Уявімо собі 13-ти річного хлопчика, якого вперше в житті кинула дівчина. Найперше, про що ти думаєш в такі моменти, що уявляєш — це те, як ти стаєш успішним, багатим, впевненим у собі найкрутішим хлопчиком в класі, таким, в якого б вона точно знову закохалась (ну чи принаймні зрозуміла, КОГО вона втратила і шкодувала про це все своє життя). Уявили собі цю історію? Смішна та наївна, правда? А тепер уявіть, що це — не мрії 13-ти річного хлопчика що переживає своє найперше в житті розлучення (звісно ж з любов'ю всього життя) і на емоціях вигадує всіляку дурню про рожеве майбутнє, а сюжет реального фільму, в якому взагалі немає жодного підлітка — тільки дорослі люди, які типу живуть ""реальне"" життя. Та і сама історія закінчується ще тупіше, аніж будь-який підліток (навіть дуже емоційно нестабільний) міг би собі уявити, але то вже спойлери (кінцівка — це дійсно неймовірна дурня, яку я собі пояснити просто не можу).
Перша картина трилогії не була якимось шедевро ... м, але це був хороший фільм з "дорослим" (кумедно, що мені доводиться використовувати саме це слово) сюжетом, також про втрату і те, як ДОРОСЛІ люди її переживають. "Білий" же колір — це фантазії підлітка, які я можу охарактеризувати лише одним словом — "cringe".