Маю схоже враження. Саме тому мені й захотілося переглянути стрічку через багато років. Чим більше про неї думаєш, тим більше виникає відчуття, що автори вигадали майже ідеальну науково-фантастичну метафору, але її потенціал залишився реалізованим лише частково.

Найцікавіше те, що навіть люди, які погано пам'ятають сюжет чи окремих персонажів, майже завжди пам'ятають саму ідею часу як валюти. Для фантастики це, мабуть, одна з головних ознак справді сильної концепції.

Інколи мені навіть здається, що «In Time» цікавіший як інтелектуальний експеримент, ніж як завершений фільм. Саме тому через п'ятнадцять років після виходу в пам'яті багатьох глядачів продовжує жити насамперед сама концепція стрічки, яка виявилася напрочуд довговічною.

Дуже влучне порівняння з «Ґаттакою». Під час перегляду я також кілька разів згадував про неї. В обох випадках фантастичне припущення використовується не стільки заради технологій майбутнього, скільки для розмови про соціальну нерівність і різні форми привілейованости.

Мені теж здається, що «Час» має шанси на поступове переосмислення. Не впевнений, що він колись стане культовим у тому сенсі, в якому культовими стали «Ґаттака» чи «Шоу Трумена», але сама його ідея виявилася напрочуд живучою. Можливо, навіть живучішою за сюжет.

А щодо Олівії Вайлд, то погоджуся. 🙂 Один із найсильніших ефектів фільму виникає саме тоді, коли глядач починає усвідомлювати, що перед ним мати й син, які зовні виглядають майже ровесниками. Ця деталь дуже швидко пояснює правила світу без жодних додаткових пояснень чи лєкцій.

Мені здається, що Ви підмітили одну з найцікавіших особливостей стрічки. Світ "In Time" справді можна сприймати як своєрідну мрію привілейованих верств: накопичувати не просто гроші, а роки, десятиліття й навіть століття життя. Влада в такому суспільстві набуває майже абсолютного характеру, адже контролює найдорожчий ресурс, який тільки можна уявити.

Водночас фільм показує ціну такої привілейованости. Накопичення величезних запасів часу для одних можливе лише тоді, коли іншим його постійно бракує. Через це вся система тримається на дефіциті та відтворює його знову й знову.

До речі, сцени матері й сина на кухні Ви пам’ятаєте правильно. Для мене це один із найцікавіших образів стрічки. Мати й син виглядають майже ровесниками, через що звична логіка родинних стосунків починає давати збій. Мимоволі замислюєшся, як у такому світі змінюються не тільки економіка чи політика, а й пам’ять, близькість, відповідальність та саме сприйняття людського віку.

Дивна річ: сюжет поступово стирається з пам'яті, натомість сама ідея продовжує жити окремим життям і раз по раз повертається в різних роздумах про владу, нерівність і ціну людського часу.