Все, що я люблю починається з М

Soya 12 жовтня 2026, 21:09

Кіно – це авторське мистецтво, як і будь-яке інше. Головним автором фільму виступає режисер. Але є фільми, які навіть так і називають "авторськими". Вони можуть сподобатись, якщо серце глядача вступить в резонанс з тим, що відбувається на екрані. Якщо є спільні точки дотику глядача і режисера, щось схоже в світосприйнятті. Це справді дуже індивідуально.

«Все, що я люблю починається з «М» - Модільяні, Моцарт, молитва і твоє ім’я, від якого тріпоче моє серце – Місу».
Буває час, коли з глибин підсвідомості спливають спогади, які хочеться забути, згадуються люди, яких боляче пам’ятати. Це навіть не спогади, а почуття, почуття настільки сильні, що водоспадом заливають все навкруги, розмивають межу між реальністю та минулим. Ми загнали їх в підсвідомість, бо згадувати було занадто важко, бо усвідомлення провини руйнувало реальність. Та вони залишились.
Навіть солодкі спогади стають важкими, бо вже знаєш, що від долі не втечеш. І все, чого ти так боїшся, збудеться.
«Я потрапив в епізод своєї пам’яті, який намагався вирізати. Але де інші частини? Якщо всі мої почуття обманюють мене, то я – безумний».
Цей фільм - це неймовірний візуальний радикалізм режисера Лі Мьонсе. Це і сон, і марення, і дійсність. Письменник в творчій кризі раптом згадує своє перше кохання. Але це спогади чи марення?
Фільм повністю побудований на грі світла, дзеркал, туману та розмитих спогадів. Неймовірна операторська робота. Гра світла і абсолютної чорноти, яскраві кольори та пульсуюче світло. Ракурси дивовижні, бо ми бачимо героїв то в скельцях окулярів, то у вітрині, то в дзеркалі, то підглядаємо за ними з темного провулку. Змінюється також тип кольору - теплі, коли спогади, холодні, сіро-сині, коли йдеться про кризу, яскравий зелений та фіолетовий, коли герой починає панікувати. Візуальний ряд передає фізичне відчуття запаморочення.
Але цей фільм не лише візуальний експеримент. Музика композитора Чо Сону та чудова гра акторів Кан Донвона і Лі Йонхі створили чудову історію про перше кохання, про ніжність, про радість, але й про сльози і біль.

«Хай туга по мені роздирає твоє серце. Хай по твоїх щоках потечуть сльози, навіть, коли всі навкруги будуть сміятися. Ти повинен тужити за мною. Бережи себе і прощавай. Я буду кохати тебе, навіть, коли ми розлучимось назавжди».

Якщо любите авангард, то це для вас. Режисер Лі Мьонсе (이명세) напевне, один з найрадикальніших у корейському кіно. Рекомендую також його фільми "Сховатись ніде" (1999) та "Дуелянт" (2005)

Коментарі: