Білий пан, чорний слуга та інвалідна коляска - Рецензія до фільму «Недоторканні» / The Intouchables

Багатий білий інвалід уособлює еволюційний тупик, в який сама себе завела сучасна юдо-християнська цивілізація. Цей розумник по вуха нафарширований продуктами великої і цікавої європейської культури. Але фізичний параліч розбив його не внаслідок нещасного випадку, а зовсім з іншої причини. Накопичивши неймовірну кількість духовних цінностей, європейці не придумали нічого кращого, як зробити своєю головною метою Велике Жертя. Оскільки їм дуже не хотілося втратити при цьому свій надзвичайно багатий внутрішній світ, то вони зробили його першим додатком до головної мети. Після деякої модифікації (а насправді, повної ревізії) вчення Христа, різномастні протестантські попи (незабаром до них приєдналися і наші православні ортодокси) вишукали теологічні можливості для того, щоби будь-який пузатий скоробагатько після смерті міг легко пролізти через вушко голки і був гарантованим від неприємної процедури вічного охолодження розпечених сковорідок власною дупою.

В реальності все виявилося не так просто, як планувалося, позаяк, озброївшись унтер-офіцерською толерантністю, білий європеєць загубив базові інстинкти виживання в суворому людському світі. Фактично він перетворився на живий труп, який понуро рефлексує в інвалідному кріслі, але нічогісінько не здатний змінити самостійно. На його блідому тлі веселий і життєрадісний нігер, який щойно вийшов з в'язниці, виглядає великим симпатягою. Звичайно, його чорна-аж-синя пика не спотворена зайвим інтелектом, але ніяких сумнівів в його психічному здоров'ї не виникає. Цьому хлопцеві не потрібні ні ксьондзи, ні вчення Зями Фройда для того, щоб розрізнити добро і зло та відділити головне від другорядного. Попри отримані в дитинстві психологічні травми (а можливо, і завдяки їм) він блискавично реагує на зовнішні загрози, і може дати гарного стусана будь-якому хамлові, що ризикне запхати свого довгого носа в його нігерські справи. А найцікавіше, що при цьому він у повній мірі обдарований такими, здавалося б, суто біло-християнськими якостями, як любов, милосердя, співчуття і т.д. і т.п. Ну, хіба що, шмарки не розводить, а спокійно і впевнено робить добрі справи, отримуючи від цього процесу таке ж непідробне дитяче задоволення, як від танцювання хіп-хопу на віденському балу.

Резюме: ще кілька таких фільмів, і я почну трансформуватись в запеклого расиста. Звісно, що в чорного - чого б мені це не вартувало... :-))