От що вміє Ріддлі Скотт, так це передати відчуття конкретної історичної епохи.
Сюжет як сюжет, події розвиваються поволі, актори підходять до своїх героїв.
Впертий заздрісний і мстивий придурок (-ра), що вчепився і добросовісно та з задоволенням псує тобі все життя і у мене є давно, як кажуть буває.
Фільм уже трохи застарів, все таки 1977 рік.
Але як же передано це відчуття наполеонівської Франції! Зачіски, одяг, вулиці, пейзажі, все без прикрас, без прилизаності, таке натуральне. І зовсім зникає оте помилкове романтичне уявлення про минуле, навіяне карамельними фільмами, нібито колись було все краще.
Та чорта з два! Люди постійно воюють, конфліктують без причини, поводяться як жорстокі тупі бовдури, і просто вимушено борються за життя, бо воно складне і іноді небезпечне.
Проте, в минулому було не краще, а важче. Брудні важкі чоботи, залізні шаблі, воші, слабенька медицина, шлюби за домовленістю батьків, грубі манери, дуелі в кінці кінців. Це все ми бачимо без прикрас. І ... виникає відчуття реальності. Це сила справжнього мистецттва.
Я ніби побувала в наполеонівській Франції, не романтизованій, а реальній. І скажу, дякую, але я не хотіла б жити там!
Не можу пригадати режисера, який міг би дорівнятися до Ріддлі Скотта в цьому плані.