Оскар - 1993, "Найкращий фільм", номінант
Епіграф: “Я старый солдат и не знаю слов любви…”
Справді, фільм про чоловіків. Хоч і не обов’язково для чоловіків, але факт лишається фактом: жінка у даному фільмі присутня як образ, як об’єкт насолоди, хоч і вищий за феррарі у рейтингу насолод, та все ж річ приблизно такого ж порядку. А головний герой, позбавлений зору, відчуває їх за запахом, і ця пікантна деталь дала назву фільму, хоч практично не має до нього ніякого стосунку. Інтригує, але ніяк не характеризує кінокартину.
Основних же смислових ліній у фільмі дві. Перша - про те, що чим більш людина харизматична, чим більш домінантна, тим дужче вона буде себе жаліти і зривати на оточуючих паскудство свого характеру. Здається логічним, що будь на місці героя якась тиха сіренька жіночка, вона б швидше і легше змирилася б зі своїм новим становищем. Але є люди, які органічно не здатні бути безпомічними, бо це докорінно міняє їх життя, для них існують виключно полярності і ні ... яких компромісів.
Тим не менш, плани на самогубство - насправді не більше ніж спроба привернути увагу до своєї персони. Адже той, хто щиро хоче піти з життя, зробить усе тихо і нікому нічого не скаже. Наш же герой насправді хоче, щоб його врятували, щоб допомогли наповнити життя сенсом, який давно вже втрачений. У цьому аспекті сюжет фільму доволі легко прогнозується і перетворюється по суті на психотерапевтичну історію про те, як один персонаж витягує іншого із депресії, а натомість, отримує можливість чомусь навчитися.
Друга смислова лінія - це морально-етичні дилеми, з яким вперше в житті стикається вчорашній підліток. Він усе ще шукає простого вирішення і хоче зробити так, щоб усім було добре, але починає розуміти, що іноді так не буває. Вірність собі і шлях, вимощений принципами, у більшості випадків малоприємний, а компроміси навпаки, полегшують життя, та часто обертаються розколом особистості.
Із плюсів: Тим не менш, чому саме цей фільм є класикою світового кінематографу і має настільки високий рейтинг? Як на мене, спрацьовує акторська гра, прописані персонажі, а також прекрасні діалоги. Точніше, скоріше персонаж Аль Пачіно, бо Кріс О’Донелл, відверто кажучи, більшу частину фільму трохи дратував. Хоч у принципі, він грав того, кого треба - скромного сором’язливого хлопця, який ще знаходиться у процесі пошуку того, хто він і що він, і ми ще не спостерігаємо у фільмі його остаточного формування. Тож може статися, що це цілком природні відчуття у даному випадку.
Персонаж Аль Пачіно, на противагу О’Донеллу, викликає цілу плеяду різноманітних емоцій, від глибокого співчуття і аж до бажання піти допомогти йому застрелитися. Але така широка палітра і є ознакого того, що персонаж цей - надзвичайно живий. Його мотивація прозора і логічна, його поведінка, вчинки і слова відповідають його характеру, тому спостерігати за ним приємно і цікаво. Це не еталон чоловіка, кожна жінка, яка “поведеться” на його старомодну галантність, рано чи пізно хильне сповна, і так, він сам довів себе до такого життя. Однак є у ньому та непохитна впевненість, якої поки не вистачає його юному другу і якою він готовий ділитися, і специфічна принциповість, яка не може не викликати певної поваги.
Вищеназваний ефект, природньо, досягається за рахунок фантастичної акторської гри Аль Пачіно. Це щось просто неймовірне!
Із мінусів: моральна дилема, що стоїть перед героєм, і її наступне вирішення видаються мені доволі сумнівними. “Так, не можна здавати своїх” - кажемо ми разом із полковником, який, виходячи із власного досвіду, порівнює студентів із солдатами, які не повинні видавати інформацію ворогу. Тим не менш, у якості ворога тут виступає директор, якого логічніше було б порівняти із генералом, а не з ворогом. І в армії видача інформації на сторону карається, але неповага до вищого командування, особливо в умовах воєнних, також потягла б на трибунал. “Своїх здавати не можна”, але генерал - він же теж свій, чи ні?
Поглянемо з іншого боку. Котрі із персонажів мають бути для героя “своїми”? Директор, який, імовірно, з презирством ставиться до всіх студентів, чи багаті хлопчики, які у подібній ситуації самого героя здали б десять разів? Ті самі багаті хлопчики, які зроблять каверзу виключно через те, що їх статус апріорі забезпечує їм безкарність. Може, елітний вуз і заохочує “стукачництво”, але тоді полковник, виходить, заохочує виховання у студентах безкарності і усвідомлення того, що за свої дії відповідати не потрібно, бо кругова порука врятує.
Можна було б запропонувати герою такий варіант, що якщо він підтримує мотиви і дії своїх однокурсників, він має їм допомогти, а якщо ні, то має розповісти про них, щоб вони понесли заслужену кару. Тим не менш, за дилемами виду “стукач - не стукач”, “продався - не продався”, криється головне питання: а як, власне, сам герой ставиться до вчинку своїх однокурсників? А відповіді нема. То може, йому варто було йому б не “залізобетонні” принципи вколочувати, а вчити мати свою голову на плечах, га, пане полковнику, сер?
Резюмую: атмосферний фільм з прекрасними персонажами, діалогами і комедійною складовою, задає чудовий настрій, але через полемічність моральної складової ставлю:
Цитати:
Я всегда знал, какой путь правильный, я всегда точно это знал. Но никогда не шел по нему. Знаете почему? Потому что это было слишком трудно.
― В тебе есть цельность, Чарли. Не знаю, пристрелить тебя или усыновить. ―Выбор небогат, сэр.
В танго нет ошибок, Донна. Это не жизнь. Это просто, в этом-то и величие танго. Если ошибся - танцуй дальше, и все.
На свете есть два типа людей: кто-то встречает грозу, а кто-то прячется от нее под крышу. Крыша лучше.