Знайдено 10 результатів 
Попередження: рецензія містить спойлери
В якомусь сенсі, це типовий фільм Ґільєрмо дель Торо. Стильний, химерний, наповнений деталями та символізмом, але й дещо неідеальний.
Перша половина фільму відчувається трохи затягнутою. Здебільшого через те, що вона присвячена самому Франкенштайну, а його історія явно менш цікава і приємна, ніж історія його творіння.
Схоже, дель Торо прагнув показати поступове перетворення вченого на монстра — як він робив це в попередніх своїх роботах. Проте Франкенштайн майже одразу сприймається навіжено-неприємним, тож його розвиток відчувається сповільненим. Це і створює відчуття затягненості та й слідкувати за подібними персонажами завжди менш цікаво.
Втім, фільм все одно зворушливий і гарний. Дивно лише, що Ґільєрмо дель Торо зняв його лише зараз, адже він ідеально відповідає його улюбленому мотиву — робити монстрів людяними, а людей — монстрами.
Мені подобається як виглядає фільм, мені подобається його атмосфера. В ньому багато зроблено гарно, тому прикро, що сценарно він не витягує. Любовна лінія з'являється надто вже раптово, а фінальна битва виглядає випадковою і надто дитячою.. Але найбільше сумно від штучності головних елементів історії. Це стосується і антагоніста і, що найгірше, протагоніста. Через те що монстри по суті штучні, здібності героя не працюють природно з показаним світом і сприймаються лише у вигляді "бо так треба було сценаристу". Сподіваюсь, що у книжці з цим набагато краще.
Але є одна прикраса, без якої фільм був би значно слабшим, і це — неймовірна Єва Грін.
У мене були занижені очікування щодо цього фільму. Я не вірив, що можна розповісти хорошу спортивну драму, не базуючись на реальних подіях. А після безглуздого фільму Gran Turismo, я не вірив, що гонки взагалі можна показати правильно. Частково, вона так і є, але автори змогли все настільки вдало подати, що я, як фанат Формули-1, взагалі залишився неображеним.
По-перше, історія. Фільм навіть не намагається бути драматичним. Здебільшого все тримається на акторській грі Бреда Пітта, а сам фільм лайтовий і з дуже прямолінійним, але приємним хепі-ендом. Чи просто це? Так. Але чи робить це фільм гіршим? Зовсім ні.
По-друге, правила. Автори фільму їх перекрутили, це правда. Але той факт, що вони чітко розуміють правила, дуже змінює ставлення, бо є розуміння, що таким чином вони розповідають про них. Наприклад, як у моменті із прогрівочним колом. В реальні Формулі-1 так би ніхто не робив, і настільки сильного бусту від прогрітої гуми би не було. Однак глядач, далекий від спорту, одразу ... розуміє головне: стан гуми має значення. І це працює.
По суті, фільм F1 — це красива реклама формули, яка чудово функціонує як “фільм-відпочинок”. Він стильний, з гарною музикою і знятий із повагою до королівського автоспорту.
Мікі 17 наче й непогане кіно, проте воно може легко розчарувати. На жаль, фільм не розвиває свою концепцію. У першій половині нам показали саме те, що було в трейлерах, але щойно історія доходить до моменту, де концепція мала б розвинутися, автори повністю забивають на неї та зосереджуються лише на сатирі, алегоріях і власних меседжах. Сатира — це добре, але коли вона перешкоджає основній концепції, то все ж щось не так. Утім, Мікі 17 поганим фільмом не назвеш, і для, щонайменше, одного перегляду це цілком хороше кіно.
P.S. Після перегляду фільму рекомендую звернути увагу на The Outer Worlds: The Company We Keep. Ідея там дуже схожа.
Документалка зроблена з надзвичайною повагою та любов’ю до Формули 1. Вона фокусується на 30 роках історії, яку пустили крізь призму еволюції безпеки в королівському автоспорті, тому є ідеальним доповненням до фільму Rush. І навіть якщо ви знайомі з усіма історіями, документалка може зацікавити великою кількістю архівних відео та дуже гарним монтажем під хорошу ліцензійну музику. Наприклад, частину про Монако я переглянув кілька разів, просто тому що виглядало воно кльово.
Єдина претензія до документального фільму — назва. Просто одиниця? "1" погано гуглиться і є хорошим способом зробити фільм забутим. Хоч у нього є друга назва, "Life On The Limit", вона майже не використовується в заголовках. Чому б одразу не назвати 1: Life On The Limit — незрозуміло.
Я не є фанатом DMC, тому не канонічність в багатьох моментах мене не мали б зачепити, але навіть мені загравання із сірою мораллю здалося зайвим. Бо знову не все так однозначно, а демони, виявляється, не всі злі. Знову антагоніст поганий, бо люди погані, і взагалі, у нього просто інший погляд. Знову Америка показана злом гіршим за пекло, для якої ядерка це звичайна справа.
Інколи добро має залишатися добром, а зло — злом. Бажання з чорно-білих світів робити сірі зараз явно не на часі, і ми вже бачимо, як подібний наратив завдає шкоди.
Втім, якщо шукати екшну, то він тут справді кльовий — особливо в моменти, коли Данте дають "гратися" зі своїми противниками. У цьому аніме багато хорошого, тож тим більше шкода, що спробами ускладнити світ автори дещо зіпсували враження.
Якби Кемерон відмовився від своєї саги й натомість зняв би фільм про будні На'ві або документалку в стилі "Blue Planet", я був би в ще більшому захваті. Я люблю підводні світи, тому для мене знайомство з океанічною флорою та фауною Пандори було неймовірним. Важко навіть сказати, в якому ще фільмі можна побачити настільки велику любов до підводного світу. Подібне можна знайти хіба що у відеоіграх, і то лише в серії Subnautica.
І все було б чудово, якби не надто затягнутий фінальний бій. Година для такого – явно забагато. Було відчуття, що події зациклені, а фінальна драма існує лише на вимогу авторів, щоб видавити з глядача сльозу. І хоч остання година не встигає затьмарити захоплення, яке було під час знайомства з океанічним світом, але бажання повторного перегляду ця година все ж трохи перебиває.
Детективна історія в See How They Run, ймовірно, є найслабшим елементом фільму, що для розповіді в стилі whodunit не дуже добре. Але це не завадило мені з насолодою переглянути його двічі.
Найбільшою родзинкою фільму є динаміка між персонажами Сема Роквелла та Сірши Ронан. Їх напарницькі стосунки розвиваються в якомусь невимушеному гумористичному тоні, а в поєнанні з чарівним антуражем та наслідуванням стилю Веса Андерсона, фільм відчувається по хорошому легковажним, простим та приємним для перегляду.
Ну не можна в автоспоті нахабно вибити суперника без штрафів і дискваліфікацій. Не можна! Хтось може сказати "так це ж фільм за грою", але подібне пояснення ще більше погіршує ставлення до фільму. Серія ігор GT вчить гравця чистої їзди й поваги до суперника. Це основа, яку Polyphony Digital розвиває ще з 1997 року. А той хаос і неповага, яку можна побачити у фільмі, більше схожі на лобі Forza Motorsport, але точно не на Gran Turismo.
Цей фільм є максимальною неповагою, і ніколи не повірю, щоб Кадзунорі Ямауті подібне б схвалив.
Перша половина фільму багато приділяє часу світобудові і сприймається як непогане підліткові кіно. Але як тільки історія фокусується лише на сюжеті, фільм стає нудним, банальним та надто шаблонним. CGI у фільмі хороший, роботи прекрасні і вкінці є навіть декілька кумедних моментів, але це не рятує від відчуття, що "Електричний штат" — це просто трата часу.