Вже на 25-й хвилині, коли головна дійова особа без попередження почала дзюрити на морську гальку, можна було вимкнути цей "байопік" і ніколи більше не звертатись до творчості Френсіса Лі. Але я на це не спромігся, бо у ролі Мері Еннінг знялась актриса, яка мені цікава у всіх ролях, до чого б її не примушували режисери-постановщики. Отже, і після цієї роботи я не розлюбив Кейт Уінслет, але фільмові поставив заслужену одиницю за черговий шаблонний підхід до непересічної історичної особистості. Бо все, що цікавило режисера-сценариста, це нічим не обґрунтовані домисли про нетрадиційну орієнтацію та сексуальний зв'язок двох британських вчених. Ну, хіба ж могли дві жінки наприкінці 19 ст. мати чисто дружні стосунки через їхню спільну захопленість палеонтологією? Та не могли, це ж смішно! От, якби ці вчені були принаймні різностатевими, то я би ще повірив у гіпотетичну можливість їхнього незлягання.))
PS «Світ використав мене занадто жорстоко й, боюся, це зробило мене надто ... підозріливою до кожного» - писала в одному з листів Мері Еннінг, яка при житті не була згадана офіційно в жодній науковій праці, і яку 2010 року Королівське товариство зарахувало до числа десяти британських жінок, які найбільше вплинули на історію розвитку науки. Що ж, сумно, але схоже, що у 2020 році бідолашну жінку використали ще раз...