Василь Трубай
Vasyl Trubai
Дата народження: 6 червня 1952 (74 роки)
Знак зодіаку: Близнята
Всього фільмів (на сайті): 2
Ролі: сценарист ★ 6.93
Василь Володимирович Трубай — прозаїк, поет, кіносценарист.
Народився 6 червня 1952 року в селі Яблунівці Кагарлицького району Київської області. Закінчив Мурманську морську академію. Ходив у море на риболовецьких траулерах, працював начальником зміни на залізниці, вантажником, сторожем, заступником редактора районного тижневика «Приватна газета». З 1998 року — на творчій роботі.
Від 2003 р. — викладач кінодраматургії у Київському державному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенк ... а-Карого. Проживає в Обухові, на Київщині. Член Національної спілки письменників України. Автор книг «Кінець світу» (1995), «Зґвалтування реальності» (1997), «Я не можу не бути» (1999), «Все просто» (2003);
Автор сценаріїв художніх фільмів: «Посилка для Марґарет Тетчер» (1990), «Вперед, за скарбами гетьмана!» (1992), «Сто тисяч за кохання» (2000), «Мумія» (2003), «Тарас Бульба» (2005). Лауреат літературної премії ім. Г. Косинки. Твори перекладалися німецькою, чеською, англійською та московською мовами.
Знайдено 2 результати
7.5 Сюжет
Дія відбувається у наші дні. Нащадок гетьмана Полуботка їде в Англію по золото свого знаменитого прадіда. Там на нього чатує велетенська купа пригод.
Вперед, за скарбами гетьмана! (1993)
Hunt for the Cossack's Gold
Читати опис
Дія відбувається у наші дні. Нащадок гетьмана Полуботка їде в Англію по золото свого знаменитого прадіда. Там на нього чатує велетенська купа пригод.
Сюжет
У фільмі мова йде про діда з українського села, який розписав дерев'яні яйця і вирішив надіслати їх «залізній леді». На пошті йому сказали: «Не можна!». Але дід виявився з характером.
Посилка для Марґарет Тетчер (1990)
A Parcel For Margaret Thatcher
Читати опис
У фільмі мова йде про діда з українського села, який розписав дерев'яні яйця і вирішив надіслати їх «залізній леді». На пошті йому сказали: «Не можна!». Але дід виявився з характером.Увійдіть, будь ласка, щоб коментувати
Василь Трубай
v.trubaiФільтр
— Які найбільші проблеми сьогодні слід вирішити, щоб українське кіно відродилося?
— Проблем багато, але всі вони видаються мені мізерними і незначними перед найбільшою, найголовнішою проблемою всього українського мистецтва, і в першу чергу мистецтва вербального, де задіяне слово, — проблемою мови. Культура будь-якого народу народжувалася зі слова, бо, як відомо, воно було спочатку. Це банальні речі, про які нам дуже довго і на кожному кроці торочать, але мовна ситуація в Україні від цього не поліпшується, навпаки, стає дедалі загрозливішою. Колись хоч село стримувало тотальну русифікацію, воно було неприступною фортецею для поширення цих ракових метастаз, а сьогодні я спостерігаю у своєму Халеп’ї страшні речі: влітку, коли до бабусь із Києва привозять онуків, село враз стає, як казав Євген Пашковський, «спаскудженим, зросійщеним і зглищеним». Як нашестя сарани, яка виїдає не лише мову, а й сам споконвічний устрій села, його спосіб мислення, його житейську філософію. Що вже тоді говорити про містечка й великі міста України? Там уже до такого стану все «зглищене», що треба велику клізму, аби попромивати душі.
І після цього ще хтось здивовано запитує, чому у нас так мало мистецьких творів світового значення? Чому немає Оскарів і Нобелів? Та вони на цьому ґрунті ніколи й не з’являться! Втрачено основу, фундамент, на якому можна побудувати справді геніальний твір. Коли ми говоримо про українське кіно чи українську літературу, то насамперед маємо на увазі україномовні мистецькі твори, які так чи інакше відтворюють національну самобутність народу. Твір, створений чужою мовою, не може стати справжнім мистецьким надбанням нації. Проаналізуйте уважно значущі твори світового рівня — всі вони без винятку спираються на міцний національний фундамент.
Тож найважливіша проблема, яку сьогодні треба вирішувати всіма можливими засобами (а на мою думку, аж до насильницького, хірургічного втручання), — це проблема мови. Потрібна спеціальна державна програма. Українська корінна мова сьогодні катастрофічно мертвіє, вона безперешкодно витісняється з усіх сфер суспільного життя. Її вже витіснено! Вона стає латинню! Тому й фільми, зняті українською, видаються дещо смішними й неправдивими. Тому і не ризикують режисери зняти фільм про українських футболістів чи боксерів, які розмовлятимуть українською. Смішно буде це виглядати, чи не правда? Адже знаємо, що весь великий спорт в Україні — російськомовний. Тому й ризиковано зняти фільм про видатного українського хірурга, в якому той розмовлятиме українською. Ми ж знаємо, що це брехня — не розмовляє він українською. І не підуть дивитися таке кіно люди, бо їх не обдуриш, а якщо й подивляться раз, то з іронічною усмішкою на вустах. Що вже говорити про кіно, де йтиметься про високі технології?! Там навіть термінології української немає, не виробили її, вважають за неважливе і непотрібне. Тому ніколи не буде правди в такому кіно, воно виглядатиме фальшивим, надуманим. Правдивим україномовним сьогодні може бути хіба що історична стрічка чи кіно про вояків УПА та їх боротьбу проти російських окупантів. Там і українська, і російська мови будуть звучати природно. Проте дивитися такі фільми скоро буде просто нікому, так само, як і читати україномовні книги, бо ще десяток років — і українське слово зустрічатимуть у своїй країні, як рідкісного гостя, як динозавра, який випадково зберігся у суцільній мерзлоті. Національний духовний продукт, який через десятиліття ще наважиться виробляти якийсь дивак, просто нікому буде їсти.
Це велика біда, яку ми чомусь не хочемо помічати. Сьогодні, як ніколи, йде тотальна, суцільна, поголовна духовна кастрація українців. Коли треба, щоб у дворі був слухняний віл, який реагуватиме лише на «цоб» і «цабе», тоді беруть бика і каструють його. Йому вирізають репродуктивні органи, і він стає вайлуватим, мирним, слухняним. Щоб зробити волами українців, їх теж споконвіку кастрували і стерилізували — їм вирізали мову. Людина без рідної мови — це духовний кастрат. З нас робили і продовжують робити євнухів. Нас поголовно стерилізують, починаючи з дитячого садочка, де вихователька розмовляє з дітьми російською, нас вихолощують у школах, у комп’ютерних клубах, по телебаченню, по радіо, в газетах, у вищих навчальних закладах. Зайдіть у коридори будь-якого вузу, навіть гуманітарного, навіть у наш, Карпенка-Карого, а ще краще в Національний (слово яке — національний!) університет, який, здавалось би, зобов’язаний плекати і виховувати національну самосвідомість, українську мову, — всюди почуєте здебільшого російську. Як від учителів, так і від студентів. Ви думаєте, що ці діти створять колись щось національне, українське? Ніколи! Дитина, яка виросла в іншомовному середовищі, не читає українських книг, не дивиться українське кіно, вона не знає традицій, обрядів, їй байдужа українська історія, вона взагалі нічим національним не цікавиться, бо все національне — україномовне, а вона мови не знає. За її навчання держава платить гроші, але для української культури це вже втрачена людина. Навіть якщо з неї й виросте геніальний митець, то це буде не український геній, скільки б ми потім не тягли його за вуха в українську культуру.
Візьміть останні цьогорічні події українського кіно — фестивалі «Крок» і «Стожари». Таке відчуття, що все це відбувалося не в столиці України, а десь у Тамбові. Зі сцени ще можна було почути зо два українських слова, а поза сценою, в кулуарах дев’яносто відсотків українських акторів, режисерів, операторів насправді виявилися такими русскімі — нє падхаді!
Мені дивно сьогодні чути, коли надзвичайно талановитого російського письменника Андрія Куркова, якого я дуже поважаю, називають українським письменником лише за те, що він живе у Києві. Його прекрасні твори писані російською мовою, в них немає нічого українського, національного, корінного, тож навіщо тягнути Куркова в українську літературу? Йому гарно і в російській. Те ж саме думаю і про Кіру Муратову. Ну, живе геніальна всесвітньо відома режисерка Кіра Муратова в Одесі, ну, говорить російською, ну, знімає прекрасне російськомовне кіно. За якими ж тоді критеріями її зараховують до українських кінематографістів? За місцем проживання? Пробачте, Жванецький теж народився в Одесі, то давайте і Жванецького зарахуємо до українських письменників. Гоголь писав російською, але в його творах хоч дух український був, обряди, звичаї. Сьогодні вже чую, що й Булгакова теж треба відносити до українських письменників. Помилуйте, тоді й Кобзон — український артист, і Ахматова — українська поетеса...
Якщо вже конче комусь хочеться збагатити українську літературу чи кіно такими іменами, тоді давайте будемо називати їх російськими митцями, які творили в Україні, або які народилися в Україні, або в яких мати була українкою. Це не менш престижно для нашої держави, у всякому разі справедливо. Тут же справа не в національності, яка колись була вписана в паспорт, і не в місці проживання. Параджанов не був українцем, але знімав справжнє українське кіно, і його заслужено називають українським режисером. Рауль Чілачава чи Абрам Кацнельсон не є українцями, але їх теж беззастережно можна називати українськими митцями, бо творять справжню українську поезію.
Тож не треба самих себе дурити, не треба дивитися на дійсність через рожеві окуляри і плекати ілюзії про якийсь там майбутній розвій українського кіно. Ніякого розвою у нас не буде доти, аж доки ми не відновимо повнокровного функціонування української мови у всіх сферах життя, аж доки вона не запульсує потужно і безповоротно в нашій країні, як польська в Польщі, французька у Франції, литовська в Литві; аж доки українська повія не стане закликати клієнтів українською (Боже, з часів Хвильового про це все говоримо й говоримо!), аж доти не бачити нам ані Оскарів, ані Нобелів. Без мови, без повного національного самоусвідомлення ми ніколи нічого суттєвого не створимо ні в літературі, ні в кіно, ні в економіці, ні в науці, ні в демократії. Ми просто станемо нацією духовних євнухів. А євнухи, як відомо, — безплідні.
Однак дуже хочеться вірити, що цього все ж таки не трапиться. Ген українця живучий, його не так просто вирізати з нашої свідомості.
Вересень, 2005
Повна розмова тут: https://web.archive.org/web/20140409131649/http://ktm.ukma.kiev.ua/show_content.php?id=501