Оскар - 2003, "Найкращий фільм", номінант
Основне питання, яке цікавило мене після перегляду: що ж я все-таки подивилася? Епічну реалістичну драму з історичним бекграундом та потужними персонажами чи пафосну голівудську “клюкву” з романтизацією бандитизму? Мабуть, і те, і інше водночас.
Найкращою складовою фільму є, без сумніву, історичний бекграунд у художньому антуражі. Локальна війна на фоні глобальної війни на фоні ще більш глобальної війни, соціальні конфлікти, національні конфлікти, міжрасові конфлікти, релігійні конфлікти… Розбрат у таборі демократів, де американці битимуть ірландців, при тому, що всі вони однаково не люблять негрів. Легкість, з якою добропорядні жителі перетворюються на бандитів, бандити - на політиків, а політики прикидаються добропорядними жителями.
Супроводжується це все, начебто, доволі автентичними декораціями та костюмами. Достатньо погуглити фото деяких прототипів героїв, і очевидно, що декоратори з костюмерами та гримерами недарма їли ... свій хліб.
При цьому Скорсезе старається не давати оцінок, він скоріше скурпульозно досліджує симпатії та антипатії різних груп тогочасного суспільства, вимальовуючи основну ідею про плавильний котел, з якого відливався сучасний Нью-Йорк. Мартін Скорсезе любить Нью-Йорк. І Америку любить. З усіма її недоліками. І епоху досліджує з явним задоволенням, і персонажів зображує з явною любов’ю та прихильністю, якими б вони не були.
Доповнюється вищесказане хорошими акторськими роботами, і основною окрасою тут, звісно ж, є Деніел Дей-Льюіс. Він краде кожну сцену, у якій з’являється. Поряд із ним ДіКапріо виглядає школярем, хоча ДіКапріо теж дуже старається. Ну і не можна не відзначити Брендона Глісона - його роль не така велика, але він з нею справляється як треба.
Реактивна суміш цих компонентів викликає співпереживання і дозволяє настільки глибоко проникнутися режисерським баченням, що одразу по перегляду здається, що цей фільм взагалі не має недоліків. Так хіба, дрібнички всілякі...
Перший недолік - у основній сюжетній канві. Постійно виникало враження, що все це я десь уже бачила. Убитий батько, молодий месник, харизматичний убивця, що бере під крило… Навіть більше - бачила мабуть з десяток разів: щось було знято до “Банд Нью-Йорка”, а щось - після. Тож коли історично-політичне підгрунтя відходило на другий план, поступаючись основному сюжету, місцями навіть почало ставати трохи нуднувато.
Ще одна слабка ланка фільму - любовна лінія. Красива і пристрасна, та виникає нізвідки і існує, здається, виключно для того, щоб задовільнити запит аудиторії на жіночого персонажа. Причому персонаж має бути водночас і привабливий, щоб чоловікам було приємно дивитися, і з характером, щоб нормальна жінка могла себе з ним асоціювати. І не повією, бо яка нормальна жінка захоче асоціювати себе з повією, хай якщо навіть саме такий персонаж тут і напрошується.
Заявлені стосунки героїні Кемерон Діас із героєм Дей-Льюіса теж майже не розкрили. Пару фраз, одна спільна сцена. Ми так і не дізнаємося, чому Білл лютував на Дженні. Якщо через її зраду, то у чому саме вона виражалася? Ми так до кінця і не розуміємо, що відчувала Дженні до Білла: любов, вдячність, прив’язаність чи навпаки відразу. Чи мала вона якийсь внутрішній конфлікт, коли в її житті з’явився Амстердам?
Нічого цього нам не скажуть, бо цього нема в сценарії. Вочевидь, Скорсезе не фанат жіночих намотувань драми на кулак, його більше турбує, як розбиралися між собою два потужних чоловіки на фоні протестних бунтів. Але в такому разі чи не краще було шановному автору взагалі відмовитися від введення у фільм лінії, яка йому нецікава? І так, Кемерон Діас своєю відверто паскудною грою і фарбованим рудим волоссям тільки погіршила ситуацію. (Ну не личить темний колір волосся до її блідого обличчя натуральної блондинки! Навіщо над актрисою знущатися?)
Третя проблема, на мій подив, виникає із персонажем М’ясника Білла, феєрично зіграним Дей-Льюісом. Він є центральним стержнем картини, саме його філософія має виглядати не обов’язково презентабельно, але зрозуміло і закінчено. А ми так до кінця і не зрозуміємо: якщо він благородний воїн, останній у своєму роді, то як може бити в спину? А якщо він тільки прикидається, запудруючи іншим мізки своєю балаканиною, то чому він так сильно поважав покійного священика Валана саме за його принциповість і чесність? Питань ще багато, та почасти цей цікавий дядько так і лишився для мене загадкою.
А між тим, коли ти читаєш сухі викладки про справжніх бандитів тих часів, розумієш, що справжній М’ясник Білл був ще тим покидьком. Навряд чи там ішлося про принциповість або чесність навіть на тому рівні, на якому це було показано у фільмі. І навіть з урахуванням того, що режисер не приховує і не виправдовує його жорстоких діянь, той факт, що цей малопривабливий мужчина у його кіношній варіації іноді починає здаватися людиної честі, якийсь трохи дивний. І ні, порівняння з “Хрещеним батьком” Копполи тут не підходить: персонажі там подавалися на порядок тонше, а рівень пафосу був набагато нижчий, тож і сприйняття, відповідно, інше.
Так само романтизованим видається і протистояння ірландських банд та корінних американців, у якому перші виглядають умовними протагоністами, хоч насправді у результаті їх “перемоги” ірландська мафія вкоренилася у Нью-Йорку на добрих років п’ятдесят і займалася у принципі тим самим, що і будь-яка інша мафія - розбоєм, убивствами, підкупом політиків і тому подібними веселими речами, а не доблесною помстою за вбитого батька. І тим більш комічною виглядає фраза одного ірландця про “Нью-Йорк, у якому нам вже не було місця”, коли насправді якраз ірландці собі своє місце по суті і відвоювали.
А висновок буде такий. Хтось дивиться кіно серцем, а хтось - розумом. Мартін Скорсезе явно хотів зняти фільм і для тих, і для інших, але у погоні за основними тригерами для перших не врахував дотошності других. Можливо тому фільм так сподобався багатьом і номінувався аж на 10 “Оскарів”, але жодної нагороди у підсумку так і не взяв. Або просто Академія не любить Мартіна Скорсезе. Біс його зна…