Сімейний тоталітаризм - Рецензія до фільму «Ікло» / Dogtooth

Художній фільм "Ікло" - арт-хаус, що отримав нагороду в номінації "Особливий погляд" Каннського кінофестивалю в 2009 році. Кінокартина є першою в авангардній трійці грецького режисера Йорґоса Лантімоса (володаря Оскара за фільм “Фаворитка” 2018 року): «Ікло», «Лобстер» та «Убивство священного оленя».

Батько сімейства разом із дружиною виховують своїх дітей у особливих умовах. Вони обмежили їх від реального світу і вигадали міфи, що обґрунтовують ці обмеження. Картина Йоргоса Лантімоса — модель замкнутої тоталітарної системи, де панує група диктаторів, яка керує підлеглими та контролює всі аспекти їх існування: від уявлень про дійсність до статевих відносин.

"Земля за границею двору – небезпечна, на неї не можна ступати, можна пересуватися лише автомобілем."
"Вийти за межі двору можна лише дорослій особі — коли у неї випадає верхнє або нижнє ікло. Коли ікло знову виросте, особа може навчитися керувати автомобілем."
"Літаки можуть падати з неба у вигляді маленької іграшки."
"Коти - це жахливі істоти, що пожирають людей. Якщо вони потрапляють у двір, вони поводяться мирно, але це брехня."
"Зомбі - це маленька жовта квітка."
"Море – це крісло."
"Піхва – це яскраве світло. Наприклад «Піхва згасла, і кімната поринула у пітьму».
"У басейні іноді водиться риба."

У фільмі “Ікло” режисер замовчує контекст того, що відбувається. У глядача виникає гостре відчуття нестачі інформації та необхідності передісторії. Перед глядачем розгортається життя та побут обмеженої спільноти, і пів фільму можна лише здогадуватися, що взагалі відбувається на екрані. Такий прийом має подвійний ефект — необізнаного та нетерплячого глядача він відштовхує, а того, хто продовжує дивитися, навпаки, занурює у розповідь. Хоча повністю перейнятися і почати співпереживати головним героям навряд чи вдасться. Виникають здивування та ненависть. Здивування тому, як вдало автор фільму зображує народження ритуалів, сприйняття недомовленості та абсурдної логіки. Ненависть до батька та матері, які створили жахливу та огидну систему існування. Йоргос Лантімос маніпулює почуттями аж до фіналу твору. У фіналі глядач зазнає "мистецького" болю — страждає його сприйняття та очікування, коли його тісно занурюють у реальність кінокартини.

Про фільм "Ікло" складно говорити, не розкриваючи його сюжет. Через своєрідність побудови картини будь-який детальний опис буде спойлером. Весь сюжет складається з таких частин: міфологічні епістеми, ритуальні дії, перехід від правди до брехні — з однієї дійсності в іншу. Наприклад, одного разу глава сімейства повертається додому, порізавши перед цим собі одяг і обливши червоною рідиною, тим самим показуючи, що на нього напали, і що у зовнішньому світі небезпечно.

"Ікло" - фільм незвичайний. Тут немає сюжету у його традиційному розумінні. Тут немає початку та немає кінця. Все, що відбувається, тлумачиться через розмови та події. “Ікло” є моделлю реальності, зображенням формування поглядів на дійсність, і навіть зображенням тоталітарного політичного устрою, коли передумови уявлень про навколишнє походять від чийогось наміру. Але чи не є сама дійсність такою ж спотвореною реальністю, де наші уявлення такі ж помилкові, а поведінка ритуалізована та безглузда, як і уявлення та поведінка головних героїв фільму?

«Ікло» — фільм для тих, кому подобаються експерименти в кіно, хто не боїться замислюватись та розмірковувати під час перегляду. Це не розважальне кіно, і через недомовленість і форму оповіді, «Ікло» залишає багато простору для інтерпретацій, що підійде не кожному глядачеві.