Просто спогади. Але для їх власника вони - безцінн - Рецензія до фільму «Надія і слава» / Hope and Glory

Оскар-1988, "Найкращий фільм", номінант
Золотий глобус - 1988, "Найкращий фільм-комедія/мюзикл", переможець

Епіграф: “Всі ми родом із дитинства” А. де Сент-Екзюпері

Під час перегляду я всіляко намагалася визначити основний жанр кінокартини і це в мене не виходило аж ніяк. Для драми замало драми, для комедії - замало комедії, мелодраматичних моментів практично немає взагалі (хоча мелодрама у числі жанрів начебто теж заявлена). Почалися роздуми про те, навіщо взагалі знімають кіно і, зокрема, навіщо був знятий даний конкретний фільм. А потім інформація про те, що в основу лягли мемуари режисера, розставила все по місцях.

Це екранізовані спогади, і у процесі відтворення їх на екрані автор-дорослий звертається до себе ж дев’ятирічного і цей своєрідний діалог нам і демонструє. Він неначе підглядає сам за собою і за тими подіями, роблячи із дитячих спогадів дорослі висновки. Показує війну спершу як щось далеке і ефемерне, не зрозуміле простій людині. Мовляв, як так, вчора був мир, а сьогодні вже війна, а нічого не змінилося… Повітря все ще повітря, річка - все ще річка, а квіти продовжують квітнути. Потім війна стає чимось, до чого ти звикаєш, перестаєш дивуватися смерті і бомбам. Просто рутина. І насамкінець, війна стає тим, що назавжди міняє характер, а іноді і відкриває нові горизонти там, де у мирний час вони б ніколи не відкрилися. Війна все ускладнює, і водночас робить набагато простішим. Отака вона - війна.

Із плюсів: відсутність мелодраматизму, фільм не видавлює сльозу, залишаючи страшне десь за кадром. Неначе воно є - а і нема його. І нічого дивного, бо ми заглядаємо у голову дев’ятирічного хлопчика, а дитяча психіка у порівнянні з дорослою дуже гнучка і часто сприймає найрізноманітніші події, неначе так і має бути, або неначе це просто поява нових можливостей.

Також ближче до фіналу несподівано з’явилася комічна складова, яка, з одного боку, виглядала трохи чужорідною, та з іншого - трохи оживила те, що відбувається на екрані.

Із мінусів: грішитиму суб’єктивністю, але, не дивлячись на сказане вище, майже весь фільм я чекала, коли ж він закінчиться. Так, автори не давили сльозу, але водночас не наситили фільм достатнім драматизмом (або комізмом) і створили досить рядових персонажів. Вони не погані і навіть не те щоб нудні, але і не яскраві. Дивишся - і неначе просто підглядаєш за сусідями у шпаринку. Особливо коли рівень пасторальності почав стрімко зростати.

Хотілося, мабуть, чи то більше неординарних подій, чи якихось моральних дилем, а чи вже відвертої комедії… хтозна. Однак це кіно, яке може і має право бути, адже, у першу чергу, автор знімав його для себе, щоб увічнити свої спогади, попрощатися з дитинством і показати нам повного надій хлопчика на початку його шляху до майбутньої слави.

Просто спогади. Але для їх власника вони - безцінні