Якби існувало постійне омолодження, це був би такий же трагікомічний процес, як і постійне старіння, яке ми зараз маємо. Тобто, зі щоденним очікуванням неминучого кінця. Кажуть, що неможливо відчути повноцінний смак життя, якщо за лівим плечем у тебе не стоїть зашкірена весела дама з косою. Через це безсмертні боги нам люто заздрять, бо нездатні насолодитись своїм безрозмірним, але таким прісним і жалюгідним життям.
Різновидність гіпотетичного "кінця" тут великої ролі не грає, хоча усвідомлювати перспективу перетворення у сперматозоїд трохи приємніше, аніж уявляти себе їжею для хробаків. Гарним заспокоєнням може бути правильно обрана релігія - відновлення зв'язку з Творцем із перспективою реінкарнації в нове тіло. Щоправда, перед цим метемпсихозом майже назавжди стирається накопичена непосильним трудом індивідуальна пам'ять про весь цей джаз. Ну, що поробиш - така процедура, кого любиш - забувай. Гра закінчена, гра починається. До речі, латиною ludo - гра, а це з ... начить, що людина має гратись, тож насолоджуйтесь процесом, а для більшої насолоди пам'ятаймо про more.))

1 з 1 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати

Попередження: рецензія містить спойлери

Оскар - 2009, "Найкращий фільм", номінант

“Загадкова історія Бенджаміна Баттона” - це коротенька оповідь Ф.С. Фіцджеральда, наскрізною темою якого є гіперболізована проблематика взаємодії з суспільством людини, що кардинально відрізняється від інших, і так званою “пристойності”, яка доходить до абсурду. Взяти хоча б епізод бесіди книжного Бенджаміна з дружиною, що прекрасно ілюструє собою і те, і інше:

“Невимушено, як йому здавалось, щоб розрядити обстановку, Бенджамін поділився:
- Усі кажуть, що я як ніколи молодо виглядаю.
Дружина зиркнула на нього.
-Ти вважаєш, що цим слід хизуватись? – гмикнула вона.
-Я не хизуюсь – відповів.
Хільдегарда знову гмикнула.
-Точно.
А за хвилину додала:
-Невже у тебе не лишилось гідності це припинити?
-Як?
-Не збираюсь сперечатись з тобою – відмовила вона. – Є правильно і не правильно. Якщо тобі хочеться відрізнятись від інших, зупинити тебе я не можу, та подумай чи це розсудливо.
-Хільдегардо, я нічого не можу вдіяти.
-Можеш. Просто ти дуже непоступливий і хочеш відрізнятись від інших. Ти таким був та залишишся назавжди. Задумайся, якби інші такими були на що би був схожим світ?”

Паралельно оповідання досліджує з усіх боків сам феномен “зворотнього життя”, показаного значною мірою як розумова та фізична деградація, втрата набутих знань та досвіду і розчинення в порожнечі. А що ж від цього залишилося в екранізації?

Якщо першоджерело через свій дещо іронічний тон і наскрізь фантастичний підхід виглядає як одна велика чи то метафора, чи то притча, в якій повністю “перекручена” людина намагається вписатися в повністю звичайне життя, то кінокартина заявляється як драма/мелодрама з елементами магічного реалізму, а тому намагається пояснити глядачеві те, що в оповіданні було просто фактом, хоч і дивовижним. А спроби пояснення запускають ланцюжок суто технічних питань (і я зараз не про спецефекти та грим Бреда Пітта - до них якраз питань ніяких нема)… Чому Бенджамін народжується немовлям із старечими зморшками, а помирає також немовлям, тільки вже звичайним? Адже щоб витримувався принцип “життя навпаки”, він мав би народитися дорослим старим дідом відповідного зросту, статури, звичок і знань, як це було в книзі. Або ж тоді вже померти двометровим немовлям. Або ось іще таке: герой виглядає як старий, тіло в нього старе, але душа і мозок у нього дитячі. Отже, коли він покидає рідний дім у віці 17 років, він має тіло 68-річного чоловіка. Але як він витримує значні фізичні навантаження, які передбачає робота матроса на судні, і звідки в нього, пробачте, потенція 17-річного хлопця, яку він, судячи з контексту, демонструє в одному з епізодів?

Відійшовши від питань, пов’язаних з дотриманням фільмом правил, означених у ньому самому, я виявила, що він також став черговим учасником рубрики “Голівуд зневажає калькулятори”. Ось нам говорять самі герої, що у певний момент часу Бенджаміну 49 років, а Дейзі - 42. Значить, коли Бенджаміну було 17, і він покидав рідний дім, Дейзі мало бути 10. Але у той момент нам показували дівчину років 16, та і сам Бенджамін говорив про неї, що “Дейзі перестала бути дівчинкою, і стала дівчиною”. Не ранувато, дядьку, у 10-то років? Схожа дивовижа нас очікує і після повернення Бенджаміна додому. У цей момент йому 26, а коли він приїздить до Дейзі в гості до Нью-Йорка, їй 23. Значить, або Бенджамін чекав 4 роки, щоб поїхати нарешті у гості до дівчини, яку перед цим водив на побачення, або Дейзі має звичку заглядати в гості до мами Бенджаміна раз на 4 роки...

Якщо вимкнути “режим зануди” і спробувати просто сприймати фільм як він є, можна помітити дещо іншу розстановку смислових акцентів у порівнянні з книгою. Почасти вона виникла через те, що у фільмі героя дещо осучаснили, перемістивши дату його народження з 1860 на 1918 рік, адже поняття про “правила пристойності” із часом все ж схильні змінюватися. Життя екранного Бенджаміна теж навряд чи тягне на звичайне, адже, не будучи скованим правилами та обмеженнями, характерними для інших, він намагається максимально адаптувати своє життя до власної специфіки, тож проблема вливання в суспільство в нього по суті і не стоїть. Тож якщо оригінальне оповідання констатує фактичну неможливість нормального життя, якщо ти істотно відрізняєшся від інших, то фільм, будучи знятим майже через 100 років після написання оповідання, немов би святкує досягнення часу, наглядно демонструючи, що в сучасному суспільстві свою інакшість можна і треба використовувати.

Однак, граючись з даною ідеєю, фільм випускає з поля зору те, що труднощі в головного героя не виникають навіть там, де мусили б. Він психічно здоровий, ніхто не намагається здати його в лікарню на досліди, і, за великим рахунком, єдина проблема, що хоч якось нашого героя тривожить, пов’язана з коханням, і це зводить фільм, що міг би бути дуже і дуже багатогранним, до звичайної, хоч і не зовсім банальної, мелодрами.

Завдяки специфічному розвитку головного героя автори обігрують у новий спосіб класичні мелодраматичні сюжети, надаючи їм двозначного звучання. Ось історія про курортний роман, яка водночас є оповіддю про перший досвід молодого хлопця із зрілою жінкою. Ось історія про невзаємне кохання, що водночас сприймається як спроба юної дівчини задля цікавості звабити старшого за неї чоловіка. Ось історія про те, що є люди, що можуть провести разом все життя, а є ті, кому судилося бути разом лише в короткотривалій точці перетину, ілюстрована максимально буквальним способом. Ну і, насамкінець, історія про те, що деякі речі - вічні, як от, наприклад, кохання, або оповіді старого чоловіка про те, як його сім разів била блискавка.

Яку ж ідею можна винести з цієї тригодинної мелодраматичної оповіді? Була спроба сформулювати думку про те, що в такому “житті навиворіт” є своя логіка. Адже коли ти молодий душею, нічого ще не знаєш і не вмієш, маєш купу дурної енергії в голові, то немічне тіло не дасть тобі натворити дурниць. А от коли ти вже здобув мудрість та життєвий досвід, тоді з цим багажем ти можеш нарешті пожити в повну силу. Але ще більше мені подобається думка про те, що у старості та раннього дитинства, виявляється, більше спільного, ніж ми думаємо. Невміння нормально ходити, говорити, самостійно себе обслуговувати, та і деградація на шляху до смерті не омине нікого, ні звичайного стариганя, ні Бенджаміна Баттона. І в цьому процесі немає нічого привабливого, хоч як би ти при цьому не виглядав.

Ну і, якщо вже ми заговорили про вигляд, то саме він і є в цьому фільмі головним рушієм всього. Бенджамін, переживаючи постійну невідповідність між зовнішністю та внутрішнім станом душі, обирає собі за кохану людину, для якої зовнішнє - це один з головних аспектів її професії, а значить, становить важливу частину її сутності. Не приймаючи в собі цю невідповідність, не знаючи, що з нею робити, він тягнеться до людини, яка ще менше здатна прийняти його, ніж він сам. Нездатність бачити внутрішнє за фасадом зовнішнього - одна з проблем людства, і навряд чи вона колись буде вирішена.

Насамкінець скажу, що автори істотно полегшили собі роботу, крупним помолом показавши останні десяток років життя головного героя і швиденько загнавши його в старечий маразм. А я б із задоволенням подивилася на 5-річного хлопчика, що згадує, як він у молодості служив матросом і мав по дівчині в кожному порту. Це було б веселенько… Але що ж поробиш, закони жанру...

2 з 3 користувачів вважає цю рецензію корисною
Коментувати
Нещодавно переглянуті: