Обличчя протесту (2004)

18 березня 2004 року у столичному Будинку кіно відбувся перегляд документального фільму Андрія Шевченка "Обличчя протесту". Це документальна сповідь про події зими-весни 2000-2001 років в Україні, яка з хронологічною точністю розповідає про зародження руху "Україна без Кучми", зведення і знесення наметового містечка на Хрещатику в Києві, походи до адміністрації президента і, нарешті, про події дня і вечора 9 березня 2001 року.

Фільм представляє собою напрочуд добрий зразок документалістики, з короткими, але влучними інтерв'ю і унікальними кадрами. У стрічці представлені точки зору як революціонера Володимира Чемериса, так і міліціонера Олександра Савченка, тому глядач самостійно може зробити висновок про те, чия позиція мала більше рації.

Хронологічний перебіг подій перемежовується розповідями людей, для яких рух "Україна без Кучми" став частиною особистого життя. Тут і родина Лисюків, які познайомилися у наметовому таборі й побралися після його знесення, і студентка Київського політехнічного інституту Світлана Гребець, яка щодні упродовж двох місяців варила їсти протестувальника, і селянка Надія Ковтун, яка приймала у себе в хаті учасників пішого походу з Житомира до Києва.

Серед відзнятих інтерв'ю найбільш вражаючим є, безперечно, розмова з Ігорем Мазуром, ватажком УНСО на прізвисько "Тополя", який вже два роки відбуває покарання за ґратами. Увесь цей час засуджені унсовці були певною абстракцією для української публіки, навіть для найбільш політичнопросунутої її частини. Індивідуалізація проблеми, показ конкретної живої людини з її тугою за дитиною, нервовим переминанням пальців, наївними поглядами про добро для України є найбільшим успіхом фільму. За словами автора стрічки Андрія Шевченка, творча група витратила два з половиною місяці на отримання дозволу взяти інтерв'ю у Тополі.

Ще одним успіхом фільму є те, що, описуючи події, він залишає право робити висновки самим глядачам. І висновки напрошуються самі по собі. По-перше, що Україною править безвідповідальний режим, методи управління якого можна охарактеризувати одним єдиним словом – "бєзпрєдєл". По-друге, що українці дуже не люблять свого президента Кучму. По-третє, що УБК був ніякою не революцією переконаних, а скоріше бунтом скривджених. По-четверте, що міліцію давно потрібно перейменувати у поліцію, тому що вона ніяка не народна. По-п'яте, що намети вичерпали себе як форма народної боротьби і на часі винайдення якихось нових, відмінних від початку 90-х форм опору...