Фільм цікавий, але склалося враження, що він більше про іншу героїню, а не про ту Фуріосу, яку ми бачили в першій частині. Взяти хоча б ситуацію з рукою - у “Дорозі гніву” вона розповідала, як утекла від Шаленого Джо і як її за це покарали. Саме цього я й очікувала побачити: як вона тікала, як пережила покарання. Але цієї передісторії у фільмі не вистачило.
Мені було замало подій, пов’язаних із Цитаделлю — хотілося більше побачити, як вона там жила, виживала, кого зустріла. Як на мене, її занадто швидко зробили “крутою”: хотілося, щоб цей розвиток ішов поступово, щоб ми бачили, як вона змінюється, ламається, дорослішає. А тут вийшло так, ніби вона вже з дитинства була шаленою й безстрашною.

На перший погляд цей фільм здається легкою комедією, але насправді він має набагато глибший емоційний пласт. Початок просто чарівний: мила й водночас смішна сцена з морськими свинками, що переходять дорогу, ідеально задає тон, показуючи доброту та розсіяність професора Шермана Клампа. Вона миттєво викликає співчуття до героя - розумієш його добру душу, навіть коли він потрапляє у безглузді ситуації. Це рідкісне поєднання щирого сміху й емпатії!
Окремої похвали заслуговує Едді Мерфі - тут він просто неймовірний. Це не просто комік, а актор, здатний передати і трагедію людини, яка зневірилася в собі, і шалений гумор Бадді Лава. Його перевтілення у кількох членів родини - справжній акторський майстер-клас! А аналогія з Кінг-Конгом під час його прогулянки - геніальний, дотепний і дуже смішний момент.
Зрештою, фільм торкається універсальної теми: кожен у душі хотів би знайти “ліки”, які миттєво вирішать усі проблеми, змінивши зовнішність. Але стрічка дуже мудро показує, що справжня магія криється не в сироватці, а в самоприйнятті та внутрішній силі Шермана. Це чудова комедія з великим серцем.
Родина Клампів. Сцени за обіднім столом - чистий, нестримний фарс. Едді Мерфі, який грає майже всю родину сам, демонструє вершину комедійного мистецтва, побудованого на гримі, міміці й манері поведінки. Так, гумор іноді трохи грубуватий, але він чудово відображає динаміку галасливої сім’ї.
Грим і спецефекти. Для свого часу робота Ріка Бейкера була справжнім проривом. Саме завдяки йому Едді Мерфі міг повністю “зникнути” у своїх персонажах, роблячи історію візуально переконливою й живою.

«Шалений Макс: Дорога гніву» - це не просто фільм, а еталонний, нестримний двогодинний балет хаосу й бензину. Режисер Джордж Міллер у свої 70 років показав усьому Голлівуду, як потрібно знімати екшн, використовуючи мінімум комп’ютерної графіки й максимум каскадерської майстерності.
Дизайн транспорту - від Бойової гітари до Гігавана - є справжнім шедевром постапокаліптичного арту. Фільм не дає глядачу жодної паузи, створюючи відчуття абсолютної небезпеки.
Шарліз Терон у ролі Фуріоси - серце й душа картини. Вона не просто сильна героїня, а визволителька й рушійна сила сюжету. Том Гарді чудово передає травмованого, небагатослівного Макса, який діє за інстинктом виживання, але поступово повертає собі людяність — він ідеальна противага Фуріосі.
Фільм настільки насичений, що після першого перегляду залишається відчуття емоційного виснаження. Сцена з молоком - геніальний і водночас огидний приклад того, наскільки креативно Міллер вибудував цей світ. Приємним і несподіваним стало повернення Г’ю Кійс-Бірна у ролі Безсмертного Джо - він зіграв блискуче, додавши персонажу вагомості та справжнього божевілля.
Очікуючи фільм про Шаленого Макса, ми натомість отримуємо історію, де він, по суті, стає другорядним персонажем. І це працює.
Особливо запам’яталися дизайн персонажів і костюми - фантастично деталізовані й моторошні. Втеча Макса - непередбачувана, а візуальний ряд під час неї просто захоплює. Хоча спершу сюжет може здатися незрозумілим і навіть хаотичним, варто “перетерпіти” цей початковий шок - і він поступово розкривається, цілковито поглинаючи глядача.

Початок фільму ідеально продовжує арку Макса: він постає ще більш недбалим, брудним і виснаженим, що чудово відображає його безнадійне життя у постапокаліпсисі.
Бартертаун (Місто Міняйл) - це захопливе й розумне візуальне рішення. Мені особливо сподобалося, як творці продумали унікальну енергосистему, засновану на метані, та соціальний поділ на “верхніх” і “нижніх”. Атмосфера альтернативної цивілізації й цікавий, незвичний персонаж, який керує всім цим безладом, викликають бажання побачити більше пригод Макса саме в цьому місті.
Поява Тіни Тернер у ролі Ентіті стала справжнім сюрпризом і родзинкою. Вона чудово впоралася зі своєю роллю, привнісши у світ Макса королівську харизму та владність. Проте, погоджуся, є одне “але”: у порівнянні з дикістю попередніх ворогів їй бракує жорстокості. Хотілося б, щоб її персонаж був більш нещадним, аби зберегти похмуру атмосферу франшизи.
На жаль, фільм робить різкий крок убік, коли Макс потрапляє до дітей. Ця сюжетна лінія, на мою думку, не спрацювала. Вона перетворює жорстокий постапокаліптичний бойовик на пригодницьку казку, що послаблює загальний настрій і відволікає від основного конфлікту. Якби цю лінію видалили, фільм, можливо, став би більш цілісним і гідним продовженням “Воїна дороги”.

Макс - це квінтесенція антигероя: небагатослівний, брудний, втомлений від світу, але неймовірно ефективний. Його акторська гра побудована на поглядах і мові тіла.
Сцена, де собака “тримає на мушці” Капітана, - справді крутий і дотепний режисерський хід, який чудово підкреслює дикість нового світу. Але найцікавіше - це психологічна арка Макса. Його первісна холодність і байдужість, де він шукає лише власної вигоди та способу втекти, поступово розчиняється.
Фінальна погоня - безумовно еталон жанру. Так, вона трохи затягнута, але кожен кадр - це практичний трюк, фізична взаємодія й справжній адреналін, який неможливо замінити сучасною комп’ютерною графікою.

Початок виявився дещо нудним і затягнутим, але справжній інтерес з’явився ближче до середини, коли історія почала набирати обертів і напруга зросла. Водночас кінострічка справді вражає своєю естетикою. Особливо сподобалася візуальна складова: картинка та костюми бандитів і поліцейських. У цьому відчувається магнетична привабливість і стиль, який запам’ятовується. Водночас режисер не використав можливість показати його «шаленство» у роботі. Натомість більш імпульсивним і схильним до ризику виявився його напарник.

На старті фільм викликав двоякі відчуття: з одного боку інтригувало повернення до передісторії Естер, але з іншого — перші сцени не одразу затягують. Щоправда, мені здалося замало сцен у психіатричній лікарні. Хотілося б набагато більше побачити, як Естер застосовує свої навички маніпуляції. Спершу очікуєш простого повторення формули першої частини, але автори пішли несподіваним шляхом. Це було сміливе рішення — знову запросити Ізабель Фурман, яка змогла ідеально втілити цю холоднокровну психопатку.

Це ідеальне поєднання гострого абсурдного гумору, видовищного екшену, чудового саундтреку та несподіваної сценарної глибини. Фільм змушує сміятися, дивуватися й навіть трохи плакати. Однозначно обов’язковий до перегляду!

Я в захваті від цього фільму! "Дитя пітьми" - справді нетиповий психологічний трилер-жахів, який тримає в напрузі до останньої хвилини.
Віра Фарміга неймовірно впоралася зі своєю роллю: її поступова параноя, боротьба з алкоголізмом і щира материнська любов були передані дуже реалістично. Ізабель Фурман чудово показала своє перевтілення від “ідеальної” дитини до чогось зловісного. Сюжет розвивається цілком логічно й водночас неочікувано, що є великою рідкістю для жанру.
Особливо сподобалася гра з маніпуляціями. Раджу цей фільм до перегляду - на мою думку, він цілком заслуговує на 10 балів.

Було цікаво, але все одно не те - немає тих емоцій, що були від першої частини. Нові емоції, наприклад, мене не вразили, я очікувала більшого від мультфільму.

Це справді особливий фільм! Раян Рейнольдс просто ідеально передав усю саркастичність і божевілля Дедпула. Мені сподобалося, як вони використали ламання четвертої стіни - це не лише смішно, а й допомогло фільму виглядати несхожим на жоден інший супергеройський блокбастер. P.S. Так, я не люблю чекати після титрів, чи є сцени - це для нетерплячих. Але так, там маленька сцена є.

Дивилася фільм у кінотеатрі, дуже цікаво було дивитися на великому екрані — картинки гарні, але хотілося більше інформації про тварин і щоб їх показали частіше, бо цього було замало.

Початок сподобався, далі вже йде не дуже. Починаєш засуджувати героїв, та з другої половини стрічки вже зрозуміло що до чого