Lilia Omelianenko

Нормовані почуття і понаднормова чутливість

Оскар - 1996, "Найкращий фільм", номінант

Як виявилось, є різні варіанти перекладу назв як фільму, так і оригінального роману за авторством Джейн Остін. Є варіант “Розум і почуття”, є варіант “Чуття і чутливість”. І оскільки фільм має двох головних героїнь-сестер, кожна з яких по суті є уособленням однієї із рис, вказаних у назві, то вибраний варіант перекладу напряму буде впливати на сприйняття.

Можна спробувати звернутися до оригінальної назви, “Sense and sensibility”. Виявляється, що слово “sense” може перекладатись як “почуття, чуття”, або як “смисл, сенс”, і “рація, глузд”. У комплексі виходить щось на зразок “осмислені почуття” або “почуття, керовані здоровим глуздом”, такі, що мають під собою серйозне підгрунтя. Слово “sensibility” має такі значення, як “чуттєвість, чутливість” і водночас “сприйнятливість” яка у даному контексті набуває відтінку сприйнятливості до почуттів або навіть до чужого впливу. Отже, якщо sense - це “осмислені почуття”, то sensibility - “неосмислена чутливість”, не почуття як таке, а бажання відчувати і генерувати емоції, і у той же час сприймати, вловлювати чужі.

У такому контексті “Sense and sensibility” - це історія про дорослішання, переростання дитячої чутливості і поверхової закоханості у підходящий об’єкт внаслідок “тонкої душевної організації”. У той же час це історія іншого персонажа, якого авторка виділяє як приклад для наслідування, і через якого демонструє ідею про те, що відсутність зовнішніх проявів почуттів ще не означає відсутність самих почуттів.

Із плюсів: Слід зазначити, що фільм у першу чергу варто розглядати як своєрідний “зріз” епохи, який створено із уважним ставленням до звичаїв, антуражу, стилю мовлення і так далі. Але, тим не менш, персонажів і їх оцінку почасти можна назвати актуальними і у наш час.

По-перше, у контексті сучасності “конфлікт” між образами головних героїнь нагадує непорозуміння класичного інтроверта і класичного екстраверта. Так, Елінор, старша сестра, не розуміє молодшу Маріанну, яка буквально “вивертає себе навиворіт” перед оточуючими. У сучасному "екстраверсійному" світі така людина, імовірно, вже мала б купу комплексів і відчуття власної “неправильності”, а от у рамки "інтроверсійного" стриманого британського суспільства вона чудово вписалась. У той же час Маріанна постійно звинувачує сестру у холодності, виявляючи характерне для екстраверта нерозуміння внутрішнього світу, відмінного від свого власного, і бунтуючи проти прийнятих правил.

По-друге, Елінор все ж зазвичай внутрішньо заперечує проти наявної несправедливості, просто схильна з гідністю приймати удари долі, особливо якщо нічого не можна зробити. Її стриманість також базується на небажанні плодити у собі зайві надії і пускати у душу нетактовних оточуючих, що цілком нормально. Елінор також властиві поняття про честь і вміння тримати слово, які хоч і пройшли через певні модифікації у 21 столітті, та все одно лишаються актуальними.

Маріанна ж поривиста, пристрасна, вважає, що сила почуттів має дорівнювати силі їх вираження, хоче “кохати і палати". Водночас, у рамках свого характеру, вона може поводитися невиховано і перекладати свої проблеми на інших людей, не бачачи нікого, окрім самої себе, а моментами не те лише порушує правила, а просто виставляє себе на посміховисько. Власне кажучи, таких егоїстичних людей і у 21 столітті не дуже люблять.

По-третє, впав у око примітний персонаж Люсі Стіл, дивна наївність якої здавалася спершу нереалістичною, а мотивація - просто-таки відсутньою, аж доки не дійшло, що це класичне відверте стерво, яке на публіці граєтся у милу підлабузницю і не гребує ніякими методами для досягнення свого. Таких людей було багато в усі часи, просто зараз вони стали менше ховатися.

Фільм переповнений також шикарними другорядними персонажами, які також працюють на комедійну складову. Деякі із них - класичні остінівські герої, що кочують із твору в твір. Письменниця не щадить їх, регулярно вмикаючи іронію (але не сарказм), а сценаристи підхоплюють її дух, подекуди поповнюючи сценарій додатковими стилістично вивіреними діалогами. Деякі сцени можна передивлятися постійно (як-то сцена з атласом Маргарет, усі сцени з містером Палмером, сцена з Фанні і копійками і так далі). Усе це в комплексі створює майже ідеальне видовище.

Із мінусів: Тим не менш, деякі ідеї і думки, які сприймаються органічно у контексті епохи, у розумінні загальнолюдському виглядають наразі якось навіть трохи шкідливо без додаткової адапатації до вимог часу.

Наприклад, Маріанна іноді не намагається бути люб’язною, але за описаних обставин її хіба не можна зрозуміти? Так, вона безпосередня істота, але та ж міссіс Дженнінгс на порядок більш безцеремонна, і за фільмом їй це ніяк не заважає. Так, вона закохується з першого погляду, але чи не те саме робить полковник Брендон? Так, вона говорить із малознайомими про поезію, але чи не краще і справді шукати точки дотику і говорити про те, що цікаво, особливо якщо людина тобі симпатична?

На фоні сказаного моралізаторство з приводу того, чим імпульсивний характер закінчується для жінки виглядає вироком не стільки Маріанні, скільки суспільству із подвійною мораллю, у якому проявляти почуття і бути собою можна всім, крім молодої незаміжньої дівчини. Щодо Елінор і її обранця, то вони навпаки, є еталоном доброчесності, яких на світі у чистому вигляді не існує. Але сліпе слідування принципам приносить часто не менше бід, аніж повна безпринципність, адже хіба можна жити для того, щоб повністю ігнорувати свої бажання.

Загалом, якби кінокартина у підсумку ознаменувалася внутрішніми змінами обох головних жіночих персонажів, я б не мала особливих претензій. Але фільм зі мною не згоден і вважає, що мінятися необхідно лиш одній. Друга виписана у якості еталону, який лишає іншим право на помилку, та не лишає його собі. Лише діяльність людей безпринципних, але активних у пошуку способів досягнення мети, опосередковано і доволі випадково призводить до потрібного результату. А правильна героїня здатна лиш безпомічно миритись із життям.

У якості мінусу слід також виділити певну мелодраматичність сюжетних поворотів, яка, власне, характерна для багатьох творів Остін. Сюжетні збіги, таємні зв’язки між, здавалося б, випадковими персонажами, обов’язковий герой-"розпустник" - це все є у романі і звідти перекочувало у фільм. Хоча не можна не робити знижку на те, що письменниця провадила творчу діяльність у такі часи, коли її книги на фоні решти жіночих романів здавалися навіть підкреслено не мелодраматичними, так що спробуємо їй пробачити.

Резюмую: Загалом фільм прекрасний, і якщо розглядати його більшою мірою у контексті епохи, і просто взяти із нього те, що можна взяти, то вийде отримати ще більше задоволення. Але у ідейному плані враженні двоїсті. Напрошується висновок, що загальна думка про те, що “класика не старіє”, не зовсім правильна. Класика теж потребує постійного переосмислення.

Оцінка: 8


Коментарі:

Увійдіть, будь ласка, щоб коментувати

Ми в соціальних мережах:



Касові Збори, грн
(Травень 17–20)

Сьогодні в кіно

Скоро в кіно

Форум

Останні рецензії