Оскар - 1997, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Великолепный план, Уолтер. Просто офигенный, если я правильно понял. Надёжный, блин, как швейцарские часы!” (с) к/ф "Великий Лебовскі"
Є такий собі Карло Чіполла, італійський професор, який свого часу доклав руку до дослідження людської дурості. У рамках своїх висновків він умовно поділив усіх людей на 4 великі групи. Є розумники - це люди, дії яких зазвичай приносять вигоду і їм, і оточуючим, або принаймі останнім не шкодять. Є альтруїсти, або простаки, які в силу свого характеру в першу чергу думають про те, щоб добре було іншим, навіть на шкоду собі. Є бандити - ці завжди діють виключно у власних інтересах, навіть якщо для цього треба зачіпати інтереси інших. І є ідіоти - це такі люди, які і собі, і людям завжди тільки шкодять. Навіть якщо вони мали добрі наміри. Навіть якщо вони начебто все продумали. Навіть якщо це був “найнадійніший план на світі”. Така в них доля. Просто думати - це абсолютно не їхнє.
...
Власне, фільм “Фарго” саме про це. Якщо один ідіот раптом вирішить, що він здатен продумати і реалізувати “круту схему” - тікайте! А краще - тікайте швидко і далеко, бо постраждають всі, хто опиниться поряд. І справді, як можна додуматися до того, щоб вигадати план, у якому особисто ти сам не контролюєш жодного аспекту? Не регулюєш перебіг подій, не маєш впливу на випадкових ненадійних людей, задіяних у твоєму плані, не можеш спинити їх ні силою, ні погрозами, ні авторитетом, ні вмовляннями? Питання без відповіді...
Саме тому і напрошується висновок, що дурень небезпечніший за бандита. Адже логіка бандита принаймі хоч трохи прогнозована: він піде на все задля власної вигоди, на ще більше задля самозахисту і ні перед чим не зупиниться. Логіка ж дурника - це нескінченний випадковий креативний хаос.
І річ навіть не в тому, що якби головний герой продумав свій план краще, то він би обов’язково спрацював. Просто імовірність спрацьовування такого плану взагалі доволі низька через велику кількість можливих випадковостей із непередбачуваним результатом. Це навіть не покер, це рулетка, у якій ти поставив на зеро. І таким чином Коени, імплементуючи свій улюблений “принцип невизначеності”, який фігурує у більшості їх творінь, перетворюють кримінальну драму на філософську притчу, мораль якої буде озвучена вустами поліцейської Мардж: “Як так? Я просто не розумію…”
Із плюсів: Персонажі шикарні, прекрасно виписані і прекрасно зіграні. За ними цікаво спостерігати і вони настільки достовірно виглядають, що і правда можна повірити, що це реальна історія від початку і до кінця. Кожен мабуть знайде тут когось “по серцю”. Особисто я розриваюся між дурником-лузером Джеррі з очами побитої собаки і балакучим, майже тарантинівським бандюком Карлом. Бо якщо із Джеррі все зрозуміло із самого початку і лишається тільки дивуватися, скажімо так, масштабам думки, то Карл - така собі суміш “бандита” і “ідіота”. І в кінці-кінців, саме його “ідіотична” частина, виражена здатністю розбалакувати зайве і надмірною дріб’язковістю, які затіняють собою елементарне для бандита вміння думати хоч на один крок наперед, вирішує його долю. Ну і не можна не згадати розумницю Мардж, яка у своєму “делікатному” стані трохи повільна і розмірена, нікуди не поспішає, і саме тому, мабуть, скрізь і встигає.
Неквапливий темп також грає фільму на руку, створюючи специфічну атмосферу, занурюючи нас у замети і зимовий полон, даючи можливість пропустити через себе кожен діалог і кожну подію і відчути неминуче наближення трагічної розв’язки. А оскільки всі герої, судячи із прізвищ, емігранти із скандинавських країн або їх нащадки, якими, як кажуть, переповнений північний штат Мінесота, засніжені рівнини виглядають максимально доречно, перекликаючись із пейзажами батьківщими. В той же час, розмірена оповідь починає виглядати оммажем скандинавському стилю кінотворення.
Саме атмосфера, мабуть, наскільки надихала і задавала тон, що кінець-кінцем через багато років спонукала кінопродюсерів на запуск серіального проекту із абсолютно іншими героями, але зі збереженням назви і відтворенням саме того атмосферного занурення, яке виникає у процесі перегляду оригінальної кінокартини.
Із мінусів: У принципі, лінія поліцейської Мардж Гандерсон із її спокійним прогнозованим щасливим сімейним життям виглядає як антитеза до основної лінії з її хаосом і невизначеністю. Так само історію з однокласником Мардж можна трактувати як один із багатьох імпульсів, які вчергове змусять героїню похитати головою і сказати “Я просто не розумію…” Тим не менш, під час перегляду складно відігнати від себе думку про те, що і без цих епізодів, які змушують трохи провисати основну дію, фільм не став би гіршим і продовжував би доносити до глядача саме ту думку, яку і збирався.
Резюмую: фільм прекрасний, але слід заздалегідь вибудувати в собі правильні очікування. Це однозначно не екшн, не чорногуморний бойовик у стилі Тарантіно і навіть не коенівська трагікомедія. Це просто повільно-тягуча реалістична історія про те, що всяке на світі буває.