Тайський незалежний кінорежисер, сценарист і продюсер нетрадиційних з розповідної точки зору фільмів — «Таємничий полуденний об'єкт» (2000), «Благословенно Ваш» (2002), «Тропічна хвороба» (2004), «Синдроми і століття» (2006). У 2010 році його фільм «Дядечко Бунмі, який пам'ятає свої минулі життя» був удостоєний «Золотої пальмової гілки» 63-го Каннського кінофестивалю. Через складне для вимови ім'я режисер просить, щоб його називали «Джо». Лауреат та номінант багатьох фестивальних та професійних ... кінонагород.
Жінка з Шотландії навідує свою хвору сестру в Боготі. Знаходячись там, вона знайомиться з археологом і молодим музикантом. Ночами жінка починає чути дивні звуки й намагається з’ясувати їхнє походження.
Чотири тайські режисери уявляють свою країну через десять років, створюючи химерну антиутопічну антологію. У цих історіях солдати перевіряють мистецтво на «небезпечні» образи, молодь полює на інакодумців, самотній чоловік живе серед котів-людей, а міський парк стає місцем тихого опору. Сатиричні, сюрреалістичні та тривожні сегменти складаються в гострий політичний портрет майбутнього, де контроль, страх і абсурд переплітаються з надією на свободу.
Експериментальний кінодіарій режисера Хавна, створений протягом понад двох десятиліть, поєднує уривки життя, спогади та випадкові образи Маніли. Знятий на різні носії — від відеокамер до смартфонів — фільм відмовляється від лінійної оповіді, перетворюючись на потік свідомості. Автор досліджує час, пам’ять і власну ідентичність через хаотичну, але гіпнотичну мозаїку сцен. Це кіно про процес життя і творчості, де особисте переплітається з міським середовищем, а реальність переходить у сюрреалістичні бачення.
Документальний фільм досліджує феномен тайванського нового кіно 1980-х років, яке стало важливою частиною культурної ідентичності країни. Через інтерв’ю з режисерами, критиками та іншими діячами кіно розкривається вплив цього руху на світовий кінематограф. Глядач дізнається про соціальні й політичні умови, в яких формувався цей напрям. Це історія про творчість, свободу самовираження і силу мистецтва змінювати суспільство.
У готелі біля річки Меконг режисер репетирує свій фільм, де реальність переплітається з вигадкою. Історія матері та доньки з вампірськими рисами розгортається на тлі повсякденного життя, створюючи атмосферу невизначеності та загадковості. Межа між кіно і життям поступово стирається, відкриваючи глядачеві глибокі теми пам’яті, втрати та зв’язків між людьми. Це медитативна і символічна подорож у світ уяви й підсвідомості.
Фільм поєднує інтимні сцени повсякденного життя з тривожними образами суспільної реальності Таїланду. Через фрагментарні кадри та символічні моменти режисер досліджує пам’ять, час і крихкість людського досвіду. Особисті спогади переплітаються з темами руйнування та змін, створюючи атмосферу меланхолії. Візуальна мова передає емоції без чіткої сюжетної лінії, запрошуючи глядача до роздумів. Це експериментальна робота про швидкоплинність життя та вплив зовнішнього світу на внутрішній стан людини.
Проєкт складається з короткометражних фільмів, створених у пам’ять про землетрус у Японії 11 березня 2011 року. Кожен режисер представляє історію тривалістю 3 хвилини 11 секунд, присвячену втратам, пам’яті та відновленню. Через різні стилі та підходи розкривається спільний біль і надія людей. Фільми показують, як катастрофа вплинула на життя окремих осіб і спільнот. Це колективний художній жест пам’яті та співчуття. Антологія стає символом того, як мистецтво допомагає пережити трагедію і зберегти людяність.
У центрі сюжету — історія головного героя Бунмі, який доживає останні дні свого життя, помираючи від хвороби нирок. Він вечеряє разом зі своєю родиною, і по ходу розвитку дії до нього приєднуються примара його дружини і син, що колись зник і тепер повернувся в нелюдському вигляді. Бунмі розмірковує про причини своєї хвороби, які пов’язані з його поганою кармою. Наприкінці фільму Бунмі знаходить печеру, де він народився вперше — там він хоче завершити своє нинішнє життя.
Режисер створює візуальну розповідь про життя в північно-східному Таїланді, поєднуючи реальність і символізм. Через образи він показує насильство, пам’ять і надію на відродження. Його робота стає медитацією про історію та людський досвід. Фільм не має традиційного сюжету, але занурює глядача у глибокі роздуми. Це поетична історія про пам’ять і відновлення.
З усіх живих режисерів-лауреатів всіляких золотих галузок, тайський Джо виявився для мене найнецікавішим. Два його фільми, які я намагався переглянути, були такими нудними, що навіть не дратували.