Знайдено 6 результатів 
Кримінальних драм серед серіалів дуже багато, і часто, між усім різноманіттям важко знайти ті, які варті вашого витраченого часу. Вони або зроблені нашвидкоруч із неправдоподібними сюжетними лініями і логікою вчинків головних героїв, або нахабно експлуатують жанр. Еталонами досі залишаються такі серіали, як «The Wire», «The Shield», «Breaking Bad», а віднедавна «Narcos». Серіал «ZeroZeroZero» не робить нічого надзвичайного і не робить прорив у жанрі, але являє собою якісно зроблений продукт, з реалістичними подіями і правдоподібною жорстокістю.
«ZeroZeroZero» розповідає три історії, які зав'язані на трьох етапах виробництва кокаїну: фасування, експорт і збут. Зображення наркотрафіку в серіалі лякає своєю масштабністю, доставка забороненого «скарбу» задіює величезну частину земного населення, фактично виступає невід'ємною частиною історії. Це процес, який неможливо зупинити - змінюються лише обличчя та дійові особи, але аж ніяк не сам процес. Наркотики - це не лише наркоман ... и, це політика, корупція і вплив, це ріки крові на кожному етапі виробництва.
Мексика. Тут виробляють і фасують наркотики. Країна перебуває в перманентній боротьбі картелів та влади. Одного разу група спеціального призначення, завдання якої було зупинити злочинне угрупування, сама стає злочинним угрупуванням, практично найсильнішим в країні - з військовою підготовкою і відсутністю моральних кордонів.
США. Впливова родина займається брокерською діяльністю з реалізації цінного товару з країни А в країну Б. Одного разу в дім приходить трагедія і поточна угода з величезною партією наркотиків під загрозою зриву. На кону ім'я, репутація, подальше майбутнє.
Італія. Справи мафії залишають бажати кращого. Відсутність грошей і заробітку змушує більшість сімей сумніватися в чинному босі. Але старий глава пропонує вихід зі становища, закупивши величезну партію мексиканського кокаїну - у виграші будуть усі. Потрібно тільки провернути угоду.
Серіал «ZeroZeroZero» знято за однойменним романом італійського письменника, автора гучної «Ґоморри» Роберто Савіано. Примітно, що шоураннери серіалу «Ґоморри» ті самі, що й у «ZeroZeroZero». Автор романів особисто брав участь у написанні сценаріїв до обох серіалів.
«ZeroZeroZero» чимось нагадує “Сікаріо” Дені Вільньова - та сама реалістичність і такі самі фокусуючі ракурси. Примітним є прийом викладу оповіді, коли в ключових точках, де мають сходитися лінії кількох персонажів, сповільнюється час (slow motion) і глядача занурюють у початок паралельної лінії. Велика кількість жорстокості підкреслює реалістичність, при цьому не перетворюючи серіал на треш. Картини жорстокості тут - епілоги, мораль мікроісторій, які закінчуються смертю.
«ZeroZeroZero» - творіння з розряду “багатосерійний фільм” не лише за формою, а й за змістом і сприйняттям. Серіал сприймається як чудове повнометражне кіно, але задоволення триває довше ніж 1.5-2 години.
Фільм «Ірландець» заснований на біографічній книзі Чарльза Брандта «Я чув, ти фарбуєш будинки» (що ганстерською мовою означало людину, яка займається замовними вбивствами) і розповідає про життя Френка Ширана на прізвисько «Ірландець». Френк - ветеран в'єтнамської війни, далекобійник, який після знайомства з авторитетом гангстерського світу Расселом Буфаліно, стає кілером. Кримінальна сім'я отримує постійну «фінансову допомогу» від американського лідера профспілок Джиммі Гоффи. Френка, відомого старанністю у справі, направляють до Гоффи, для нагляду і виконання деяких завдань.
«Ірландець» - міцно збитий фільм старого класичного зразка кінематографа. Події тут розвиваються неспішно, автор намагається зачепити і показати глядачеві кожну деталь, що стосується головної ідеї оповіді. Примітно й те, що тут немає нав'язаних сучасними тенденціями нетрадиційних статевих стосунків, недоречної расової переваги пригноблюваної сторони чи фемінізації персонажів. Усе витримано в сце ... нарних необхідностях, що дало змогу режисерові повноцінно реалізувати свої ідеї.
Лиш нещодавно Мартін Скорсезе критично відгукувався про жанр коміксу в кінематографі, про його засилля і перманентну експансію. І як підсумок представив власний фільм у такому вигляді, в якому бажав би бачити кінематограф як такий - як мистецтво, як кропітку роботу над сценарієм, режисурою, акторською грою. На головні ролі «Ірландця» Скорсезе бере трійцю гангстерського кіно, що вже стала класичною: Роберта Де Ніро, Аль Пачіно, Джо Пеші.
Актори в «Ірландці» відіграють майстерно, переконливо, відмінно вживаючись у свої, колись звичні ролі. Однак вік дається взнаки. Навіть омолоджені спеціальною графічною технологією головні актори виглядають втомленими і застарими для гангстерських справ. Безумовно, кожному з них - чи то Пеші, Пачіно, чи то Де Ніро - чудово б підійшла роль такого собі «Хрещеного батька», але не моложавих «реґіме» або імпульсивних кар'єристів. У цьому плані найвдаліше в роль вписався Джо Пеші, який якраз таки і вдає із себе одного з авторитетних голів мафії.
Сама назва фільму Скорсезе вводить в оману. Чому посприяла і рекламна кампанія картини. Від «Ірландця» очікували здебільшого героїчної пригоди - в традиційному розумінні - зльоту і падіння головного героя, найманого вбивці. Але режисер намагається охопити цілу історичну епоху, включно з профспілками, президентом, прокурором і всюдисущою всесильною, але «правильною» мафією. Через це глядач може загубитися в сюжеті, особливо якщо не знайомий з історичною відповідністю. Хоча таке рішення Мартіна Скорсезе логічне і виправдовується сюжетом, де в одній із фінальних сцен головний герой розуміє, що покоління змінюються разом із кумирами і те, що раніше здавалося важливим, відходить у минуле разом із ним, а те, що справді має позачасову цінність, так і лишається цінним і, на жаль, часто навіть не набутим.
«Ірландець» - фільм не зовсім розважальний і орієнтований переважно на вузьку аудиторію. По-перше, на тих, хто виріс на гангстерських фільмах або добре знайомий з цією тематикою, по-друге, на тих, хто цінує глибокі, витончено зроблені кінокартини, і, по-третє, на тих, для кого історія з Кеннеді і Гоффа досі залишаються колишньою дійсністю, а не всього лише маленькою частиною забутої історії.
Недалеке майбутнє. Людство колонізує сусідні планети. До краю сонячної системи відправлено експедицію для пошуку інопланетного розуму на чолі з легендарним першовідкривачем Кліффордом Макбрайдом. Зв'язок з екіпажем зникає, космічний корабель зникає з радарів. Але раптом через багато років з точки зникнення починають виходити величезні викиди енергії, що загрожують людству. Син Кліффорда Макбрайда Рой, першокласний астронавт з визначними результатами професійного тестування, погоджується на місію пов'язану з усуненням небезпечних наслідків експедиції на чолі якої стояв його батько.
Кінокартина "До зірок" є дивним, неоднозначним продуктом. Отримавши позитивні відгуки критиків, вона чомусь залишила байдужими більшість глядачів, а деяких навіть розчарованими. Багато хто очікував від фільму нового "Інтерстеллера" або хоча б "Прибуття", а в результаті вийшло щось середнє між "На висоті" (2018) та "Перша людина" (2018).
Сама ма ... ркетингова кампанія фільму позиціонувала його як блокбастер: космічні погоні, сюжетна інтрига в трейлері, відомі актори в головних ролях (Томмі Лі та Бред Пітт), борди із зображеннями захоплюючого екшну. Це призвело до помилкових та завищених очікувань. Чекати слід було б вдумливої, медитативної картини на кшталт “На висоті”. Хоча й повноцінного арт-хауса із фільму “До зірок” теж не вийшло. Деякі екшн-сцени та події дійсно намагалися ліпити з фільму супер-героїчну фантастику. У результаті кінокартина просідала то в один, то в інший бік, не видаючи достатньої драми та атмосфери з одного боку і стаючи надто нудною та скупою на події з іншого.
Фільм "До зірок" зроблений дуже професійно. Тут якісна операторська робота, чудово опрацьовані сцени та гарний акторський склад. Проблема кінокартини полягає в сюжеті та формі оповіді. Фабула, в основі якої лежить розповідь про самотність, пошуки сенсу та його набуття, не знаходить відповідної глибини в методах вираження. У фільмі гостро відчувається брак драми, історія сприймається надто відсторонено, і хоча це й надає йому певного шарму та атмосфери, в результаті такий підхід робить його поверховим і нереалістичним, що стає причиною глядацької зневіри. Сама ж розповідь у фільмі “До зірок” лінійна і побудована так, ніби глядач грає у казуальну гру, скрізь супроводжуючи героя, але без можливості змінювати перебіг подій.
У результаті фільм "До зірок" вийшов недостатньо глибоким, йому не вистачає емоційності та реалізму. Але, безумовно, такі фільми мають право на життя — якісно поставлені, з чудовою грою акторів та акцентом на сценарій, вони цілком компенсують інші свої недоліки. Однак до таких фільмів слід підходити особливим чином і не чекати від них того, чим вони не є насправді.
Тіло Готема болісно-худорляве і вигинається під тягарем виживання. З дитинства його утискають і заковують у ланцюги, не дають права показувати справжню сутність. Він завжди повинен радіти та посміхатися. Розкладаючись, у своїх випорожненнях і гріхах, покинуте і безрідне місто повстає. Його тіло розгинається і випростується, згинаючи кінцівки в хитромудрому танці, він вимагає жертви, він сміється нервовим сміхом, що зривається в плач. Готем одягає нав'язану йому маску клоуна, перевтілюючись у Джокера.
Тодд Філліпс, автор посередніх фільмів, робить щось неймовірне: він створює реалістичну картину життя одного з головних антигероїв, він створює апологію Джокера. Музика, робота оператора та декорації у вигляді Готема покликані підкреслити становлення та народження головного героя фільму у потужному виконанні Фенікса Хоакіна.
Хоакін вживається в роль Джокера, скинувши кілограми ваги, настільки правдоподібно, що справді починаєш вірити та співпереживати персонажу. Актор тонко віді ... грає мімікою та пантомімікою, видає зловісний болісний сміх, його гра змінюється разом із психічними змінами головного героя. Джокер у виконанні Фенікса Хоакіна із лиходія темного Готема перетворюється на людину, вчинки якої цілком виправдані і якому починаєш співпереживати, відчуваючи з ним емоційний зв'язок.
Важливим у фільмі “Джокер” є відображення та інтерпретація понять добра та зла. Вони тут не є категоричними протилежностями із шаблонізованими представниками типу антагоніста та протагоніста. Головний герой фільму оживає на очах глядача, втілюючи власне розуміння справедливості. Таж сама ситуація і з найвищим шаром суспільства, в їхньому розумінні такі як Джокер та решта народу — бруд, зло. А порядок є лише тоді, коли всі роблять те, що вони вважають правильним.
Тодд Філліпс винахідливо пов'язує історію Джокера із сімейством Вейнів, саме вони в образі кандидата в мери Томаса Вейна, втілюють у собі владу Готема. Влада не бажає помічати проблеми зубожілого населення, відгороджуючись від нього високими стінами і дозволяючи собі “бенкетувати під час чуми”. Зв'язок Джокера з Вейнами швидкоплинний, але глибоко болючий і яскраво відбиває ієрархію міського співтовариства. Всі посилання режисера до світу Бетмена виглядають як данина традиції і першоджерелу походження головного героя фільму. Вони сприймаються як “великодки” для посвячених, але разом з тим відіграють важливу роль у цілісності оповідання.
"Джокер" є високоякісною кінокартиною, яка послідовно висловлює закладену в неї ідею. Вона не намагається загравати з популярними у сучасному медіапросторі трендами, такими як данина ЛГБТК+, кольору шкіри, ЗОЖ чи драма рейтингу 6+. "Джокера", можна назвати незалежною реальністю від справжньої дійсності з її відреченням від справжньої проблематики. У “Джокері” вилазять назовні гріхи сучасного суспільства: кітч, стратифікація, соціальна нерівність, паразитування влади, соціальна та психологічна безвихідь. Все це накопичується і перетворюється на гігантський фурункул, що зрештою лопається й виливається гноєм, виражаючись в остаточній вакханалії та урочистості повсталого народу, втілюючись у Артура Флека зі сценічним ім'ям Джокер.
Фільм Тодда Філліпса наповнений тривожною і похмурою атмосферою, але при цьому від нього неможливо відвести погляд, він естетичний та неперевершений у своїй потворності та жорстокості. При цьому жорстокість у ньому очікувана та виправдана, і є своєрідною урочистістю справедливості, а головний антигерой постає народним месником, народним героєм.
Художній фільм "Ікло" - арт-хаус, що отримав нагороду в номінації "Особливий погляд" Каннського кінофестивалю в 2009 році. Кінокартина є першою в авангардній трійці грецького режисера Йорґоса Лантімоса (володаря Оскара за фільм “Фаворитка” 2018 року): «Ікло», «Лобстер» та «Убивство священного оленя».
Батько сімейства разом із дружиною виховують своїх дітей у особливих умовах. Вони обмежили їх від реального світу і вигадали міфи, що обґрунтовують ці обмеження. Картина Йоргоса Лантімоса — модель замкнутої тоталітарної системи, де панує група диктаторів, яка керує підлеглими та контролює всі аспекти їх існування: від уявлень про дійсність до статевих відносин.
"Земля за границею двору – небезпечна, на неї не можна ступати, можна пересуватися лише автомобілем."
"Вийти за межі двору можна лише дорослій особі — коли у неї випадає верхнє або нижнє ікло. Коли ікло знову виросте, особа може навчитися керувати автомобілем."
"Літаки можуть пада ... ти з неба у вигляді маленької іграшки."
"Коти - це жахливі істоти, що пожирають людей. Якщо вони потрапляють у двір, вони поводяться мирно, але це брехня."
"Зомбі - це маленька жовта квітка."
"Море – це крісло."
"Піхва – це яскраве світло. Наприклад «Піхва згасла, і кімната поринула у пітьму».
"У басейні іноді водиться риба."
У фільмі “Ікло” режисер замовчує контекст того, що відбувається. У глядача виникає гостре відчуття нестачі інформації та необхідності передісторії. Перед глядачем розгортається життя та побут обмеженої спільноти, і пів фільму можна лише здогадуватися, що взагалі відбувається на екрані. Такий прийом має подвійний ефект — необізнаного та нетерплячого глядача він відштовхує, а того, хто продовжує дивитися, навпаки, занурює у розповідь. Хоча повністю перейнятися і почати співпереживати головним героям навряд чи вдасться. Виникають здивування та ненависть. Здивування тому, як вдало автор фільму зображує народження ритуалів, сприйняття недомовленості та абсурдної логіки. Ненависть до батька та матері, які створили жахливу та огидну систему існування. Йоргос Лантімос маніпулює почуттями аж до фіналу твору. У фіналі глядач зазнає "мистецького" болю — страждає його сприйняття та очікування, коли його тісно занурюють у реальність кінокартини.
Про фільм "Ікло" складно говорити, не розкриваючи його сюжет. Через своєрідність побудови картини будь-який детальний опис буде спойлером. Весь сюжет складається з таких частин: міфологічні епістеми, ритуальні дії, перехід від правди до брехні — з однієї дійсності в іншу. Наприклад, одного разу глава сімейства повертається додому, порізавши перед цим собі одяг і обливши червоною рідиною, тим самим показуючи, що на нього напали, і що у зовнішньому світі небезпечно.
"Ікло" - фільм незвичайний. Тут немає сюжету у його традиційному розумінні. Тут немає початку та немає кінця. Все, що відбувається, тлумачиться через розмови та події. “Ікло” є моделлю реальності, зображенням формування поглядів на дійсність, і навіть зображенням тоталітарного політичного устрою, коли передумови уявлень про навколишнє походять від чийогось наміру. Але чи не є сама дійсність такою ж спотвореною реальністю, де наші уявлення такі ж помилкові, а поведінка ритуалізована та безглузда, як і уявлення та поведінка головних героїв фільму?
«Ікло» — фільм для тих, кому подобаються експерименти в кіно, хто не боїться замислюватись та розмірковувати під час перегляду. Це не розважальне кіно, і через недомовленість і форму оповіді, «Ікло» залишає багато простору для інтерпретацій, що підійде не кожному глядачеві.
У світі існують люди, які володіють незвичайними здібностями: деякі вміють робити те, що очікують від них інші, деяким завжди щастить, деякі роблять все краще за інших, а є навіть ті, хто вміє читати думки або подумки наказувати, вселятися в інших, розмовляти з померлими. Такі люди випромінюють «сяйво», і ті, у кого здібності сильніші, сяють яскравіше.
Але існують також і ті, хто живиться сяйвом — темні сили, які завдяки своїм жертвам стають сильнішими та довговічнішими. Вони тягнуться до сяйва, як комахи до світла і що яскравіше сяйво, то краще вони його бачать і відчувають.
Сяючим був Денні Торренс — син божевільного наглядача відомого готелю «Оверлук», який намагався вбити свою сім'ю 40 років тому. З того часу Ден виріс і перетворився на алкоголіка-невдаху ,майже втративши здатність «сяяти». Згодом Ден бере себе в руки завдяки новому знайомому Біллу і влаштовується в хоспіс медбратом. Там він знову починає «сяяти», допомагаючи вмираючим вирушати на той світ. Там його нази ... вають "Доктор Сон". Через деякий час Ден зустрічає таку ж як він «сяючу», світло якої настільки яскраве, що його помічає група темних істот «Істинний вузол» і починає полювання.
Фільм «Доктор Сон» - це вдале потрапляння в ціль правильної адаптації Стівена Кінга. Екранізації творів даного письменника найчастіше невдалі — вкрай важко передати відповідну атмосферу, триматися канону жанру, не вдаватися у зайві психологічні пошуки і при цьому композиційно-цілісно вибудувати розповідь. «Доктор Сон» майже весь час тримає увагу, сюжет та його деталі розкриваються у подіях, не йдучи в нетрі закадрового доведення незрозумілого і лише під фінал провисає, віддаючи данину своєму попереднику – «Сяйву» Стенлі Кубріка. З одного боку такий екскурс, що ностальгує, цілком приємний, але з іншого — вбиває можливість логічно (з візуальної точки зору) завершити кінокартину.
Головний герой фільму у виконанні Юена Макгрегора виглядає природно, актору чудово вдається зобразити трансформацію персонажа, при цьому не видаючи із себе суперзірку Голлівуду і не переграючи. Непогано впоралася і Ребекка Фергюсон у ролі головного антагоніста, зображуючи все ще привабливу, але вже трохи потріпану життям «гетеру», готову на будь-які вчинки заради ковтка «пару». Насправді було вірним рішенням не брати в каст зірок, що набридли, завдяки цьому глядач зміг не відволікатися від сюжету і стежити за історією подій, а не акторським «кривлянням» (як це було в «Воно 2»).
Форма постановки фільму та подача сюжету, що з візуальної точки зору, що з ідейної мені чимось нагадують світи Девіда Лінча. Тут уловлюються алюзії на «Твін Пікс» — фізичне втілення зла, сюрреалістичне зтяганого кінгівського «кіношного» стилю, де тривіально зображуються банальні нестрашні сцени жахів. І найбільш дивує те, що при цьому сама неперевершена атмосфера світів Кінга залишається собою і відчувається особливо чітко і гостро. У фільмі присутні улюблені автором образи пам'яті-бібліотеки, героїв-невдах, таємних товариств, химерних істот та містики на межі розвинутих психічних здібностей.
"Доктор Сон" - не зовсім класичний твір Кінга. Жахів тут не так вже й багато — хіба що кривава сцена вбивства дитини. Сцена виправдана сценарною необхідністю, хоча вразливим людям все-таки варто замислитись перед переглядом кінокартини. У фільмі переважає жанр містики і навіть міського фентезі, і якби не зв'язок із попереднім твором «Сяйво», «Доктор Сон» міг би виглядати більш цільно та композиційно досконаліше.
«Доктор Сон» — чудовий розважальний фільм, без претензій на арт-хаусність та з мінімумом потурань до нестійкої психіки глядача. Кінокартина вийшла динамічною та цікавою, здатною втримати увагу на протязі всього хронометражу. До мінусів можна віднести відносно слабкий фінал і деякі сцени жорстокості, які припадуть до смаку не кожному глядачеві.