Відчужені брат і сестра возз’єднуються після багатьох років розлуки. Вони змушені зіткнутися з невирішеними конфліктами та переосмислити напружені стосунки з емоційно віддаленими батьками.
Серіал розповідає про життя громади вампірів на Стейтен-Айленд. Нандора, Лазло і Над`ю було послано у "Новий світ" володарем Опанасом для захоплення нових територій, але за останні сто років їм вдалося охопити своєю могутньою владою лише одну вулицю... ну і половину сусідньої... точніше третину. Тим часом могутній Опанас збирається відвідати героїв, щоб перевірити наскільки вдало виконується його план.
Документальний фільм розповідає про життя та кар’єру відомого японського фотографа, який працював із легендарними музикантами. Через архівні матеріали та інтерв’ю розкривається його творчий шлях і вплив на світ культури. Глядачі дізнаються про закулісся знакових фотосесій і співпрацю з відомими артистами. Історія показує, як мистецтво фотографії може зберігати миті та формувати спадщину.
Прекрасна Португалія. В одному з найбільших міст країни Порту зустрілися француженка Маті й американець Джейк. Їх зустріч була дуже короткою, але вона змінила життя обох. Джейк – одинак, який утік від своїх батьків. Маті – студентка, яка виявилася втягнутою в роман зі своїм професором. Вони знайшли один одного на археологічному сайті, а пізніше ще на залізничній станції й у кафе. Далеко не з першого разу хлопець знайшов у собі мужність, щоб підійти до дівчини. Після цього вони провели прекрасну незабутню ніч без зобов'язань. Тепер між ними створилася невидимий, але дуже сильний зв'язок. Тільки через роки вони отримають можливість знову побачити один одного.
Це найповніша історія The Stooges: від зародження гурту, розквіту їхньої популярності, колаборацій з Девідом Бові та Ніко, до розпаду, реюніону та сольної кар’єри Іґґі.
Іранець, який сподівається стати професійним актором, приїжджає в Кан, Франція, щоб зустрітись зі Спілбергом, але реальність відрізняється від його очікувань.
Адам і Єва, неоднозначні імена для пари, чи не так? Вони вампіри і знайомі один з одним не одне сторіччя, тільки зараз вони вирішили зробити перерву у стосунках і ось уже кілька десятків років, як живуть порізно. Витримати розлуку справжнім закоханим дуже важко і ось вже Єва стоїть на порозі будинку Адама. Він - музикант, старомодно одягається і живе самітником. Вона - стильна, свіжа жінка, яка підтримала свого улюбленого в бажанні харчуватися кров'ю донорів, а не вбивати людей заради поживи. Однак, ситуація змінюється, коли молодша сестра головної героїні божеволіє і починає вбивати кожного, хто попаде під руку, підносячи пані Смерть, все нових і нових "клієнтів". Парочка втікає до Алжиру, але не тікає від небезпеки, яка загрожує вже їм...
Головний герой серіалу – Джонатан, письменник невдаха і п'яниця. Після болісного розриву з дівчиною Джонатан вирішує наслідувати своїх улюблених персонажів з романів Чендлера і Геммета. Він прикидається приватним детективом і береться за різні справи, вирішуючи одні й ще більше заплутуючи інші.
Таємничий незнайомець працює поза законом тримаючи свої наміри прихованими і недовіряючи нікому. Хоча його поведінка парадоксально сконцентрована і примарна водночас, він пускається подорожі, яка не тільки проводить його не тільки через всю Іспанію, але й через його власну свідомість.
Ранок для старого «Дон Жуана» Дона Джонстона починається з того, що від нього йде чергова подружка Шеррі, яка втратила віру в те, що з цією людиною можна створити сім'ю. Залишившись на самоті, переглядаючи пошту, Дон виявляє рожевий конверт.
У листі невідома повідомляє, що двадцять років тому, розлучившись з Доном, виявила, що вагітна. Не звертаючись за допомогою до Дона, виростила сина, якому вже 19 років. І хлопчик, якому мама не повідомила, хто його батько, вирішив самостійно побачити тата й пішов з дому. Дама писала, що нічого не хоче від Дона, просто попереджає, що зустріч батька з сином цілком можлива.
Показавши листа другу Вінстону - любителю детективів - Дон отримав від того пораду: згадати всіх своїх подружок, які у нього були 20 років назад і відвідати їх, з'ясувавши, хто з них народив йому сина ...
спойлер
Ігор Грабович: Джім Джармуш – унікальний кінематографіст. Насамперед – для Америки. Двадцять п’ять років у кіні, десять повнометражних стрічок, „Золота камера” та „Золота Пальма” Каннського фестивалю, всесвітня слава та надзвичайний художній авторитет. І – жодного фільму на жодній з голлівудських студій. Щонайменшого бажання пристосовуватись до вимог авдиторії. Джармуш чи не єдиний з американських кінорежисерів, який має неґативи майже всіх своїх фільмів. Запитання одне: як усе це вдалося Джіму Джармушу?
Зовнішня біографія режисера не має тут ніякого значення. Про початок Джармуш каже: „Я пам’ятаю ранні сімдесяті. Я винаймав квартиру у Нью-Йорку за 160 долярів на місяць. Намагався знімати кіно. Тоді я думав про ідеї й не думав про гроші”. Випускник Колумбійського університету, він став кінематографістом. Його перша повнометражна картина „Безкінечні канікули”, що виросла з короткометражки, одразу задала параметри майбутнього кінематографа Джіма Джармуша. Зафільмована 1980 року за 15 тисяч долярів, вона і сьогодні вражає своїм одвертим аматорством та олімпійським спокоєм. Тут нема яскравих подій, а є тільки постійне пересування головного героя, яке він декларує як головну мету свого життя.
Фінал картини, коли корабель з героєм відпливає з Нью-Йорка, є чи не єдиним символічним у фільмах Джармуша. І ми вперше та останнє бачимо архітектурні споруди, які нам сиґналізують: „Ми в Америці”. Це прощання з Америкою офіційною, до якої він ніколи так і не повернеться. Всі його подальші стрічки перебуватимуть вийнятково по той бік Америки, тієї Америки, яку ми всі знаємо, навіть якщо і не бували в ній. Америка Голлівуду, Макдональдсу, хмарочосів та „Кока-коли” – не Америка Джіма Джармуша.
Зрештою, другу картину треба було чекати чотири роки. Стрічка отримала „Золоту камеру” на Канському фестивалі, власне, як найкращий дебют. І деякі критики називають „Далеко від раю” найкращим фільмом Джармуша. Його структура стала звичною для подальшої творчости режисера. Три історії переплітаються в одну. Цей фільм також виріс з короткометражки. У ньому три головні персонажі. Двоє друзів, надзвичайно схожих між собою, і двоюрідна сестра одного з них, яка прибуває до Америки з Будапешту. Це досить дивна, як на перший погляд, історія, в якій усе важливе відбувається поза кадром, а герої майже не розмовляють між собою. Тут нема нічого, що може викликати емоційний зв’язок з видовищем, окрім самої атмосфери, крім того, що зветься звичним життям. Джармуш завжди підкреслює, що не любить драматичних моментів, бо, мовляв, не з них складається наше повсякдення.
Власне, „Далеко від раю” – це перша частина трилогії, до якої входять також фільми „Поза законом” та „Містичний поїзд”. Окрім обов’язкової для Джармуша теми подорожі, їх єднає також погляд на Америку очима іноземців. Скажімо, героями „Містичного поїзда” є двоє японських туристів, які приїхали до Мемфіса, столиці рок-н-ролу. Дівчина обожнює Елвіса Преслі... Проте Джармуш не дає відбутися американському мітові. Його Мемфіс не схожий на столицю чогось значного. Це невелике обшарпане місто населене персонажами, які далекі від героїки. Водночас Джармуш не перетворює ситуацію на фарс, не намагається зробити з комічного ефекту сатири. Для нього це все – ситуації звичайного життя.
Власне, у тому й відмінність Джармуша від інших незалежних режисерів. Він каже, що зачувши слова „незалежний кінематограф”, хапається за револьвера. Адже бути „незалежним” сьогодні – означає перетворитися на ще одну американську торговельну марку. Джармуш не вірить, що є „єдино правильне” кіно, так само, як „єдино правильна” культура. Є безліч паралельних культур, які мають право на існування. Ілюстрацією цієї тези стала багато в чому підсумкова картина 1991 року „Ніч на Землі”. П’ять історій, що водночас відбуваються у різних куточках світу, єднає лиш ніч та головний герой – таксист. Кожного разу інший. Кожен із них розповідає свою історію: частіше – словами, інколи – вчинками. І всі ці сюжети зафільмувано на мовах країн, де вони розгортаються. Крім англійської тут звучить італійська, французька та фінська.
Джім Джармуш не вважає себе художником. Він називає себе аматором, ремісником, який творить фільми власними руками. Зняти кіно для нього – все одно, що побудувати ґараж...
Друга половина його творчости починається з картини „Мрець”. Це 1995 рік. Прокат взяла на себе студія „Мірамакс” – найбільша з незалежних в Америці. В головній ролі Джоні Депп – з одного боку, популярний голлівудський актор, а з іншого – прихильник незвичних, небанальних проєктів.
Бугалтер Вільям Блейк їде у Місто Машин, де на нього має чекати вакансія на металургійному заводі. Проте місце зайняте. Ба більше, незабаром Блейка вбивають. І для нього почнеться інша подорож – набагато важливіша. У супроводі індіанця на ім’я Ніхто він пересуватиметься „через дзеркало води”, щоб нарешті остаточно набути духовного статусу.
„Мрець” – новий досвід для Джармуша. Це його погляд на Америку через традиційний для цієї країни жанр – вестерн. І цей погляд куди суворіший, ніж раніше. Критики часто називають „Мерця” антивестерном, бо він перекинув догори дриґом усі стереотипи. Скажімо, тут немає героя, який би стверджував добро, натомість є абсолютно дивний персонаж, той самий бугалтер. До того ж – мертвий, до того ж – поет, який не знає своїх віршів. І є ще менш дивний індіанець, який говорить загадками і зневажає білих. І, зрештою, є „біла” Америка, представлена тут убивцями та канібалами.
І якщо „Мрець”, за словами самого Джармуша, є його найбільш політичним фільмом, то ще одна картина – „Пес-Привид: шлях самурая” – стала його даниною японській культурі, з якою у режисера тісні стосунки. Це також фільм з одним героєм, проте картина поділена на безліч мікроскопічних розділів, котрі починаються цитатами з книги „Гаґакуре”, що є викладом правил поведінки самурая. Головний герой живе за цими законами й ні на що більше не зважає. А в законах найголовніше – вірність господарю.
„Пес-Привид” – надзвичайно цілісна історія про вірність обраному шляхові, про традиції, що вони завжди знайдуть своїх шанувальників. І це, сказати б, найбільш „чорний” фільм Джармуша. Він густо населений чорношкірими музикантами, з якими режисер працює усе життя і яких часто фільмує. Музику до стрічки написала група RZA. Двоє реперів у парку – Тімбо Кінґ та Ґреді Крюґер.
Загалом, музика – важлива складова картин Джармуша. Чи не в кожному фільмі головний герой, сівши в авто, перед тим, як рушити, вставляє компакт-диск у програвач. Музика стає лейтмотивом його дій.
Крайня станом на 2006 рік картина Джармуша – найреспектабельніша з огляду на участь у ній голлівудських кінозірок. У головній ролі – Білл Мюррей. А Шерон Стоун, Джесіка Ленґ і Тільда Свінтон грають ролі його колишніх подружок.
Режисер тут показав усі переваги свого мінімалістського стилю й зафільмував картину, яка не може залишити нікого байдужим. Його структура та сама – один герой, що шукає відповіді на свої питання і безліч інших персонажів, котрі на його питання по-своєму відповідають. А також багато різноманітних деталей, розкиданих по фільму, підтекстів, поглядів та жестів, які значать набагато більше за слова.
Цього разу головний герой – підстаркуватий Дон Жуан – намагається знайти свого сина, якого він ніколи не бачив, а заодно і жінку, котра того народила. У його списку – п’ять імен.
„Зламані квіти”, не зважаючи на присутність у фільмі голлівудських зірок, не має не те, що гепі-енду, але навіть якогось певного фіналу. Герой закінчує там, де він починав – з рожевого конверта у руках та повної розгублености. Зрештою, його повчання у фіналі картини, коли він приймає незнайомця за свого сина, є ніби втіленням кінематографічної філософії самого Джармуша.
Стрічка „Кава й сиґарети” вийшла на екрани 2003 року. Вона об’єднали 11 новел, зафільмованих упродовж вісімдесятих та дев’яностих. Ідея ж виникла 1986-го, коли Джармушу зателефонували з програми „Прямий у суботу ввечері” з пропозицією знімати п’ятихвилинні історії для програми. Так він став фільмувати своїх друзів, коли ті, як каже режисер, „були у місті”. А в одній із новел дві ролі зіграла Кейт Бланшетт. Режисер її фільмував у різні дні – дуже незвичний ефект.
Кава у фільмі, до речі, не є обов’язковим компонентом – бо деякі з друзів Джармуша її не вживають. Як, наприклад, RZA. Вони п’ють чай. Проте цигарки – дуже важливі. І це окрема тема у творчості Джармуша. Дим є символом духу, він здатен поєднати нас з невидимим світом.
Ігор Грабович: Джім Джармуш: по той бік Америки
Джерело: https://web.archive.org/web/20060512084721/http://www.kinokolo.ua/argument/
спойлер
Ігор Грабович: Джім Джармуш – унікальний кінематографіст. Насамперед – для Америки. Двадцять п’ять років у кіні, десять повнометражних стрічок, „Золота камера” та „Золота Пальма” Каннського фестивалю, всесвітня слава та надзвичайний художній авторитет. І – жодного фільму на жодній з голлівудських студій. Щонайменшого бажання пристосовуватись до вимог авдиторії. Джармуш чи не єдиний з американських кінорежисерів, який має неґативи майже всіх своїх фільмів. Запитання одне: як усе це вдалося Джіму Джармушу?
Зовнішня біографія режисера не має тут ніякого значення. Про початок Джармуш каже: „Я пам’ятаю ранні сімдесяті. Я винаймав квартиру у Нью-Йорку за 160 долярів на місяць. Намагався знімати кіно. Тоді я думав про ідеї й не думав про гроші”. Випускник Колумбійського університету, він став кінематографістом. Його перша повнометражна картина „Безкінечні канікули”, що виросла з короткометражки, одразу задала параметри майбутнього кінематографа Джіма Джармуша. Зафільмована 1980 року за 15 тисяч долярів, вона і сьогодні вражає своїм одвертим аматорством та олімпійським спокоєм. Тут нема яскравих подій, а є тільки постійне пересування головного героя, яке він декларує як головну мету свого життя.
Фінал картини, коли корабель з героєм відпливає з Нью-Йорка, є чи не єдиним символічним у фільмах Джармуша. І ми вперше та останнє бачимо архітектурні споруди, які нам сиґналізують: „Ми в Америці”. Це прощання з Америкою офіційною, до якої він ніколи так і не повернеться. Всі його подальші стрічки перебуватимуть вийнятково по той бік Америки, тієї Америки, яку ми всі знаємо, навіть якщо і не бували в ній. Америка Голлівуду, Макдональдсу, хмарочосів та „Кока-коли” – не Америка Джіма Джармуша.
Зрештою, другу картину треба було чекати чотири роки. Стрічка отримала „Золоту камеру” на Канському фестивалі, власне, як найкращий дебют. І деякі критики називають „Далеко від раю” найкращим фільмом Джармуша. Його структура стала звичною для подальшої творчости режисера. Три історії переплітаються в одну. Цей фільм також виріс з короткометражки. У ньому три головні персонажі. Двоє друзів, надзвичайно схожих між собою, і двоюрідна сестра одного з них, яка прибуває до Америки з Будапешту. Це досить дивна, як на перший погляд, історія, в якій усе важливе відбувається поза кадром, а герої майже не розмовляють між собою. Тут нема нічого, що може викликати емоційний зв’язок з видовищем, окрім самої атмосфери, крім того, що зветься звичним життям. Джармуш завжди підкреслює, що не любить драматичних моментів, бо, мовляв, не з них складається наше повсякдення.
Власне, „Далеко від раю” – це перша частина трилогії, до якої входять також фільми „Поза законом” та „Містичний поїзд”. Окрім обов’язкової для Джармуша теми подорожі, їх єднає також погляд на Америку очима іноземців. Скажімо, героями „Містичного поїзда” є двоє японських туристів, які приїхали до Мемфіса, столиці рок-н-ролу. Дівчина обожнює Елвіса Преслі... Проте Джармуш не дає відбутися американському мітові. Його Мемфіс не схожий на столицю чогось значного. Це невелике обшарпане місто населене персонажами, які далекі від героїки. Водночас Джармуш не перетворює ситуацію на фарс, не намагається зробити з комічного ефекту сатири. Для нього це все – ситуації звичайного життя.
Власне, у тому й відмінність Джармуша від інших незалежних режисерів. Він каже, що зачувши слова „незалежний кінематограф”, хапається за револьвера. Адже бути „незалежним” сьогодні – означає перетворитися на ще одну американську торговельну марку. Джармуш не вірить, що є „єдино правильне” кіно, так само, як „єдино правильна” культура. Є безліч паралельних культур, які мають право на існування. Ілюстрацією цієї тези стала багато в чому підсумкова картина 1991 року „Ніч на Землі”. П’ять історій, що водночас відбуваються у різних куточках світу, єднає лиш ніч та головний герой – таксист. Кожного разу інший. Кожен із них розповідає свою історію: частіше – словами, інколи – вчинками. І всі ці сюжети зафільмувано на мовах країн, де вони розгортаються. Крім англійської тут звучить італійська, французька та фінська.
Джім Джармуш не вважає себе художником. Він називає себе аматором, ремісником, який творить фільми власними руками. Зняти кіно для нього – все одно, що побудувати ґараж...
Друга половина його творчости починається з картини „Мрець”. Це 1995 рік. Прокат взяла на себе студія „Мірамакс” – найбільша з незалежних в Америці. В головній ролі Джоні Депп – з одного боку, популярний голлівудський актор, а з іншого – прихильник незвичних, небанальних проєктів.
Бугалтер Вільям Блейк їде у Місто Машин, де на нього має чекати вакансія на металургійному заводі. Проте місце зайняте. Ба більше, незабаром Блейка вбивають. І для нього почнеться інша подорож – набагато важливіша. У супроводі індіанця на ім’я Ніхто він пересуватиметься „через дзеркало води”, щоб нарешті остаточно набути духовного статусу.
„Мрець” – новий досвід для Джармуша. Це його погляд на Америку через традиційний для цієї країни жанр – вестерн. І цей погляд куди суворіший, ніж раніше. Критики часто називають „Мерця” антивестерном, бо він перекинув догори дриґом усі стереотипи. Скажімо, тут немає героя, який би стверджував добро, натомість є абсолютно дивний персонаж, той самий бугалтер. До того ж – мертвий, до того ж – поет, який не знає своїх віршів. І є ще менш дивний індіанець, який говорить загадками і зневажає білих. І, зрештою, є „біла” Америка, представлена тут убивцями та канібалами.
І якщо „Мрець”, за словами самого Джармуша, є його найбільш політичним фільмом, то ще одна картина – „Пес-Привид: шлях самурая” – стала його даниною японській культурі, з якою у режисера тісні стосунки. Це також фільм з одним героєм, проте картина поділена на безліч мікроскопічних розділів, котрі починаються цитатами з книги „Гаґакуре”, що є викладом правил поведінки самурая. Головний герой живе за цими законами й ні на що більше не зважає. А в законах найголовніше – вірність господарю.
„Пес-Привид” – надзвичайно цілісна історія про вірність обраному шляхові, про традиції, що вони завжди знайдуть своїх шанувальників. І це, сказати б, найбільш „чорний” фільм Джармуша. Він густо населений чорношкірими музикантами, з якими режисер працює усе життя і яких часто фільмує. Музику до стрічки написала група RZA. Двоє реперів у парку – Тімбо Кінґ та Ґреді Крюґер.
Загалом, музика – важлива складова картин Джармуша. Чи не в кожному фільмі головний герой, сівши в авто, перед тим, як рушити, вставляє компакт-диск у програвач. Музика стає лейтмотивом його дій.
Крайня станом на 2006 рік картина Джармуша – найреспектабельніша з огляду на участь у ній голлівудських кінозірок. У головній ролі – Білл Мюррей. А Шерон Стоун, Джесіка Ленґ і Тільда Свінтон грають ролі його колишніх подружок.
Режисер тут показав усі переваги свого мінімалістського стилю й зафільмував картину, яка не може залишити нікого байдужим. Його структура та сама – один герой, що шукає відповіді на свої питання і безліч інших персонажів, котрі на його питання по-своєму відповідають. А також багато різноманітних деталей, розкиданих по фільму, підтекстів, поглядів та жестів, які значать набагато більше за слова.
Цього разу головний герой – підстаркуватий Дон Жуан – намагається знайти свого сина, якого він ніколи не бачив, а заодно і жінку, котра того народила. У його списку – п’ять імен.
„Зламані квіти”, не зважаючи на присутність у фільмі голлівудських зірок, не має не те, що гепі-енду, але навіть якогось певного фіналу. Герой закінчує там, де він починав – з рожевого конверта у руках та повної розгублености. Зрештою, його повчання у фіналі картини, коли він приймає незнайомця за свого сина, є ніби втіленням кінематографічної філософії самого Джармуша.
Стрічка „Кава й сиґарети” вийшла на екрани 2003 року. Вона об’єднали 11 новел, зафільмованих упродовж вісімдесятих та дев’яностих. Ідея ж виникла 1986-го, коли Джармушу зателефонували з програми „Прямий у суботу ввечері” з пропозицією знімати п’ятихвилинні історії для програми. Так він став фільмувати своїх друзів, коли ті, як каже режисер, „були у місті”. А в одній із новел дві ролі зіграла Кейт Бланшетт. Режисер її фільмував у різні дні – дуже незвичний ефект.
Кава у фільмі, до речі, не є обов’язковим компонентом – бо деякі з друзів Джармуша її не вживають. Як, наприклад, RZA. Вони п’ють чай. Проте цигарки – дуже важливі. І це окрема тема у творчості Джармуша. Дим є символом духу, він здатен поєднати нас з невидимим світом.