Попередження: рецензія містить спойлери
Джо Джо - це щось особливе: позінг, маскулінність, харизматичні атагоністи... Це аніме зібрало довкола себе купу фанатів і створило особливі вайби. Хоча, аби посвятитися у клуб любителів ДжоДжо, варто відмучатися перший сезон, адже історія в стилі романів Джейн Остін в аніме спочатку спантеличує, а лише з другого сезону приходить розуміння, що це хороша забава, яка доходить до нас через патетичність форм сюжетів.
Кожен сезон дивує глядачів неочікуваними змінами: змінами головних героїв, зміною стилю рисовки, зміною жанрів, неочікуваними фактами в житті героїв (це я про початок 4 сезону, хоча, здається кожного з сезонів, але Джозеф - мене шокував найбільше - хто дивився, думаю, зрозуміє).
Незважаючи на те, що кожен сезон має свого нового героя, відбувається в різних частинах світу (Англія, США, Італія, Японія, Єгипет), протягом 200 років - уся історія є цілісною, де навколо одного базового конфлікту, виникає купа цікавезних побочних сюжетних ліній.
З часом, майже в кожного героя починаєш закохуватися. Це іронічний маскулінний світ чоловіків, де ці маскулінні форми аж випирають з екрану. Факт, що жіночих персонажів вкрай мало (аж до 6 сезону) і вони зазвичай стоять десь на другому, або на третьому, плані.
Впродовж усіх 6 сезонів, при тому, що там багато чого відбувається, все ж від початку і до кінця мою цікавість тримає напруга в стосунках між Діо та родом Джостарів.