Свідомість як мистецтво - Рецензія до фільму «Внутрішня імперія» / Inland Empire

«Внутрішня імперія» є третім фільмом із трилогії Дейвіда Лінча про голлівудських божевільних і якщо порівнювати із першим фільмом «Загублене шосе», то можна побачити як режисер удосконалював, вірніше, насичував образами і рівнями наратив стрічок. У фільмі Лінч не допустив абстракції як може видатись на перший момент і не подорожує поза просторовими вимірами, хоча образність і місця без чіткої локації тут представлені понад норму. Чого лише вартує наскрізна сценка із людиноподібними кроликами, які ведуть беззмістовні діалоги, а за кадром недоречно лунає студійний сміх людей – надзвичайно важка та інтуїтивна концепція, яка кожного разу спрацьовує. Сюжет спочатку ніби й чіткий, коли кінозірка, яка нині втрачає популярність, раптом отримує роль в потенційному кінохіті – чисто голлівудська зав’язка, яка б мала розкрити секрети кухні «фабрики мрій», проте Лінч вивертає сюжет, розщеплює його на різні складові, чим дарує глядачеві різні рівні одного і того самого процесу, хоча може видатись, що то насправді один рівень різних процесів. Звісно, Дейвід Лінч і цей фільм залишив без пояснення і трактування – звісно, це й на краще, оскільки хоч «Внутрішня імперія» - це не абстрактність, а ряд сюрреалістичних самозанурень головної героїні, де розмито межі між нею і головною героїнею сценарію чим по максимум включив глядача в роботу над фільмом. Лінч лише коротко описує сюжет – «це про жінку, яка потрапила в біду», після чого нам доводиться обирати із безліч дивних деталей, химерних сцен що можна сприймати за реальність, а що ні, трактувати по-своєму щойно побачене. Ми можемо сприйняти увесь фільм як проекцію свідомості героїні Дерн, яка то акторка, до домогосподиня, то повія і кожна особистість має право уявляти собі дві інших, а можемо довіритися містиці і повірити, що героїня Дерн здатна мандрувати в просторі і часі і займати місця інших людей – і все завдяки химерному чоловікові на прізвисько Привид, який певне «проробив» такі діри в часі і просторі раніше. Звісно, існує третій варіант, що частину стрічки варто сприймати як сон, або ряд снів, що більше відповідає представленій формі «Внутрішньої імперії». Також слід не відкидати і те, що події фільму можна сприймати як сценарій «Високо над сумними завтрашніми днями», тобто, фільм у фільмі про фільм. Здавалось би, що це надто очевидна замудрість, але у світі повно прикладів зацикленості на чомусь людей, що навіть зйомки якогось фільму можуть видатись нерозривним колом для його внутрішніх учасників.

Чи можливо виділити основний сюжет? Фільм розпочинається зі сцени, де чоловік приводить в готельний номер повію і наказує їй роздягнутись. В іншій сцені заплакана дівчина дивиться телевізор, де нічого не показують окрім білого шуму, а потім раптово транслюється сцена із антропоморфними кроликами, яка вже для самих глядачів «Внутрішньої імперії» перетікає в сцену, де двоє чоловіків польською мовою обговорюють можливість якогось проходу. Тобто, Лінч з самого початку задає силу і ритм, з якою протікатиме наратив – сцени, які незрозумілі з початку, але з часом вони випливатимуть за дивною логікою і ми вловлюватимемо в розмовах персонажів посилання на ці події. Далі починається сама сюжетна лінія коли до в дім кінозірки Нікі Грейс приходить дивна жінка і пророкує їй, що та вже отримала головну роль в екранізації «Високо над сумними завтрашніми днями» і власне глядач сам переноситься в це пророцтво, де Нікі Грейс зустрічається на знімальному майданчику зі своїм партнером по фільму, режисером і продюсером. Під час розмови стає відомо, що «Високо над сумними завтрашніми днями» це не оригінальний сценарій, а римейк одного давнього фільму, який не довідзняли через смерть двох головних акторів, а сценарій того фільму був на основі давньої польської п’єси «47», яка, в свою чергу, писалась за мотивами давніх циганських казок. Тим часом, чоловік Нікі Пьотрек розмовляє із її партнером Девоном і застерігає від романтичних стосунків з його дружиною. Сама Нікі настільки входить в роль, що зраджує чоловікові з Девоном і, власне, з цього моменту вона переходить в образ домогосподарки, яка мешкає зі своїм чоловіком десь (в Лос-Анджелесі?) в маленькому будиночку. Її чоловік зовні той самий Пьотрек, тепер безробітний, який знаходить роботу в цирку, який виступає в балтійському регіоні. Нікі зізнається йому, що вагітна, але чоловік не вірить їй оскільки точно знає, що не може мати дітей; Нікі приходить додому до Девона і в присутності його дружини зізнається тому в коханні. Тут перед глядачем виникає калейдоскоп сцен, з яких можна зрозуміти приблизно наступне: в польському містечку (час приблизно довоєнний) один сутенер по зовнішності Привид жорстоко поводиться із повіями, одна із яких хоче втекти із Пьотреком; дружина Девона спілкується із поліцейським (каже, що її гіпнотизують для вбивства когось) і показує, що її поранено викруткою в бік; Пьотрек з незнайомцем, який колись спілкувався із Привидом, тепер удвох шукають того самого Привида. Сама Нікі піднімається сходами нічного клубу вгору в старе приміщення і спілкується з незнайомцем про своє важке життя, сповнене сексуального насильства – фактично постає третя особистість і з розмови ми розуміємо, що це наслідок побиття другої особистості Пьотреком через ревнощі викликані її вагітністю. Третя особистість Нікі блукає нічними вулицями Лос-Анджелесу в компанії повій і тут на неї кидається дружина Девона і смертельно б’є її викруткою в живіт. Нікі вмирає в компанії безхатьків і лунає вигук режисера: «Знято!». Власне, перед нами знімальний майданчик, з якого Нікі йде в старий кінотеатр, де в лабіринтах приміщень зустрічається з Привидом, стріляє в нього і бачить замість його обличчя спотворене її власне. Потім вона проникає в приміщення під номером «47», де раніше знаходились антропоморфні кролики, але там нікого немає, а далі вона знаходтть в кімнату, де сидить та сама заплакана дівчина з першої сцени фільму, Нікі обнімає її, цілує, а тоді зникає. Дівчина вибігає з кіманти і опиняється в будинку другої особистості Нікі домогоподині і в двері заходить її чоловік Пьотрек із десятирічним сином. А сама Нікі вже сидить у своєму домі кінозірки як на самому початку, але тепер довкола неї багато різних химерних людей і починається справжня вечірка.

Найбільш суперечливим є візуальне зображення. Звісно, що зйомки на цифрову камеру із розширенням, яке було максимально доступне на той момент, відобразилось на якості зображення. Відомо, що Лінч детально пропрацьовує декорації, які милують око в кожному кадрі, але зображення у «Внутрішній імперії» не дозволяє насолодитись деталізацією, оскільки цифрове зображення іноді просто вбиває деталі, їх не видно. Часте розфокусування з одного боку працює на атмосферу фільму, а з іншого може дратувати і головним негативним наслідком є затемнення кадру і панування кольорових плям на темному фоні. Зрозуміло, що цифрова камера дає Лінчеві велику свободу – якщо відкинути негативні наслідки зображення то перед нами виключно атмосферна картинка, практично «суб’єктивне» зображення, яке спостерігає за дійством і створює ефект присутності для глядача. Лінч крупні плани викручує на максимум і здається, що об’єктив просто торкається обличчя – настільки зображення обличчя чи навіть просто очей головної героїні заповнює екран, так наче вона є тим самим зоряним небом, яке можемо бачити в «Людині-слоні» чи в «Простій історії». У «Внутрішній імперії» багато темряви, але вона не всепоглинаюча, не така що огортає персонажів як в «Гомкоголовому» - тут темрява ознака невідомості, блукання, таємничості, яка практично гіпнотизує і затягує за собою.

Саундтрек як і в «Малголленд Драйв» підібраний вибірково і скептично, причому тут більше немає мелодій Анджело Бадаламенті – Лінч вніс багато власних композицій із важким ліричним звучанням, а також тривожну тему із «Кроликів». Цікаво, що характер пісень явно змінився і замість плинної м’якої невідомості звучать акорди і слова розпачливої лірики. Для сцен, відзнятих в Європі режисер використав музику польських композиторів і особливо слід відмітити Кшиштофа Пендерцького і його емоційно гостру музику, що мимоволі в голові відтворюється фільм «Сяйво» Стенлі Кубрика. Органічно звучать пісні Літл Єви і Ніни Сімон – кожна гармонійно накладається на потрібний епізод. В цілому і музика, і атмосфера не має певної часової прив’язки – так, можна вловити певні звукові амажі на 50-ті роки в рок-музиці Лінча, але в цілому «Внутрішня імперія» це як певна культурна автономія, яка не надто й американська і більше європейська, зважаючи, що присутні епізоди, відзняті в Польщі і польською мовою.

«Внутрішня імперія» в ще більшій мірі, ніж «Малголленд Драйв» не має чіткого однозначного сенсу, аніж пропонує сам досить химерний сюжет. Великим питанням постає, хто є кому вигадкою: акторка Нікі для заплаканої дівчини в номері готелю чи навпаки, хто використовує для себе вигадану особистість, аби розплутати клубок внутрішніх проблем. Загалом ми бачимо перед собою не просто вигадане життя, а цілу павутину спогадів, вигадок, химерних образів, які являють собою життєвий шлях від однієї особистості до іншої. Питання як ми стаємо кимось іншим і для чого одночасно актуальне і не має сили, оскільки Лінч подає нам багаторівневу історію спроби екранізації таємничої історії, яка тут більше слугує дверима із ключем, які ведуть в зовсім інші виміри чи особистості, слугує скальпелем, яким припарюють тіло не просто вигаданої особистості, а розкладають на частини, мандрують цілою імперією (власне сам Лінч наполягав, аби назва фільму писалась великими літерами, адже ВНУТРІШНЯ ІМПЕРІЯ може означати все що завгодно від географічного місця до стану душі) – так у фіналі відбувається ціла феєрія із різними химерними персонажами, ніби демонструючи внутрішній психологічний стан свідомості акторки Нікі, яка певне долала за своє життя ряд серйозних проблем (сексуальне насильство, проституція) і змогла трансформувати їх в цих багатьох дивних уявних людей. «Високо над сумними завтрашніми днями» можливо пробуджує певний комплекс у Нікі – того самого Привида, який завдає їй болю, руйнує її внутрішню імперію і вона бореться з ним і, певне, бореться за те, щоб ілюзії залишались такими як і раніше – світлими і веселими, щоб сама Нікі залишалась чи то в полоні чи то на знеболюючому самозабутті подалі від свого минулого.