Місцями здавалося, що графіку створив штучний інтелект. Особливо це помітно в сценах у Смарагдовому місті — хоча й не лише там. Навіть лісові епізоди, де події відбуваються серед зелені, виглядають надто штучно й синтетично, ніби згенеровані з глянцевого каталогу, а не з реальності чи фантазії. Дизайн самого Смарагдового міста — це окрема тема. Його естетика більше схожа на циганське бароко: багато, химерно, показово — і без жодної міри.
Декорації місцями створені виключно заради ефектності, нехтуючи здоровим глуздом. Один з яскравих прикладів — бібліотека. Конструкція полиць там просто кричить: «нам було байдуже, чи реально дістати книгу — головне, щоб можна було красиво танцювати між ними». Виглядає ефектно, але по суті — безглуздо.
Натомість костюми — це справжній витвір мистецтва. Одяг продуманий, багатий на деталі, стилістично витриманий. Видно, що над ним працювали не для картинки, а з любов’ю й розумінням стилю.
Сюжет починає бодай якось рухатись лише в останні 30 хвили ... н. А загальна тривалість фільму — 2 години 40 хвилин. Весь цей час нас ведуть крізь доволі банальну історію з любовним трикутником, який, здається, намагається бути важливим, але насправді не викликає жодного емоційного відгуку. Відносини між героями виглядають поверхнево, а мотивації — примітивно: ось є хлопець, і ось дві дівчини, які з різною кількістю блискіток в очах його поглядають.
Діалоги переважно функціональні — вони не несуть глибини, не відкривають нових граней персонажів, а радше заповнюють паузи між черговими музичними номерами. А їх тут справді багато. Іноді здається, що музика й танці — це головне, заради чого взагалі знімали фільм, а сюжет просто приліпили між хореографічними номерами, мовби намагаючись зв’язати це все докупи хоч якоюсь ниткою. Танці красиві — але коли їх уже десятий поспіль, а історія все ще стоїть на місці, то починаєш ловити себе на думці, що ти не в кіно, а в нескінченному кліпі.
Така надмірність у виступах відчувається не лише як стилістичний прийом, а як втеча від глибини. Складні теми — соціальна нерівність, боротьба зі стигматизацією, внутрішні конфлікти — лише окреслені, але не розкриті. Їх наче просто позначили галочками, щоби фільм виглядав "значущим", але замість змісту дали ще один танець на тлі дивної архітектури.
Підсумовуючи: мені було досить нудно дивитися цей фільм — та й чесно кажучи, я не фанат мюзиклів. Можливо, саме тому всі ці нескінченні співи й танці більше втомлювали, ніж захоплювали. Моєму 10-річному сину теж не зайшло — йому швидко стало не цікаво, бо дія весь час переривалась піснями, які не завжди рухали сюжет уперед.
Розумію, що ми, скоріш за все, не зовсім цільова аудиторія. Тому не хочу надмірно критикувати сам жанр — шанувальникам мюзиклів, мабуть, така подача буде ближча. Але особисто я щиро сподіваюся, що друга частина принесе більше динаміки, менше співів — і більше справжньої драми чи екшену. Тим паче, останні 30 хвилин фільму мене навіть змогли захопити. Там нарешті з’явилося відчуття напруги, розвитку, конфлікту — те, що я й очікував від самого початку.
Бо загалом, історія тут цікава. Вона має потенціал. І якби їй дозволили розвиватись без постійних пауз на хореографічні номери, замінивши їх хоч трохи змістовністю — це міг би бути дійсно достойний фільм. Сподіваюся, у другій частині все ж зроблять правильні висновки.