Bezvidkhodko
модератор
Коментар до фільму «Міцні обійми (1998)»
Bezvidkhodko
21 травня 2006 рік https://web.archive.org/web/20160430201021/http://kinokolo.ua/argument/1742/
Коментар до фільму «Загублений світ (1925)»
Bezvidkhodko
Коротка версія класичного фільму з українським перекладом і з новим монтажем (коротші чорні екрани з текстом, більш динамічний відеоряд, кращий контраст і насиченість + адекватний музичний супровід).
Переклав з англійської та озвучив українською - Макс Тинюк.
https://youtu.be/oH5ndAtE8R4?si=39mOFbs0EuPpR23u
Переклав з англійської та озвучив українською - Макс Тинюк.
https://youtu.be/oH5ndAtE8R4?si=39mOFbs0EuPpR23u
Коментар до фільму «Майор Сковорода (2025)»
Коментар до фільму «Довженко. Легенда українського кіно (2025)»
Bezvidkhodko
В Одесі розпочинається виробництво ігрового фільму про Олександра Довженка (Квітень 2024)
https://detector.media/infospace/article/225168/2024-04-07-v-odesi-rozpochynaietsya-vyrobnytstvo-igrovogo-filmu-pro-oleksandra-dovzhenka/
https://detector.media/infospace/article/225168/2024-04-07-v-odesi-rozpochynaietsya-vyrobnytstvo-igrovogo-filmu-pro-oleksandra-dovzhenka/
Коментар до персони Джим Джармуш
Bezvidkhodko
11.05.2006 15:33
Ігор Грабович: Джім Джармуш: по той бік Америки
Джерело: https://web.archive.org/web/20060512084721/http://www.kinokolo.ua/argument/
Ігор Грабович: Джім Джармуш – унікальний кінематографіст. Насамперед – для Америки. Двадцять п’ять років у кіні, десять повнометражних стрічок, „Золота камера” та „Золота Пальма” Каннського фестивалю, всесвітня слава та надзвичайний художній авторитет. І – жодного фільму на жодній з голлівудських студій. Щонайменшого бажання пристосовуватись до вимог авдиторії. Джармуш чи не єдиний з американських кінорежисерів, який має неґативи майже всіх своїх фільмів. Запитання одне: як усе це вдалося Джіму Джармушу?
Зовнішня біографія режисера не має тут ніякого значення. Про початок Джармуш каже: „Я пам’ятаю ранні сімдесяті. Я винаймав квартиру у Нью-Йорку за 160 долярів на місяць. Намагався знімати кіно. Тоді я думав про ідеї й не думав про гроші”. Випускник Колумбійського університету, він став кінематографістом. Його перша повнометражна картина „Безкінечні канікули”, що виросла з короткометражки, одразу задала параметри майбутнього кінематографа Джіма Джармуша. Зафільмована 1980 року за 15 тисяч долярів, вона і сьогодні вражає своїм одвертим аматорством та олімпійським спокоєм. Тут нема яскравих подій, а є тільки постійне пересування головного героя, яке він декларує як головну мету свого життя.
Фінал картини, коли корабель з героєм відпливає з Нью-Йорка, є чи не єдиним символічним у фільмах Джармуша. І ми вперше та останнє бачимо архітектурні споруди, які нам сиґналізують: „Ми в Америці”. Це прощання з Америкою офіційною, до якої він ніколи так і не повернеться. Всі його подальші стрічки перебуватимуть вийнятково по той бік Америки, тієї Америки, яку ми всі знаємо, навіть якщо і не бували в ній. Америка Голлівуду, Макдональдсу, хмарочосів та „Кока-коли” – не Америка Джіма Джармуша.
Зрештою, другу картину треба було чекати чотири роки. Стрічка отримала „Золоту камеру” на Канському фестивалі, власне, як найкращий дебют. І деякі критики називають „Далеко від раю” найкращим фільмом Джармуша. Його структура стала звичною для подальшої творчости режисера. Три історії переплітаються в одну. Цей фільм також виріс з короткометражки. У ньому три головні персонажі. Двоє друзів, надзвичайно схожих між собою, і двоюрідна сестра одного з них, яка прибуває до Америки з Будапешту. Це досить дивна, як на перший погляд, історія, в якій усе важливе відбувається поза кадром, а герої майже не розмовляють між собою. Тут нема нічого, що може викликати емоційний зв’язок з видовищем, окрім самої атмосфери, крім того, що зветься звичним життям. Джармуш завжди підкреслює, що не любить драматичних моментів, бо, мовляв, не з них складається наше повсякдення.
Власне, „Далеко від раю” – це перша частина трилогії, до якої входять також фільми „Поза законом” та „Містичний поїзд”. Окрім обов’язкової для Джармуша теми подорожі, їх єднає також погляд на Америку очима іноземців. Скажімо, героями „Містичного поїзда” є двоє японських туристів, які приїхали до Мемфіса, столиці рок-н-ролу. Дівчина обожнює Елвіса Преслі... Проте Джармуш не дає відбутися американському мітові. Його Мемфіс не схожий на столицю чогось значного. Це невелике обшарпане місто населене персонажами, які далекі від героїки. Водночас Джармуш не перетворює ситуацію на фарс, не намагається зробити з комічного ефекту сатири. Для нього це все – ситуації звичайного життя.
Власне, у тому й відмінність Джармуша від інших незалежних режисерів. Він каже, що зачувши слова „незалежний кінематограф”, хапається за револьвера. Адже бути „незалежним” сьогодні – означає перетворитися на ще одну американську торговельну марку. Джармуш не вірить, що є „єдино правильне” кіно, так само, як „єдино правильна” культура. Є безліч паралельних культур, які мають право на існування. Ілюстрацією цієї тези стала багато в чому підсумкова картина 1991 року „Ніч на Землі”. П’ять історій, що водночас відбуваються у різних куточках світу, єднає лиш ніч та головний герой – таксист. Кожного разу інший. Кожен із них розповідає свою історію: частіше – словами, інколи – вчинками. І всі ці сюжети зафільмувано на мовах країн, де вони розгортаються. Крім англійської тут звучить італійська, французька та фінська.
Джім Джармуш не вважає себе художником. Він називає себе аматором, ремісником, який творить фільми власними руками. Зняти кіно для нього – все одно, що побудувати ґараж...
Друга половина його творчости починається з картини „Мрець”. Це 1995 рік. Прокат взяла на себе студія „Мірамакс” – найбільша з незалежних в Америці. В головній ролі Джоні Депп – з одного боку, популярний голлівудський актор, а з іншого – прихильник незвичних, небанальних проєктів.
Бугалтер Вільям Блейк їде у Місто Машин, де на нього має чекати вакансія на металургійному заводі. Проте місце зайняте. Ба більше, незабаром Блейка вбивають. І для нього почнеться інша подорож – набагато важливіша. У супроводі індіанця на ім’я Ніхто він пересуватиметься „через дзеркало води”, щоб нарешті остаточно набути духовного статусу.
„Мрець” – новий досвід для Джармуша. Це його погляд на Америку через традиційний для цієї країни жанр – вестерн. І цей погляд куди суворіший, ніж раніше. Критики часто називають „Мерця” антивестерном, бо він перекинув догори дриґом усі стереотипи. Скажімо, тут немає героя, який би стверджував добро, натомість є абсолютно дивний персонаж, той самий бугалтер. До того ж – мертвий, до того ж – поет, який не знає своїх віршів. І є ще менш дивний індіанець, який говорить загадками і зневажає білих. І, зрештою, є „біла” Америка, представлена тут убивцями та канібалами.
І якщо „Мрець”, за словами самого Джармуша, є його найбільш політичним фільмом, то ще одна картина – „Пес-Привид: шлях самурая” – стала його даниною японській культурі, з якою у режисера тісні стосунки. Це також фільм з одним героєм, проте картина поділена на безліч мікроскопічних розділів, котрі починаються цитатами з книги „Гаґакуре”, що є викладом правил поведінки самурая. Головний герой живе за цими законами й ні на що більше не зважає. А в законах найголовніше – вірність господарю.
„Пес-Привид” – надзвичайно цілісна історія про вірність обраному шляхові, про традиції, що вони завжди знайдуть своїх шанувальників. І це, сказати б, найбільш „чорний” фільм Джармуша. Він густо населений чорношкірими музикантами, з якими режисер працює усе життя і яких часто фільмує. Музику до стрічки написала група RZA. Двоє реперів у парку – Тімбо Кінґ та Ґреді Крюґер.
Загалом, музика – важлива складова картин Джармуша. Чи не в кожному фільмі головний герой, сівши в авто, перед тим, як рушити, вставляє компакт-диск у програвач. Музика стає лейтмотивом його дій.
Крайня станом на 2006 рік картина Джармуша – найреспектабельніша з огляду на участь у ній голлівудських кінозірок. У головній ролі – Білл Мюррей. А Шерон Стоун, Джесіка Ленґ і Тільда Свінтон грають ролі його колишніх подружок.
Режисер тут показав усі переваги свого мінімалістського стилю й зафільмував картину, яка не може залишити нікого байдужим. Його структура та сама – один герой, що шукає відповіді на свої питання і безліч інших персонажів, котрі на його питання по-своєму відповідають. А також багато різноманітних деталей, розкиданих по фільму, підтекстів, поглядів та жестів, які значать набагато більше за слова.
Цього разу головний герой – підстаркуватий Дон Жуан – намагається знайти свого сина, якого він ніколи не бачив, а заодно і жінку, котра того народила. У його списку – п’ять імен.
„Зламані квіти”, не зважаючи на присутність у фільмі голлівудських зірок, не має не те, що гепі-енду, але навіть якогось певного фіналу. Герой закінчує там, де він починав – з рожевого конверта у руках та повної розгублености. Зрештою, його повчання у фіналі картини, коли він приймає незнайомця за свого сина, є ніби втіленням кінематографічної філософії самого Джармуша.
Стрічка „Кава й сиґарети” вийшла на екрани 2003 року. Вона об’єднали 11 новел, зафільмованих упродовж вісімдесятих та дев’яностих. Ідея ж виникла 1986-го, коли Джармушу зателефонували з програми „Прямий у суботу ввечері” з пропозицією знімати п’ятихвилинні історії для програми. Так він став фільмувати своїх друзів, коли ті, як каже режисер, „були у місті”. А в одній із новел дві ролі зіграла Кейт Бланшетт. Режисер її фільмував у різні дні – дуже незвичний ефект.
Кава у фільмі, до речі, не є обов’язковим компонентом – бо деякі з друзів Джармуша її не вживають. Як, наприклад, RZA. Вони п’ють чай. Проте цигарки – дуже важливі. І це окрема тема у творчості Джармуша. Дим є символом духу, він здатен поєднати нас з невидимим світом.
Ігор Грабович: Джім Джармуш: по той бік Америки
Джерело: https://web.archive.org/web/20060512084721/http://www.kinokolo.ua/argument/
спойлер
Ігор Грабович: Джім Джармуш – унікальний кінематографіст. Насамперед – для Америки. Двадцять п’ять років у кіні, десять повнометражних стрічок, „Золота камера” та „Золота Пальма” Каннського фестивалю, всесвітня слава та надзвичайний художній авторитет. І – жодного фільму на жодній з голлівудських студій. Щонайменшого бажання пристосовуватись до вимог авдиторії. Джармуш чи не єдиний з американських кінорежисерів, який має неґативи майже всіх своїх фільмів. Запитання одне: як усе це вдалося Джіму Джармушу?
Зовнішня біографія режисера не має тут ніякого значення. Про початок Джармуш каже: „Я пам’ятаю ранні сімдесяті. Я винаймав квартиру у Нью-Йорку за 160 долярів на місяць. Намагався знімати кіно. Тоді я думав про ідеї й не думав про гроші”. Випускник Колумбійського університету, він став кінематографістом. Його перша повнометражна картина „Безкінечні канікули”, що виросла з короткометражки, одразу задала параметри майбутнього кінематографа Джіма Джармуша. Зафільмована 1980 року за 15 тисяч долярів, вона і сьогодні вражає своїм одвертим аматорством та олімпійським спокоєм. Тут нема яскравих подій, а є тільки постійне пересування головного героя, яке він декларує як головну мету свого життя.
Фінал картини, коли корабель з героєм відпливає з Нью-Йорка, є чи не єдиним символічним у фільмах Джармуша. І ми вперше та останнє бачимо архітектурні споруди, які нам сиґналізують: „Ми в Америці”. Це прощання з Америкою офіційною, до якої він ніколи так і не повернеться. Всі його подальші стрічки перебуватимуть вийнятково по той бік Америки, тієї Америки, яку ми всі знаємо, навіть якщо і не бували в ній. Америка Голлівуду, Макдональдсу, хмарочосів та „Кока-коли” – не Америка Джіма Джармуша.
Зрештою, другу картину треба було чекати чотири роки. Стрічка отримала „Золоту камеру” на Канському фестивалі, власне, як найкращий дебют. І деякі критики називають „Далеко від раю” найкращим фільмом Джармуша. Його структура стала звичною для подальшої творчости режисера. Три історії переплітаються в одну. Цей фільм також виріс з короткометражки. У ньому три головні персонажі. Двоє друзів, надзвичайно схожих між собою, і двоюрідна сестра одного з них, яка прибуває до Америки з Будапешту. Це досить дивна, як на перший погляд, історія, в якій усе важливе відбувається поза кадром, а герої майже не розмовляють між собою. Тут нема нічого, що може викликати емоційний зв’язок з видовищем, окрім самої атмосфери, крім того, що зветься звичним життям. Джармуш завжди підкреслює, що не любить драматичних моментів, бо, мовляв, не з них складається наше повсякдення.
Власне, „Далеко від раю” – це перша частина трилогії, до якої входять також фільми „Поза законом” та „Містичний поїзд”. Окрім обов’язкової для Джармуша теми подорожі, їх єднає також погляд на Америку очима іноземців. Скажімо, героями „Містичного поїзда” є двоє японських туристів, які приїхали до Мемфіса, столиці рок-н-ролу. Дівчина обожнює Елвіса Преслі... Проте Джармуш не дає відбутися американському мітові. Його Мемфіс не схожий на столицю чогось значного. Це невелике обшарпане місто населене персонажами, які далекі від героїки. Водночас Джармуш не перетворює ситуацію на фарс, не намагається зробити з комічного ефекту сатири. Для нього це все – ситуації звичайного життя.
Власне, у тому й відмінність Джармуша від інших незалежних режисерів. Він каже, що зачувши слова „незалежний кінематограф”, хапається за револьвера. Адже бути „незалежним” сьогодні – означає перетворитися на ще одну американську торговельну марку. Джармуш не вірить, що є „єдино правильне” кіно, так само, як „єдино правильна” культура. Є безліч паралельних культур, які мають право на існування. Ілюстрацією цієї тези стала багато в чому підсумкова картина 1991 року „Ніч на Землі”. П’ять історій, що водночас відбуваються у різних куточках світу, єднає лиш ніч та головний герой – таксист. Кожного разу інший. Кожен із них розповідає свою історію: частіше – словами, інколи – вчинками. І всі ці сюжети зафільмувано на мовах країн, де вони розгортаються. Крім англійської тут звучить італійська, французька та фінська.
Джім Джармуш не вважає себе художником. Він називає себе аматором, ремісником, який творить фільми власними руками. Зняти кіно для нього – все одно, що побудувати ґараж...
Друга половина його творчости починається з картини „Мрець”. Це 1995 рік. Прокат взяла на себе студія „Мірамакс” – найбільша з незалежних в Америці. В головній ролі Джоні Депп – з одного боку, популярний голлівудський актор, а з іншого – прихильник незвичних, небанальних проєктів.
Бугалтер Вільям Блейк їде у Місто Машин, де на нього має чекати вакансія на металургійному заводі. Проте місце зайняте. Ба більше, незабаром Блейка вбивають. І для нього почнеться інша подорож – набагато важливіша. У супроводі індіанця на ім’я Ніхто він пересуватиметься „через дзеркало води”, щоб нарешті остаточно набути духовного статусу.
„Мрець” – новий досвід для Джармуша. Це його погляд на Америку через традиційний для цієї країни жанр – вестерн. І цей погляд куди суворіший, ніж раніше. Критики часто називають „Мерця” антивестерном, бо він перекинув догори дриґом усі стереотипи. Скажімо, тут немає героя, який би стверджував добро, натомість є абсолютно дивний персонаж, той самий бугалтер. До того ж – мертвий, до того ж – поет, який не знає своїх віршів. І є ще менш дивний індіанець, який говорить загадками і зневажає білих. І, зрештою, є „біла” Америка, представлена тут убивцями та канібалами.
І якщо „Мрець”, за словами самого Джармуша, є його найбільш політичним фільмом, то ще одна картина – „Пес-Привид: шлях самурая” – стала його даниною японській культурі, з якою у режисера тісні стосунки. Це також фільм з одним героєм, проте картина поділена на безліч мікроскопічних розділів, котрі починаються цитатами з книги „Гаґакуре”, що є викладом правил поведінки самурая. Головний герой живе за цими законами й ні на що більше не зважає. А в законах найголовніше – вірність господарю.
„Пес-Привид” – надзвичайно цілісна історія про вірність обраному шляхові, про традиції, що вони завжди знайдуть своїх шанувальників. І це, сказати б, найбільш „чорний” фільм Джармуша. Він густо населений чорношкірими музикантами, з якими режисер працює усе життя і яких часто фільмує. Музику до стрічки написала група RZA. Двоє реперів у парку – Тімбо Кінґ та Ґреді Крюґер.
Загалом, музика – важлива складова картин Джармуша. Чи не в кожному фільмі головний герой, сівши в авто, перед тим, як рушити, вставляє компакт-диск у програвач. Музика стає лейтмотивом його дій.
Крайня станом на 2006 рік картина Джармуша – найреспектабельніша з огляду на участь у ній голлівудських кінозірок. У головній ролі – Білл Мюррей. А Шерон Стоун, Джесіка Ленґ і Тільда Свінтон грають ролі його колишніх подружок.
Режисер тут показав усі переваги свого мінімалістського стилю й зафільмував картину, яка не може залишити нікого байдужим. Його структура та сама – один герой, що шукає відповіді на свої питання і безліч інших персонажів, котрі на його питання по-своєму відповідають. А також багато різноманітних деталей, розкиданих по фільму, підтекстів, поглядів та жестів, які значать набагато більше за слова.
Цього разу головний герой – підстаркуватий Дон Жуан – намагається знайти свого сина, якого він ніколи не бачив, а заодно і жінку, котра того народила. У його списку – п’ять імен.
„Зламані квіти”, не зважаючи на присутність у фільмі голлівудських зірок, не має не те, що гепі-енду, але навіть якогось певного фіналу. Герой закінчує там, де він починав – з рожевого конверта у руках та повної розгублености. Зрештою, його повчання у фіналі картини, коли він приймає незнайомця за свого сина, є ніби втіленням кінематографічної філософії самого Джармуша.
Стрічка „Кава й сиґарети” вийшла на екрани 2003 року. Вона об’єднали 11 новел, зафільмованих упродовж вісімдесятих та дев’яностих. Ідея ж виникла 1986-го, коли Джармушу зателефонували з програми „Прямий у суботу ввечері” з пропозицією знімати п’ятихвилинні історії для програми. Так він став фільмувати своїх друзів, коли ті, як каже режисер, „були у місті”. А в одній із новел дві ролі зіграла Кейт Бланшетт. Режисер її фільмував у різні дні – дуже незвичний ефект.
Кава у фільмі, до речі, не є обов’язковим компонентом – бо деякі з друзів Джармуша її не вживають. Як, наприклад, RZA. Вони п’ють чай. Проте цигарки – дуже важливі. І це окрема тема у творчості Джармуша. Дим є символом духу, він здатен поєднати нас з невидимим світом.
Коментар до теми Пропозиції щодо змін у веб-версії сайту
Коментар до списку Південно-корейський кінематограф
Коментар до фільму «Кунґ Ф’юрі 2 (2026)»
Коментар до фільму «Кунґ Ф’юрі 2 (2026)»
Коментар до персони Дейвід Лін
Bezvidkhodko
Джерело: https://web.archive.org/web/20121207173802/http://kinokolo.ua/argument/2226/
Арґумент-Кіно 28.11.2012 21:57
Дейвід Лін, автор кіноканону
Ігор Грабович, АК
І, попри взаємні почуття, вони не можуть бути разом через низку суб’єктивних та об’єктивних причин. У цій камерній історії Лін вводить важливу для себе тему фатальної роз’єднаности людей між собою, яку важко пояснити якимись одними обставинами – внутрішніми чи зовнішніми. Своєрідний британський варіант «Анна Карєніної», хоча фільм закінчується не на трагічній, проте на дуже драматичній ноті.
Наприкінці сорокових років ХХ століття Лін екранізує два романи Чарлза Діккенса – «Великі очікування» і «Пригоди Олівера Твіста», які здобувають славу еталонних екранізацій. І саме в цих стрічках остаточно формується режисерський стиль Дейвіда Ліна, який у подальшому навіть локальні любовні історії мірятиме епічними масштабами.
В «Олівері Твісті» від самого початку режисер уміло співвідносить зовнішні обставини з окремою людською долею. Картина розпочинається із природного катаклізму, який водночас – ілюстрація внутрішнього стану героїні, проте важливий і сам по собі як прояв абсолютної стихії, певного нездоланного чинника, на який людина вплинути навряд чи зможе, проте весь час намагатиметься.
І в цьому фільмі, окрім природної, він ще вводить і соціальну стихію, власне, кілька масових сцен, які існують за особливими, нікому не підвладними законами. І головний герой, маленький Олівер Твіст, стає тільки заручником такого плану стихій, іграшкою у їхніх руках. Відтак щасливий фінал із його порятунком читається як випадковість, як неймовірний збіг обставин.
Першим правдиво леґендарним фільмом Дейвід Ліна стала екранізація роману Пітера Буля «Міст через річку Квай», дія якого відбувається 1943 року в японському таборі для військовополонених.
У центрі оповіді – конфлікт британського полковника Ніколсона та японського коменданта табору полковник Сайто, який намагається змусити до фізичної праці британських офіцерів, тим самим порушуючи певні пункти Женевської угоди. Полковник Ніколсон відмовляється виконати вимоги Сайто, і на певний час опиняється у карцері, із якого, врешті-решт, виходить переможцем.
Далі починається інша, не менш важлива частина історії, у якій полковник Ніколсон пропонує комендантові побудувати якісніший міст – за власним проектом, і у новому місці. І він пояснює своє рішення підлеглим тим, що міст насправді важливіший для британців, аніж для японців, мовляв, це тільки зміцнить військову дисципліну і дасть іще один привід пишатися своїми вчинками.
Засліплений власним ентузіазмом, полковник Ніколсон забуває, що війна триває, і по інший бік лінії фронту його колеґи планують вчинити диверсію та підірвати міст через річку Квай у день його відкриття. Відтак запитання: «На чий бік стане полковник Ніколсон?» виявляється аж ніяк не риторичним у цій картині.
Фільм отримав безліч кінематографічних нагород та встановив певний канон видовища, що воно тримається на зіткненні сильних характерів під час воєнних дій. Це також глибоко національне кіно, яке спирається на певний кодекс честі британського офіцера, який у картині протистоїть не тільки японському, але й американському уявленню про армію та поведінку військових власне на війні.
Ще однією знаменитою картиною Ліна стала екранізація роману Боріса Пастєрнака «Доктор Живаґо», яка вийшла на екрани 1965 року. Перед нами знову епічна історія, проте цього разу – поневірянь російського поета та лікаря Юрія Живаґо, який пропускає через себе найдраматичніші події, що сталися у Росії першої третини ХХ століття.
І тепер на перший план вийшли вийнятково зовнішні обставини, які повсякчас вирішують долю доктора Живаґо та його близьких. І окрім суто природних катаклізмів, на кшталт довгої холодної зими, важливу роль у цій історії відіграють катаклізми соціальні – Перша світова війна, згодом революція, а потім ще й громадянське протистояння. І бідному поетові Живаґо нічого не лишається, як тільки сподіватися, що його мине лиха доля. Лін знову зосереджує свою увагу на принципово цивільній, позбавленій героїзму поведінці, яка, хоч і на короткий час, проте здатна зберегти найкращі людські прояви.
Свою останню стрічку Дейвід Лін зафільмував 1984 року, і це була ще одна екранізація, цього разу однойменного роману британського письменника Едварда Форстера «Поїздка в Індію». Дія картини точиться у двадцятих роках ХХ століття в Індії, де ще панують британці, проте невпинно росте протест проти їхнього перебування у країні.
Сюди прибувають дві британки – місіс Мур та Адела Квестід, – аби подивитися на країну та влаштувати особисте життя однієї з них. Ідеться, власне, про Аделу, молоду жінку, яка переживає певну кризу, ймовірно, пов’язану із власною сексуальністю. Вона потрапляє до країни, де на перший плани виходить нічим не прихована та незвична для неї чуттєвість, яку вона сприймає вкрай агресивно.
Після однієї з прогулянок до печер, Адела звинувачує місцевого лікаря Азіза у спробі її зґвалтувати. У цій картині людське непорозуміння доведене до міжкультурного та міжцивілізаційного конфлікту, який вбачається неподоланним. Режисер також оперує стихіями, цього разу поєднуючи природне із соціальним у неподільний клубок переживань молодої героїні.
Рівно опівночі з 2 на 3 грудня у програмі АРҐУМЕНТІ-КІНО демонструватиметься «Лоуренс Аравійський» – зразково-показовий фільмі Дейвіда Ліна. Тут сфокусовані найголовніші його теми, що вони пов’язані, з одного боку, з історією ХХ століття, яка змінила долю багатьох країн та народів, а з іншого, з долею окремої людини, що намагалася якось розвернути цю історію в інший бік.
Мабуть, «Лоуренс Аравійський» є одним з найпереконливіших художніх арґументів на користь популярної сьогодні тези про втрату людиною індивідуальної долі у ХХ столітті. Згідно з нею, після двох світових воєн, після соціальних та інших революцій окрема людина остаточно втратила хоч якесь значення, перетворившись тільки на паливо для історичних процесів. Життя полковника Лоуренса у зображені Дейвіда Ліна скидається на леґенду про останнього титана, який зумів обіграти Історію, проте не зумів надурити Фатум, який складається зі звичайної буденности, що та роз’їє буття повільно, проте невпинно, як іржа.
Арґумент-Кіно
Арґумент-Кіно 28.11.2012 21:57
Дейвід Лін, автор кіноканону
Ігор Грабович, АК
спойлер
Британський кінорежисер Дейвід Лін свою кінокар’єру розпочав як монтажер, досягши на цій ниві неабияких висот. Першу самостійну постанову режисер здійснив 1945 року, екранізувавши п’єсу британського драматурга Ноеля Коварда, який також став автором сценарію. Фільм розповідає про короткочасний, проте безперспективний роман між двома дорослими та одруженими людьми, які стрічаються щочетверга спочатку у вокзальному ресторанчику, а згодом і в інших місцях, аби поспілкуватися, поділитися спостереженнями та міркуваннями про навколишній світ.І, попри взаємні почуття, вони не можуть бути разом через низку суб’єктивних та об’єктивних причин. У цій камерній історії Лін вводить важливу для себе тему фатальної роз’єднаности людей між собою, яку важко пояснити якимись одними обставинами – внутрішніми чи зовнішніми. Своєрідний британський варіант «Анна Карєніної», хоча фільм закінчується не на трагічній, проте на дуже драматичній ноті.
Наприкінці сорокових років ХХ століття Лін екранізує два романи Чарлза Діккенса – «Великі очікування» і «Пригоди Олівера Твіста», які здобувають славу еталонних екранізацій. І саме в цих стрічках остаточно формується режисерський стиль Дейвіда Ліна, який у подальшому навіть локальні любовні історії мірятиме епічними масштабами.
В «Олівері Твісті» від самого початку режисер уміло співвідносить зовнішні обставини з окремою людською долею. Картина розпочинається із природного катаклізму, який водночас – ілюстрація внутрішнього стану героїні, проте важливий і сам по собі як прояв абсолютної стихії, певного нездоланного чинника, на який людина вплинути навряд чи зможе, проте весь час намагатиметься.
І в цьому фільмі, окрім природної, він ще вводить і соціальну стихію, власне, кілька масових сцен, які існують за особливими, нікому не підвладними законами. І головний герой, маленький Олівер Твіст, стає тільки заручником такого плану стихій, іграшкою у їхніх руках. Відтак щасливий фінал із його порятунком читається як випадковість, як неймовірний збіг обставин.
Першим правдиво леґендарним фільмом Дейвід Ліна стала екранізація роману Пітера Буля «Міст через річку Квай», дія якого відбувається 1943 року в японському таборі для військовополонених.
У центрі оповіді – конфлікт британського полковника Ніколсона та японського коменданта табору полковник Сайто, який намагається змусити до фізичної праці британських офіцерів, тим самим порушуючи певні пункти Женевської угоди. Полковник Ніколсон відмовляється виконати вимоги Сайто, і на певний час опиняється у карцері, із якого, врешті-решт, виходить переможцем.
Далі починається інша, не менш важлива частина історії, у якій полковник Ніколсон пропонує комендантові побудувати якісніший міст – за власним проектом, і у новому місці. І він пояснює своє рішення підлеглим тим, що міст насправді важливіший для британців, аніж для японців, мовляв, це тільки зміцнить військову дисципліну і дасть іще один привід пишатися своїми вчинками.
Засліплений власним ентузіазмом, полковник Ніколсон забуває, що війна триває, і по інший бік лінії фронту його колеґи планують вчинити диверсію та підірвати міст через річку Квай у день його відкриття. Відтак запитання: «На чий бік стане полковник Ніколсон?» виявляється аж ніяк не риторичним у цій картині.
Фільм отримав безліч кінематографічних нагород та встановив певний канон видовища, що воно тримається на зіткненні сильних характерів під час воєнних дій. Це також глибоко національне кіно, яке спирається на певний кодекс честі британського офіцера, який у картині протистоїть не тільки японському, але й американському уявленню про армію та поведінку військових власне на війні.
Ще однією знаменитою картиною Ліна стала екранізація роману Боріса Пастєрнака «Доктор Живаґо», яка вийшла на екрани 1965 року. Перед нами знову епічна історія, проте цього разу – поневірянь російського поета та лікаря Юрія Живаґо, який пропускає через себе найдраматичніші події, що сталися у Росії першої третини ХХ століття.
І тепер на перший план вийшли вийнятково зовнішні обставини, які повсякчас вирішують долю доктора Живаґо та його близьких. І окрім суто природних катаклізмів, на кшталт довгої холодної зими, важливу роль у цій історії відіграють катаклізми соціальні – Перша світова війна, згодом революція, а потім ще й громадянське протистояння. І бідному поетові Живаґо нічого не лишається, як тільки сподіватися, що його мине лиха доля. Лін знову зосереджує свою увагу на принципово цивільній, позбавленій героїзму поведінці, яка, хоч і на короткий час, проте здатна зберегти найкращі людські прояви.
Свою останню стрічку Дейвід Лін зафільмував 1984 року, і це була ще одна екранізація, цього разу однойменного роману британського письменника Едварда Форстера «Поїздка в Індію». Дія картини точиться у двадцятих роках ХХ століття в Індії, де ще панують британці, проте невпинно росте протест проти їхнього перебування у країні.
Сюди прибувають дві британки – місіс Мур та Адела Квестід, – аби подивитися на країну та влаштувати особисте життя однієї з них. Ідеться, власне, про Аделу, молоду жінку, яка переживає певну кризу, ймовірно, пов’язану із власною сексуальністю. Вона потрапляє до країни, де на перший плани виходить нічим не прихована та незвична для неї чуттєвість, яку вона сприймає вкрай агресивно.
Після однієї з прогулянок до печер, Адела звинувачує місцевого лікаря Азіза у спробі її зґвалтувати. У цій картині людське непорозуміння доведене до міжкультурного та міжцивілізаційного конфлікту, який вбачається неподоланним. Режисер також оперує стихіями, цього разу поєднуючи природне із соціальним у неподільний клубок переживань молодої героїні.
Рівно опівночі з 2 на 3 грудня у програмі АРҐУМЕНТІ-КІНО демонструватиметься «Лоуренс Аравійський» – зразково-показовий фільмі Дейвіда Ліна. Тут сфокусовані найголовніші його теми, що вони пов’язані, з одного боку, з історією ХХ століття, яка змінила долю багатьох країн та народів, а з іншого, з долею окремої людини, що намагалася якось розвернути цю історію в інший бік.
Мабуть, «Лоуренс Аравійський» є одним з найпереконливіших художніх арґументів на користь популярної сьогодні тези про втрату людиною індивідуальної долі у ХХ столітті. Згідно з нею, після двох світових воєн, після соціальних та інших революцій окрема людина остаточно втратила хоч якесь значення, перетворившись тільки на паливо для історичних процесів. Життя полковника Лоуренса у зображені Дейвіда Ліна скидається на леґенду про останнього титана, який зумів обіграти Історію, проте не зумів надурити Фатум, який складається зі звичайної буденности, що та роз’їє буття повільно, проте невпинно, як іржа.
Арґумент-Кіно
Коментар до персони К'яра Челотто
Коментар до фільму «Мондовино (2004)»
Bezvidkhodko
Показували на Wine film fest – 2021, від 20 Листопада з українськими субтитрами https://arthousetraffic.com/ua/festivals/wine-film-fest-2021/
Коментар до фільму «Будь моїм сином (2011)»
Bezvidkhodko
Показували на Wine film fest – 2021, від 20 Листопада з українськими субтитрами https://arthousetraffic.com/ua/festivals/wine-film-fest-2021/
Коментар до фільму «Червона манжета (2021)»
Bezvidkhodko
Світтв додали українське аудіо https://sweet.tv/series/28525-chervona-manzheta
Трейлер не зробили. лише інтро
Є сюжет https://youtu.be/5nkUq2GKJi8?si=pYChR279Ole3AWXI
Трейлер не зробили. лише інтро
Є сюжет https://youtu.be/5nkUq2GKJi8?si=pYChR279Ole3AWXI
Коментар до публікації На Netflix повернулися російські серіали і фільми
Bezvidkhodko
Погано, що кінобаза не підтягує попередній вигляд зображення. Також чи можливо зробити як в рецензіях? Там можна просто посилання додати, а назву рецензії/статті кінобаза сама підтягує.
1
Форум
Відсутність режисера і сценариста
28 травня 2026, 15:14
Додати Жанр - Дорами22 травня 2026, 15:06
касові збори21 травня 2026, 12:00
"Стежу за серіалами"15 травня 2026, 8:41
Оновлення сайту.14 травня 2026, 13:22
Мислити як злочинець. Українські процедуали.12 травня 2026, 13:51
Який код для згортку/спойлеру5 травня 2026, 12:41
Нещодавно переглянуті: