Візуал який усі так хвалять мені вже здається трохи заїжджений. Атмосферою нагадало «Сонцестояння», але якщо у Астера треба було бути трохи уважнішим під час перегляду, то тут усе явне одразу. По сюжету звичайний фільм становлення героя з посилом про природу.
Особисто для мене було б краще і більш шокуюче якщо б фінал залишився без поворотного повороту (без хеппі енду) та не вистачало духу лицарства, суцільний фольклор і містика. Але не дивлячить ні на що, мені було цікаво та приємно скрасило вечір.
Попередження: рецензія містить спойлери
Фільм, як можна зрозуміти з багатьох коментарів на інших сайтах, сповнений метафор, які виявились незрозумілі. Або коментатори соромляться визнати, що ця історія, заснована на анонімній поемі XIV ст., насправді про них самих.
Щоб зрозуміти цей фільм, слід поставити його в ряд з... "Пропала грамота" 1972-го. Або фільмами Яна Шванкмайєра. Адже більшість із показаного в усіх них - це вистава, гра. Але що саме - в цьому ніколи не маєш певності.
"Легенда про Зеленого лицаря" насправді дуже товсто натякає, що пригоди сера Гавейна є випробуванням того, чи гідний він стати наступним королем після славетного Артура. І його мати, в якій слід вбачати не кого іншого як фею Моргану, володарку ілюзій, забезпечує синові "провірку на вошивість", викликавши Зеленого лицаря.
Примітно, що Гавейн спершу на всю котушку приймає відкриті можливості та без усякої необхідності зрубує Зеленому лицареві голову. А через рік, за магічною угодою, повинен прийти в його оселю, щоб отримати рівну відплату.
Фільм багато разів натякає, що сер Гавейн "не мужик": він не має лицарського титулу, коханки підкреслюють, що в нього "не стоїть". І ця паралель між шляхетністю й сексуальністю проходить до самого фіналу. Гавейн засвідчує своїми вчинками, що він "безплідний" - він здобуває трон для себе, але не для своїх соратників і свого народу. Його здобутки нема кому продовжити, він помирає на самоті. Хоча, зрештою ця смерть повчальна і мабуть несправжня. Адже все це було випробування, влаштоване матір'ю, яка понад інших хоче бачити сина гідним своїх предків.
І тут зринає ще одна тема - християнства проти язичництва чи то цивілізації проти природи. Артур, який сцена за сценою постає войовничим антиязичником, ніби й сам зрештою усвідомлює, що лишаючи по собі сповнене абстракцій християнство, не лишає шляхів зрозуміти нову релігію, відсікає язичницьку мову природу. Тому об'єднавча місія християнства провалюється, воно стає формальністю, а поранене, обезголовлене в особі Зеленого лицаря язичництво лишається таким собі привидом, незнищенним, але прихованим, хоча зрештою всюди прониклим - навіть до каплиці. Передусім до каплиці, яку й шукає ще-не-герой.
Прийнявши, що кожен вчинок має наслідок, сер Гавейн наприкінці дорослішає. Він іде на діалог зі своїм ворогом, Зеленим лицарем, і той несподівано дає йому другий шанс. Принаймні, він засвідчує, що цей шанс є в інших. Що "істинний король", яким належить стати кожному із нас у своєму житті, аби бути не гіршими за своїх попередників, не вигадка, не легенда, а реальність.
Ця "ігровість" видима насправді багато де. В декораціях, у костюмах, але не в природі. Пейзажі тут відмінні та - зверніть увагу - слугують своєрідним "барометром" морального зростання сера Гавейна.
Якщо ви готові зіграти в гру з розгадуванням метафор і помилуватися тьмяною легендою - цей фільм саме для вас.
Попередження: рецензія містить спойлери
Флешфорвард у фінальній частині мене спантеличив і я пригадав собі, як мене розлютила "Остання спокуса Христа" Мартіна Скорсезе. Я так само вже збирався поставити фільмові одиницю, що у моїй шкалі оцінок означає категоричне несприйняття позиції авторів фільму попри його високий художній рівень. Але сталося так, що головний герой зрештою вчиняє правильно, через що мої оцінки обидвох фільмів так різко підскочили догори, що аж самому стало смішно, як по-дитячому я вдруге купився на ординарний сюжетний трюк.
Девід Ловері - дуже цікавий режисер, якому вдається до кінця утримувати увагу глядача, незважаючи на повільний розвиток сюжету та фатальну відсутність будь-якої харизми на розгубленому циганському обличчі племінника короля Артура. Зрештою, і білолиций король Артур представляє жалюгідне видовище слабої, немічної людини, причому, не тільки тілом, але й духом... Що ж, до такого трактування історії ми вже почали звикати, бо такий нині тренд і мейнстрім: нема і ніколи не було ніяких відважних лицарів і правителів, а є лише мізерні нікчемні істоти, що панічно бояться смерті і намагаються відволікати себе від цих жахливих думок пияцтвом та розпустою. Тож краще сидіти і не рипатись даремно.
Але з якогось дива наш переляканий лицар Гавейн таки наважується на призначений для нього сценарієм і легендою подвиг, хоча впродовж фільму усі переконували його нізащо не вчиняти це незґрабне самогубство. А якби Гавейн жив у наш час, то відразу би викинув ту дурну сокиру на смітник, бо сьогодні кожному лицарю достеменно відомо, що справжні герої бувають лише у коміксах.☝😊
Зелений лицар для мене символізує всесвітній процес глобального розпаду і гниття: купа гною, покрита зверху красивим смарагдовим мохом. Цей зелена пліснява нікому голови не рубає, бо їй це не треба. Вона просто починає їсти те, що перестає ворушитись. Більшість завмерлих біля екранів істот не помічають, як перетворюються на зелений мох...
Кіно викликало у мене змішані почуття. З точки зору візуалу - все на висоті. Музика атмосферна і місцями моторошна. Загальна стилістика так само викликає захоплення. Але хід розповіді засмучує і заганяє в зневіру.
Перед нами екранізація реально існуючої поеми, яку написав невідомий автор, а через кілька століть була переведена з староанглийского самим сером Толікним. Дана поема являє собою повчальну історію про лицарську честь в "артуріанському" сеттингу.
Зелений лицар це істота, яка виступає в якості своєрідного тестувальника лицарів на профпридатність. І фільм нам представляє його у всій красі. Взагалі все що там відбувається, виглядає дуже яскраво і фантастично. Перед нами справжнісіньке фентезі, де є велетні, балакучі лисиці і лицарі Камелота.
Звучить цікаво. Але.
Дивацтва починаються вже з перших хвилин, так як нам показують головного героя, який трохи не вписується в середньовічні реалії Англії.
Пізніше з'ясується що це сам лицар Гавейн - пле ... мінник короля Артура (який взагалі-то інший раси). І це нестикування милить очі. Так, меншини не ущемлені, припустимо що може бути і такий розклад. Але питань виникає більше ніж ми отримуємо відповідей.
Хоча колір шкіри не має значення, так як найслабше в цьому фільмі це подача сюжету. Повільно і обтяжливо, з мінімумом діалогів, але з барвистою картинкою ми проходимо з головним героєм всі його муки і позбавлення. Дивимося як він намагається бути лицарем, хоча по життю особливо нічого лицарського і не робить. Завсідник борделів і пабів, якому випав шанс довести родичам що він не дармоїд. Про це і кіно.
Мені фільм сподобався за атмосферу. Хоррора як такого не було, але насичений візуал і музика зробили свою справу і підняли цей фільм зі дна.