Ознака того, яким непростим буде це століття

Magical Fleas of St. Antoniy 31 серпня 2024, 15:50

Попередження: рецензія містить спойлери

«Малголленд Драйв» - це третій фільм Дейвіда Лінча, який можна умовно розбити на дві частини: перша є пілотною серією для телеканалу АВС і доволі сильно схожа на пілотну серію «Твін-Пікс» із таємницею як стрижень сюжету, багато персонажів і повільний розвиток подій; друга являє собою більш жорсткішу фантазію самого Лінча, наповнену сюрреалістичними образами та певним відлунням персонажів із першої частини. Зміни між цими частинами доволі різкі, але інтуїтивно близькі настільки наскільки можливо. Лінч в цьому фільмі повертається після «Простої історії» до свого звичного стилю загадок, містики, темних закавулків цього разу міста Лос-Анджелес, а конкретніше, «фабрики мрій» Голлівуду. Він все ще прагне гратися із телебаченням, видаючи нам темну і в чомусь зворушливу історію молодої починаючої акторки, разом з тим, об’єктив камери має дещо інший кут нахилу та інше фокусування, а відомий напис білими літерами «HOLLYWOOD» на пагорбах в стильному поданні Лінча більше скидається на знак попередження про небезпеку. Лінч вкотре грається з темою снів і їх переплетіння із реальністю, досліджує подвійну людську природу, вишукує глибоко приховане зло і не менш глибоко заховане добро.

Доволі часто «Малголленд Драйв» сприймають за кіно-пазл, який доводиться складати до купити самому глядачеві. Сам Лінч категорично відмовляється пояснювати усе те, що відбувається на екрані протягом двох з половиною подій. З одного боку, він чудово розуміє, що пояснення вбивають фантазію глядача і знецінюють сам фільм, з іншого боку, слід пам’ятати певну нелюбов Лінча до цього проекту – якими зусиллями фільм дався йому і скільки забрав часу. Тим не менш, у спеціальному вкладенні до DVD-диска із фільмом “Малголленд Драйв» Лінч не стільки в поміч глядачів, скільки для простого дражніння з нього пропонує 10 підказок для розкриття якщо не усіх то більшості таємниць стрічки. А таємниць в фільмі більше, ніж можна уявити: спочатку нам показують як хочуть вбити красиву жінку, напевне, акторку, але стається автотроща і жінці вдається втекти, правда, через отриману травму вона нічого не пам’ятає. Згодом ми бачимо, що її шукає доволі багато людей, паралельно розгортаються інші сюжетні лінії, де закладені інші таємниці і, на відмінну від «Твін-Пікса», тут немає агента Купер, який за допомогою дедуктивного метода чи пророчого сну міг би пролити світло на все те, що відбувається в «місті янголів». Тут таємниці різноманітних видів і розмірів, що додає стильності деяким персонажам, а деяких просто роз’їдають з середини. Здається, що «Малголленд Драйв» має схему дуже схожу до «Загубленого шосе», де одні події є відображенням інших, проте тут ми не можемо для себе визначити яка частина є реальністю: основна, де присутня історія красивої жінки, яка потрапила в біду, чи все-таки ревнощі Даяни до Каміли є основою усього що відбувається. Лінч одночасно робить по-своєму привабливими обидві історії: осяйна наївна Бетті практично одразу привертає до себе уяву і серця глядачів явно на її боці, тоді як озлоблена Даяна дещо глибший і цікавіший персонаж, що хочеться дізнатися про неї більше. Так, нехай Бетті може обриднути практично через півгодини, але вона справжня прикраса екрану, вона випромінює енергію і захоплення світлою стороною «фабрики мрій», Бетті це своєрідна вихідна точка, своєрідний контраст для темної сторони Голлівуду. Насиченість таємницями впливають на розуміння сюжету, адже не існує єдиного трактування того, що відбувається на екрані. Підказки Лінча із буклету нікуди не ведуть – ви так само дивитесь на двох однакових зовні Адамів Кешерів, які різні внутрішньо, бачите в обох частинах Ковбоя, відмічаєте гру іменами Бетті/Даяна, Ріта/Каміла і готові прийняти пояснення сном когось із головних персонажів, проте, разом з тим, відмічаєте і певні логічні взаємозв’язки між частинами, що важко усе звести до сну і готові погодитись на більшу гру. Сприйняттю і розумінню таємниць заважає в певній мірі велика кількість персонажів, якою Лінч буквально насичує пілотну серію, розвиваючи сюжетні лінії, але й тут немає як у «Твін-Пікс» розробленої локальної міфології не лише на підставі легенд, а простих фраз чи символів. Спроба представлення загадкового містера Роука, якого грає Майкл Дж. Андерсон чи навіть гангстерів-братів Кастеліані залишає після себе лише мовчазний зловісний образ, на який працюють події фільму, аніж їхня власна історія. Якщо вправлятись в аналізі за логікою – такий прийом дратує, а якщо йти за стилем Лінча, то це ефективний метод змусити працювати фантазію глядача на краще сприйняття фільму.

Мабуть «Малголленд Драйв» це той фільм лінчевського стилю, де темряви значно менше в порівнянні із «Загубленим шосе» і пілотною серією «Твін-Пікс». Вся справ у контрасті, якого прагне досягнути режисер. Так, події стартують у нічний час, але поява Бетті – це сонячний світлий день, який наповнює простір. Ми знайомимся з багатьма персонажами з достатнього світла, що навіть монстр за рестораном з’являється нізвідки посеред дня і до смерті лякає чоловіка. Адам Кешер в чорній одежі як данина моді також вільно ходить світлим днем і намагається зупинити лавину нещасть, які на нього сиплються. Нічний клуб «Сіленсіо» як темна гра поміж реальним звуком і плівковим записом постає своєрідним переходом поміж сном і реальністю. Також в стрічці присутні загальні плани міста, плинні і мовчазні, ніби це місто зачаїлося в очікуванні нових жертв і при цьому Лінч обирає окремі плани будівель з вивісками великим планом, аби згодом камера пливла далі на задвірок, на занедбану територію, проте без відчуття ностальгії, а саме насичено-тривожно, оскільки занедбані задвірки символізують щось викинуте і забуте, чого людина хоче позбутися особливо в такому місті як Лос-Анджелес. Лінч вкотре практикує крупні плани в особливо насичені емоційні моменти, аби в увазі глядача був сам персонаж причому доволі тривалий час, що мимоволі стає незручно. Також камера дозволяє насолодитись певними інтер’єрами із максимально символічним насиченням і розробленими деталями. Наприклад, червона завіса кілька разів виникає у «Малхолленд Драйв», ніби відсилає до популярного символу «Твін-Пікс» і, разом з тим, створює сюрреалістичний натяк на несправжність певних подій і, можливо, людей. Ще одним важливим елементом, який тут чудово працює на таємничу і одночасно тривожну атмосферу є певне затягування епізоду, буквально на декілька секунд затримання фокусу на наляканому обличчі Кешера чи на усміхнених старого і старенької в лімузині – досягається ефект констатації, що тут щось не так і ефект сумується коли бачиш цього персонажа ще раз.

В підготовці пілотної серії «Малголленд Драйв» Анджело Бадаламенті використовував схожий підхід як і при написанні саундтреку до «Твін-Пікс»: розлогі плинні мелоді на синтезаторі, які більше тривожні і значно менше джазових імпровізацій. Стилістично, тут більше відчуваються 60-ті, ніж 50-ті у своєму звучанні. Лінч розбавляє саундтрек двома піснями з епохи 60-х виконавиці Конні Стівенс і вдало використовує їх в епізоді, де на пробах у майбутній фільм кандидати під фонограму співають на камеру. В кінці 90-х років організував у себе вдома студію звукозапису і разом з Джоном Нефом почав записувати експериментальну рок-індастріал музику і в новому своєму фільмі використав три композиції, які задають атмосфері практично надривного тону і максимального напруження. Ще однією знахідною став а капельний спів Ребеки Дель Ріо в клубі «Сіленсіо». Власне, ця сцена із тривожним насиченим ембієнтом практично кульмінаційна і своєрідна гра зі звуком, що в певній мірі перегукується із сценою кінопроб під фонограму. Музика максимально підлаштована під фільм, виповнює зображення атмосферою та особливими сенсами – в цьому її слабкість, і її сила, адже доволі важко слухати сам саундтрек, не бачивши при цьому «Малголленд Драйв».

Зрештою, сам стиль «Малголленд Драйву» це переплетіння снів і реальності. Багато хто сприймає першу частину фільму як сон або фантазією Даяни, яка себе сприймає як Беті – ідеалізований образ усміхненої молодої акторки, який так потрібен «фабриці мрій». Для Даяни це єдиний шанс досягнути успіху, оскільки в реальності вона невдаха, яку Голлівуд встиг «перемолоти» і практично викинути на узбіччя депресійною особою із нерозділеним коханням в серці до акторки із не надто вираженим талантом, але із любовним зв’язком з успішним кінорежисером. В реальності закладено класичний любовний трикутник і стосунки Даяни і Каміли нервові, скандальні, тоді як у сні Бетті і Рита переживають чистий романтичний спалах і переживають взаємозалежність, оскільки Рита втратила пам’ять, а Бетті нікого не знає в цьому місті. Лінч не раз наголошував, що події фільму відбуваються в строго логічній послідовності, тому можна робити висновок, що друга частина фільму – це певний часовий стрибок, після якого талановиті Даяну обійшла улюблениця мафії Каміла, а труп Даяни, яку раніше бачили Бетті і Рита – це ніби зловісне передбачення, певний цикл приватної історії в «місті янголів». Можна ще пристати на теорію, що жінки перебувають в паралельних усесвітах і ми можемо бачити хороший початок із одного а погане завершення в іншому. При цьому основний сенс залишається незмінним «любовна історія у місті снів», тобто, світле чисте почуття, яке мусить бути пропущене через «фабрику мрій». Тут звісно варто приділити увагу сюжетній лінії режисера Адама Кешера, який спочатку стає перед нами талановитим молодим режисером із явним ярликом «творчо незалежним», який готує новий проект і студія усіляко підтримує його. Звісно, актуальним постає питання фінансування і тут на горизонті з’являються брати Кастіліані із купою грошей проте із умовою, що головну жіночу роль у майбутньому фільмі Кешера зіграє їхня кандидатка Каміла Роудс. Варто Кешеру відмовитися як проект закривають, а коли режисер зраджує своїм принципам – усе відновлюється. А в другій частині ми вже бачимо того самого Кешера більш цинічного, безпринципного і готового віддавати головні ролі своїм коханкам. Лінч розкриває на загал класичний прийом тиску на молодих творців-режисерів, які здатні перевернути Голлівуд, але продюсерські змови вбивають проекти. Дехто тут навіть бачить в Кешері (Тарантіно?) молодого авангардиста, а в братах Кастіліані (брати Ванштейн?) людей, які зловживають своїм становищем і чинять свої темні справи, доки молодому режисеру дістається уся слава. Лінч або натякає на темний бік Голлівуду, або просто вивертає нутро кіноіндустрії, яка налаштована на вигоду і приземлене задоволення.

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною

Коментарі: