Фільм досліджує людські обличчя як окремі історії, зосереджуючись на емоціях і слідах прожитого життя. Камера уважно спостерігає за різними людьми, дозволяючи глядачу розгледіти красу і недосконалість без зайвих слів. Мінімалізм і музичний супровід створюють атмосферу медитації. Кожен погляд і рух відкриває внутрішній світ персонажів. Це кінематографічний експеримент про час, пам’ять і людську природу.
Фільм являє собою інтимну розмову між режисером і його давнім співпрацівником. У занедбаному просторі вони діляться спогадами про творчість і спільний шлях. Їхній діалог розкриває процес створення кіно та особисті переживання. Повільний ритм дозволяє зануритися в атмосферу роздумів. Це не лише розмова про мистецтво, а й про дружбу та час. Робота стає своєрідним зізнанням і підсумком багаторічної співпраці.
Документальний фільм досліджує феномен тайванського нового кіно 1980-х років, яке стало важливою частиною культурної ідентичності країни. Через інтерв’ю з режисерами, критиками та іншими діячами кіно розкривається вплив цього руху на світовий кінематограф. Глядач дізнається про соціальні й політичні умови, в яких формувався цей напрям. Це історія про творчість, свободу самовираження і силу мистецтва змінювати суспільство.
Чоловік у червоному одязі повільно рухається крізь гамірне місто, різко контрастуючи з його швидким ритмом. Його неспішна хода стає своєрідною медитацією, що змушує звернути увагу на деталі навколишнього світу. Перехожі, шум і рух утворюють фон для внутрішнього спокою героя. Фільм досліджує час, сприйняття та протиставлення швидкості сучасного життя і потреби в тиші.
Вісім коротких історій показують 24 години життя Тайбея, міста, яке ніколи не спить. Різні персонажі переживають свої маленькі драми, радощі та випадкові зустрічі, що формують ритм урбаністичного життя. Події переплітаються, створюючи мозаїку сучасного міста. Фільм досліджує самотність, зв’язки між людьми та красу буденності у великому мегаполісі. Тайбей постає як живий організм, де кожна година має свою історію.
Тайванський кінорежисер Кан знімає фільм за п'єсою Оскара Вайлда «Саломея», зйомки якого проходять в підземеллях Лувру. Кан отримує звістку про смерть матері, але все ж знаходить у собі сили, щоб завершити роботу над фільмом.
Чоловік, який втратив усе через фінансову кризу, ізолюється у квартирі та занурюється у наркотики й фантазії. Він закохується у голос жінки з гарячої лінії допомоги, створюючи ідеал у своїй уяві. Не отримавши взаємності, він переносить свої почуття на іншу жінку, з якою вступає у руйнівні стосунки. Його життя поступово виходить з-під контролю, а межа між реальністю та фантазією стирається. Це історія про самотність, залежність і небезпечну силу ілюзій.
Режисер вирушає на мотоциклі, щоб зняти духовну медіумку, яка, як вважається, має надзвичайні здібності. По дорозі він потрапляє на релігійне свято, де стає свідком дивних і хаотичних ритуалів. Замість запланованого сюжету камера фіксує випадкові сцени життя, віру та повсякденність людей. Фільм перетворюється на медитативне спостереження за духовністю та випадковістю.