Злочин і кара по-американськи. - Рецензія до фільму «Злочин і кара» / Crime and Punishment

Фільм Джозефа Сарджента - в переліку багатьох екранізацій видатного роману Ф.Достоєвського "Злочин і кара".
Знятий у далекому 1998 році, він зовсім не претендує на ефектність та видовищність у порівнянні з більшістю сучасного голлівудського кінопродукту. Та й основа фільму - психологічний, філософський роман, який , правду кажучи, втілити на екрані в усій повноті практично дуже важко, якщо взагалі можливо.
Американську кіноіндустрію часто критикують за спроби показати класиків світової літератури очима голлівудських режисерів.Вони нерідко "грішать" намаганнями спростити або прикрасити оригінальні творіння. Але слід визнати, що глядач ,як правило, не ігнорує можливість перегляду кіно, пропустивши перед тим етап прочитання власне художнього твору, тому уявлення про сам цей твір зазвичай формуються лише на основі кіноверсії. Що маємо - те маємо..
Особисто я вирішила переглянути цей фільм з декількох причин. По-перше, після перерви у років п'ятнадцять, перечитала знову роман та відкрила для себе нові ідеї та враження. Випадково натрапивши на фільм Джозефа Сарджента, захотілось подивитись американську версію щойно прочитаної книги. По-друге, у фільмі грають мої улюблені Патрік Демпсі та Бен Кінгслі. По-третє, хотілось переконатись , чи дійсно в Голлівуді настільки не поважають класиків :)))
Після перегляду, враження неоднозначні. Так, деякі факти у фільмі не знаходять відображення у книзі (перша зустріч Раскольнікова та Соні, наприклад). Так, хронологія подій дещо зміщена . Так, образи деяких персонажів абсолютно не співпадають з тими, що у романі ( зовнішність Порфірія чи Разуміхіна). Це не вичерпний перелік, лишень те, що кидається у вічі відразу..але...
...але, сподобалась емоційність героїв. Патрік Демпсі в ролі Раскольнікова -неперевершений. Зовнішнішній вигляд, психологізм , внутрішня боротьба - таким я і уявляю персонаж Достоєвського.
Бен Кінгслі в ролі слідчого - це стовідсоткова акторська майстерність і харизма. Актор з великої літери. Жюлі Делпі в ролі Соні сподобалась. Тиха й непримітна, але водночас сповнена віри і любові до ближнього - образ саме такої героїні їй вдалося втілити.
Здалося дещо спрощеним зображення побуту Петербурга 19 століття. Але це чисто суб'єктивна оцінка.
Загалом, фільм склав позитивніші враження, аніж очікувала. А це означає, що ,можливо, колись, під настрій знову його перегляну.