом. Шкода, що не знайшла серіал з субтитрами.
Актриса Чон Йобін неймовірна. Посмішка крізь сльози. Усвідомлення неминучої смерті, очікування прощання… Все так правдиво, так чесно…
Чи зникає кохання, коли хтось помирає? Якщо воно було справжнім, то воно має жити…
Рецензія на фільм Втомлені 2025 р.
Режиссер — Юрій Дунай
Сценаристка — Соломія Томащук
Оператор — Володимир Іванов
Монтаж — Юрій Хробуст
Художник — Іван Левченко
Музика — Олександр Ярмола
У ролях — Валерія Ходос, Дмитро Сова, Ірма Вітовська, Дарія Творонович, Дарія Творонович, Олена Узлюк, Олександр Мавріц та інші..
Продюсер — Пилип Іллєнко
Вступ
<Втомлені> — це не просто фільм, це історія про травми і буденність тих хто повернувся з війни. Про Українських військових яким довелося пройти через пекло і повернулися з нього вже іншими. Фільм з першої хвилини і до кінця тримає глядача в напрузі, періодично розбавляючи напругу доречним в цей нелегкий час чорним гумором.
Сюжет
Картина починається зі знайомства з дівчиною військовослужбовцем”Любою”. Вона щойно заселилась в реабілітаційне відділення лікарні, з синдромом ПТСР. Її поведінка, реакція і дії всім нутром голосно вимагають тиші і спокою. В лікарні вона знаходить відділення, яке персонал негласно називає “Для в ... ажких”. Там проходять реабілітацію військовослужбовці, але з більш гострими і вираженими психологічними травмами! І зустрічаються всі тільки в одному місці, а саме в їдальні лікарні. Саме там “Люба” і знайшла промінь світла, в цих холодних блідих стінах! Це був військовий Андрій — соціопат який спілкувався в агресивних тонах і то з невеликим колом близьких побратимів. Як розвиватиметься їх почуття? Чи вийде коханню перемогти цього разу? Чи зможуть вони повернутися в світ який знали раніше? Відповіді ти знайдеш тільки переглянувши цю картину…..
Аналіз
Сценарій. На мою думку як військового — який пройшов процес реабілітації після поранення, можу сказати що сценарій дуже точно описує стан і поведінку персонажів. Чітко передає буденність реабілітації і суворої реальності під час війни в Україні. Історія між головними персонажами розкриває почуття, діалоги локанічні і водночас різкі й гучні, як постріл в тиші!
Акторська гра. Знімаю капелюха. Як глядачу мені хотілося захистити головну героїню від образ які їй довелося пережити. Головну героїню сильну і впевнену — Любу зіграла тендітна дівчина. Андрія — грав не менш талановитий актор якому вдалося пробудити в мені і злість і співчуття. Це неймовірне перевтілення і велика робота. Браво!!!
Рекомендація
Ви запитаєте чи варто його переглядати? ТАК…Фільм на мою думку обов’язковий для перегляду як цивільним так і військовим! Гадаю кожен з глядачів подачить в цій картині наслідки війни і силу кохання.
Від себе
Хочу подякувати за можливість переглядати такі шедеври, всім тим хто був долучений до створення цієї картини! За вашу важку працю, вважаю що такі фільми зараз дуже необхідні, хто б що там не говорив!
СЛАВА УКРАЇНІ—ГЕРОЯМ СЛАВА!
P.s. На підлозі дійсно спати зручно…..
Особисто мені фільм ну дуже, дуже сподобався!
Актори на висоті, я прям закохалась у дівчат + Тарас (вогонь як зіграв), і наш український гумор. Сюжет трохи примітивний, але за постановкою, і офігенною грою акторів, ти за ним перечитаєш слідкувати.
Гай Річі і Тарантіно - мають його побачити!
10/10
«Токсичний месник» (2025) зачепив мене трейлером. Я очікував безбашений екшн із ріками крові, відрубаними кінцівками та тим самим веселим безумством у дусі Офісного розковбасу, Зомбіленду, Dead Snow чи Planet Terror. Але натомість отримав нерівну картину з кількома смішними моментами та розхитаною подачею.
Він намагається воскресити дух старих VHS-треш фільмів, але робить це незграбно. Гумор нагадує дитячі екшни 90-х, а візуал місцями схожий на ТВ фільм - з гіпертрофованими сценами, гротеском і дивною наївністю. Є відчуття, що творці свідомо знімали пародію на власний жанр, змішуючи абсурд, кров і дивні діалоги в один шейкер.
Звісно, можна похвалити стрічку за відданість духу оригінального Toxic Avenger, гру Пітера Дінклейджа та Кевіна Бейкона, а також за самоіронію й фанатську любов до треш-естетики. Але слабкий гумор, беззуба сатира й те, що фільм виглядає як фанатський рімейк із великим бюджетом, не дозволяють щиро подякувати авторам.
Попри гучні імена, Токсичному меснику ... бракує сили, щоб справді розсмішити, налякати або бодай здивувати. І його звернення до витоків фільмів про супергероїв-поганців-жахів виглядає особливо архаїчним на тлі таких свіжих і відвертих проектів, як The Boys, Gen V чи Peacemaker.